Алоїз Принц – один із найавторитетніших біографів нашого часу. Він є автором життєписів Германа Гессе, Франца Кафки, Ханни Арендт та інших. 21-22 квітня німецький письменник відвідає Київ, де презентуватиме переклад книжки «Ханна Арендт або Любов до світу». Напередодні дебюту Принца в Україні «ЛітАкцент» поговорив з ним про харизматичність Ісуса, тероризм і чому варто писати про мертвих, а не живих.
– Вас знають насамперед як автора біографій німецьких філософів і письменників: Франца Кафки, Германа Гессе, Ханни Арендт. Проте ви також написали книжки про теоретика Фракції Червоної Армії Ульріку Майнгоф і навіть нацистського міністра пропаганди Йозефа Ґеббельса. Як саме ви обираєте головних героїв? Що для вас важливіше – цікава історія, персональна харизма чи просвітницька мета розповісти про відомих людей невідомі факти?
– Харизма людини є для мене взагалі найважливішим фактором, мені не цікава «пряма» історія життя – існування без різких змін. Крім того, персонаж повинен мати дещо спільне зі мною, але водночас вибивати мене з колії. Не менш важливий зв’язок ідей і життя: система поглядів має відображатися у житті людини й навпаки. Оскільки мені хочеться підійти до розуміння персонажа якомога ближче, добре, якщо після нього лишилися у достатній кількості приватні джерела, як-от щоденники та листи. І, нарешті, звісно, мені хочеться розповісти хорошу історію.
– Ви позиціонуєте свої книги як біографії для молоді та підлітків. Чому для вас так важливо, аби саме молодь читала про життя відомих людей? Ви хочете запропонувати юним читачам рольові моделі, застерегти від помилок чи просто розширити їхній світогляд?
– Мої книжки – не лише для молодих людей, але я щасливий, що підлітки також їх читають. Можливо, ці історії їх чимось зачіпають. Щодо мене, то я завжди радий можливості обговорити мої книжки у школі. Чому? Тому що надихнути юних набагато важче, ніж старших людей. Підлітки налаштовані більш критично, часто вони безпосередніші за дорослих, але водночас вони відкриті для сприйняття нових моделей. У мене немає жодного бажання бути вчителем, який пояснює, що правильно, а що – ні. Я просто хочу показати школярам, як іноді працює життя, і що відбувається, коли ідеї стають реальністю. Вони повинні зрозуміти, що не завжди варто осуджувати інших, адже іноді ми змушені приймати певні рішення.
– У 2013 році ви випустили біографію Ісуса «Jesus von Nazaret». Розкажіть про особливості роботи над цією працею. Які обмеження накладали на вашу роботу наявний матеріал, суперечливі відомості про життя Христа і той факт, що ви пишете біографію однієї з центральних фігур найбільшої світової релігії?
– Насамперед маю зізнатися, що виріс у дуже католицькому оточенні, і тому я писав книжку про Ісуса із, скажімо так, «святою соромливістю». Багато вчених стверджують, що неможливо написати біографію Ісуса, оскільки ми замало знаємо про нього. Про дитинство і юність, наприклад, невідомо майже нічого: єдиним джерелом є чотири Євангелія з Нового Завіту, і це інформація, так би мовити, «з других рук». Багато пізніших розповідей про Ісуса є чистою фантазією, втіленням людських бажань щодо того, яким він має бути чи яким ми його бачимо. Інша велика проблема полягає у тому, що робити з оповідями про дива, які творив Ісус? Вони реальні? Аби дізнатися, як жив Ісус, що він зробив і сказав, варто пам’ятати про дві точки зору: одна стосується історичних фактів, а інша – більш символічних описів того, як він впливав на людей. Тільки зважаючи на обидва аспекти, ми можемо дізнатися про його життя і його послання, яке змінило світ і дожило до сьогоднішнього дня. Ця книжка допомогла мені прояснити власне ставлення до християнської віри.
– Цікаво, що ваша біографія апостола Павла з’явилася раніше, ніж біографія Христа. Чи можна сказати, що апостол Павло вас «привів» до Ісуса? Чому саме Павло, а не Петро – перший очільник християнської церкви?
– Я був зачарований харизмою Павла. Для мене він набагато яскравіший і складніший за апостола Петра. Його драматичного перетворення із Саула на Павла вже було б досить для епічної історії, але він також захоплює своїм м’яким характером, сміливими витівками, любов’ю до авантюрних подорожей! Павло переповів послання Ісуса новою мовою, адже він є першим християнським богословом. Повернутися до Павла означає віднайти «абетку» християнства, йдеться насамперед про головну ідею цього вчення: перед Богом усі люди рівні, і тут не працює жоден підрахунок, лише віра. Розмова з Павлом була мені гостро потрібна, щоб написати згодом про Ісуса.
– Ви багато пишете про «вічно живих» мертвих, проте у вас нема біографій наших сучасників. Чи вважаєте ви, що не лише загальну, а й персональну історію варто оцінювати з певної відстані?
– Коли я писав біографії Ульріки Майнгоф і Йозефа Ґеббельса, мав чимало проблем із чинними правами і правонаступниками. А якщо я писатиму про живих, буде ще гірше. Окрім цих труднощів, живі точно намагатимуться нав’язати мені власне бачення своєї біографії, а це для мене неприйнятно. Знайти баланс між близькістю та відстанню – одне з головних завдань біографа, і тут вже неважливо, чи людина жива, чи померла сотні років тому.
– У книжці «Ханна Арендт або Любов до світу» ви чимало уваги приділяєте концепції «банальності зла» і процесу над Айхманом в Єрусалимі. Чи поділяєте ви думку Арендт, що зло не буває глибоким і всеохопним, адже глобальним є лише добро?
– Ханна Арендт оприявнила ідею, яку чимало мислителів іншими словами описували задовго до неї. Це думка про те, що зло – лише брак добра, воно не має власної сутності. Ось чому Арендт могла сміятися з такого чоловіка, як Адольф Айхман. Він учинив жахливі злочини, але у цьому не було жодної величі, навіть величі зла. Тому Айхман – просто жалюгідний, не більше.
– У своїх інтерв’ю ви зазначали, що саме про життя Ханни Арендт вам було особливо складно писати. У чому полягали основні труднощі?
– Книжки Ханни Арендт не є легким чтивом – її загалом важко зрозуміти. Головне завдання полягало в тому, щоб вияснити ідеї Арендт, при цьому не придушивши їх. Також нелегко було переконливо поєднати її життя та думки таким чином, щоб навіть юні читачі все зрозуміли.
– Філософію ХХ століття складно уявити без Арендт. Проте на відміну від Сартра, Фуко або того ж Гайдеґґера, вона не створила окремої філософської школи, її концепції досить активно критикували колеги, а після виходу праці «Банальність зла. Айхман у Єрусалимі» деякі видання навіть бойкотували її статті. Чому так сталося? Її концепції випередили свій час, чи сучасники просто не були готові чути про себе неприємну правду?
– У мене насправді немає жодної переконливої відповіді на це запитання. Те, що Ханна Арендт не є «філософом, що формує школи», ймовірно, має дещо спільне з тим, що вона називала «думанням без поруччя». Це означає мислити, не зважаючи на опінію інших. Арендт завжди була незалежною, не боялася висловлювати незручні ідеї. Вона була унікальною і вимагала цього самого від оточення. Це не особливо сприятливі умови для створення школи.
– У біографії Ханни Арендт ви чимало епізодів не тлумачите, лишаючи читачеві можливість самому інтерпретувати наведені факти. Чи є цей принцип засадничим для вас як біографа, чи це продиктовано саме особливістю життєпису Арендт?
– Ця форма викладу думок видається мені слушною, коли йдеться про персонажів, на яких можна покластися, адже вони – найкращі свої критики. Я виводжу їх на сцену, і тоді читач може самостійно інтерпретувати їхні слова і вчинки. Коли ж я оповідаю про сумнівних осіб, як-от Йозефа Ґеббельса, що був брехуном, варто певним чином спрямувати погляд читача. Проте не такою мірою, що для нього зникає необхідність робити власні висновки.
– Після того, як ви написали біографії Ханни Арендт і Германа Гессе, більшість читачів, певне, чекали, що ви продовжите описувати життя відомих філософів та письменників. Проте ви випустили книжку «Lieber wütend als traurig» («Краще гнівно, ніж сумно») про західнонімецьку журналістку Ульріку Майнгоф, яку більшість німців засуджують як терористку та вбивцю. Звідки такий різкий перехід? Чим вас зацікавила Майнгоф?
– Ще замолоду я цікавився так званим «рухом 68-го», що відбувався у ФРН. Це був час соціальних змін і бунту молодого покоління, проте згодом з цього руху постала терористична група ФЧА (Фракція Червоної Армії). Найбільше мене цікавило, як люди, основою ідеології яких були високі моральні цінності, ставали терористами, готовими вбивати. Найкращий приклад – життя Ульріки Майнгоф. Вона була відомою журналісткою і відданою християнкою. Проте пізніше вирішила зробити світ кращим за допомогою насильства. Поєднання релігії й тероризму – дуже актуальна проблема.
– У своїх книжках ви чимало уваги приділяєте не лише філософії або діяльності ваших героїв, а й їхньому особистому життю. Чому для вас важливо докладно висвітлити всі аспекти життя, а не просто описати біографію крізь призму кількох епізодів, як це робить, наприклад, Джуліан Барнз? І чи є сфери життя, люди або події, про які ви принципово не писатимете?
– Я вірю, що людина є цілісною істотою. Це означає, що і в приватному, і в публічному, в усіх словах та діях проявляється її характер. Розповідь про особисте може допомогти зрозуміти людину краще. Проте не слід звертатися до особистого просто для того, аби зробити історію більш захопливою. Ні підгляданню крізь замкову шпарину! Це не має нічого спільного із справжньою літературою.
– Наш час можна назвати епохою «повернення» біографій: книги Пітера Акройда, Анрі Труайя, Стейсі Шифф, ваші праці відродили як жанр романізованої біографії, так і науково-популярний біографічний дискурс. Чому це відбувається сьогодні? Читач скучив за справжніми історіями? Чи у сучасному житті нам бракує прикладів для наслідування?
– Думаю, люди втомилися від придуманих історій. Напевне, вони скучили за книжками про реальне життя, яке можна порівняти з власним досвідом. Біографії можуть бути дуже різними, мої книжки я б назвав «науково-популярними». Для мене біографії – це літературні життєписи, тому вони мають нагадувати романи.
– Що ви порадили б тим, хто займається, як і ви, біографікою? Яких типових помилок варто уникати, коли пишеш життєпис відомої людини? Чи має бути ваше зацікавлення «інтенційно спрямованим», згідно з Гуссерлем, чи варто зберігати холодну наукову безсторонність? Ви завжди співпереживаєте своїм героям?
– Найголовніше – бути самому зачарованим персонажем або темою, і тоді читач зауважить, що автора приваблює щось або хтось. Проте, незважаючи на власну залученість, не застосовуйте свої стандарти до всіх. Уявіть себе в іншому світі, навіть якщо це виглядає дивно. Пишіть тільки про ті речі, які ви справді зрозуміли. Написати щось просто, проте не ховайтеся за словами або складними речень. І перш за все: не розповідайте – показуйте!
– Чи є у вас улюблений автор-біографіст? Які книжки ви вважаєте взірцевими у цьому жанрі? І яке ваше ставлення до романізованих біографій – творів, у яких факти можуть поєднуватися з фікцією?
– Мені подобається чимало книжок: Рюдіґера Сафранскі про Мартіна Гайдеґґера і Фрідріха Ніцше, Варґаса Льоси про Флобера, Рольфа Вольманна про Жана Поля – всі ці біографії дуже важливі для мене. Я досить скептично ставлюся до книжок, де забагато фантазії. Для мене фантазія – це мистецтво знаходити образи для відображення внутрішніх переживань, а не спроба створити неймовірні сценарії. Життя людини можна розфарбувати, але аж ніяк не винайти.
– Чи були випадки, коли ви хотіли написати біографію, проте не вдавалося, оскільки «опір матеріалу» був надто потужним?
– На щастя, опір матеріалу ніколи не був настільки сильним, щоб бути загрозою проекту. Але про деяких людей було писати нелегко. Особливо складно мені далися книжки про Ульріку Майнгоф і Йозефа Ґеббельса, оскільки вони мають погану репутацію, і їх не назвеш рольовими моделями. Навіть звук їхніх імен викликав страх та опір.
– То коли чекати на вашу наступну книгу, і хто буде її героєм?
– Наступна книга з’явиться влітку 2016 року. Її героїнею буде Мілена Єсенська. Ця дивовижна жінка була у чехословацькому русі опору проти нацистів і померла в концтаборі. Мілена мала короткий роман з Францом Кафкою, який написав їй знамениті «Листи Мілені». На жаль, її життя затьмарила пізніша слава Кафки. Та ось нарешті настав час вивести Мілену з цієї тіні.
Розмовляла Богдана Романцова
Читайте також:
Тарас Лютий: «Ми приречені на “вічне повернення до Ніцше”»
