Тарас Лютий: «Ми приречені на “вічне повернення до Ніцше”»

Поділитися
Tweet on twitter
Тарас Лютий. Фото з фб
Тарас Лютий. Фото з фб

Тарас Лютий – український філософ, представник молодшої генерації Київської філософської школи. Автор понад 40 наукових праць, присвячених проблемам історії філософії та філософської антропології. Тарасові Лютому вдається поєднувати цікавість до нігілізму та масової культури, викладання у «Києво-Могилянській академії» та публічні лекції «для всіх і кожного».

У рамках «VI Книжкового Арсеналу» пан Лютий презентує свою книжку «Ніцше. Самоперевершення», у якій він простежує, як формувалися і якої трансформації зазнали ідеї одного з найвідоміших філософів ХІХ століття. «ЛітАкцент» поговорив із паном Тарасом про роль сучасного філософа, «велику політику» Ніцше та філософські меми у масовій культурі.

Нині чимало людей називають себе філософами, навіть якщо вони не вчилися на факультеті філософії. Хто сьогодні може називати себе філософом, і що для цього треба?

– Можна було б іронічно відповісти, що багато відомих філософів ніколи не вчилися на філософських факультетах. Однак я одразу хочу сказати, чого саме робити НЕ треба, щоби називатися філософом. От нещодавно в нас запроваджено «норми» для здобуття наукових звань. Тобто наші відомства знають краще, хто має займатися наукою (зокрема філософією), а хто – ні. Тільки уявіть собі, що філософія – це не покликання, а послідовність нормативів або просто спорт. Наразі з неї хочуть зробити щось подібне.

Філософ – це той, хто наважився ставити найзагальніші питання, але не поспішає ошелешувати інших із приводу своїх «одкровень», допоки не сформулює для цього належний рівень висловлювання. Недарма грецькі мислителі почали використовувати термін «філософ» («любомудр» – той, хто любить мудрість) замість «мудрець», аби не виглядати нескромними.

Для масової свідомості слово «філософ» почасти асоціюється з ерудитом, тобто тим, хто здатен ввернути якийсь дотеп, тост, риторичну фразу тощо. Цікаво, що історія філософії часто виконує роль своєрідної інтелектуальної самодисципліни: коли ти читаєш тексти, береш участь у їх обговоренні, виступаєш з лекціями, то поволі розумієш, що долучений до філософського співтовариства, позаяк волієш мислити суголосно з тими, чиє філософування не дає тобі спокою, чи навпаки – категорично не можеш пристати до їхньої думки.

Тарас Лютий. Ніцше. Самоперевершення. - К.: Темпора, 2016
Тарас Лютий. Ніцше. Самоперевершення. – К.: Темпора, 2016

– Чи може нині філософ, як і раніше, претендувати на роль радника, носія знань і певного авторитету, провідника, до якого дослухатимуться? Чи має сучасний філософ сьогодні бути соціально й політично активним? Чи все ж «структури не виходять на вулиці», і справа філософа – пошук втаємничених сенсів в університетському кабінеті?
– Я б не сказав, що до філософів колись особливо дослухалися. Все почалося з того, що Геракліт обурювався жителями Ефеса, бо вони обрали гірший спосіб правління, Платона тирани кілька разів продавали у рабство, а Сократ узагалі був засуджений до смерті за «розбещування» молоді. Тому ніколи не потрібно плекати ілюзій стосовно будь-якого провідництва. Є й інші варіанти, коли з філософів роблять вождів (Маркс, Ніцше). Та якщо говорити про політику, то роль філософа тут збігається з роллю інтелектуала, тобто того, хто виходить за межі пасивного сприймання і вказує на перекручування, маніпуляції, упослідження. Але інтелектуал – не обов’язково філософ. Це може бути людина з будь-якої сфери діяльності, мислення якої не може змиритися з конформізмом і догматизмом. Будучи резистивним до різних форм поневолення, філософ цілком може вийти на вулицю, беручи участь у протесті. Проте не варто забувати, що найголовніша революція – це революція свідомості (щось на зразок «коперниканської революції» Канта).

– Нині, зважаючи на ситуацію в країні, у ЗМІ досить часто виринає поняття «політична філософія». Ханна Арендт у праці «Традиція й новітня епоха» зазначала, що політична філософія поступово втрачає зв’язок із традицією. Ви можете погодитися з цим твердженням?
– Можу погодитися з тим, що, навпаки, традиція поступово втрачає зв’язок із політичною філософією, ризикуючи перетворитися на догматичне мислення. Традицію в цьому сенсі я розумію як процес усталення певних поглядів на державу, владу, політику. Натомість політична філософія – це завжди розмаїтість уявлень із приводу того, як громадяни мають впливати на суспільне життя, якою повинна бути роль лідера, якими чинниками варто керуватися тощо. Відтак, політична філософія розгортає дискурс про функції політичних ідеологій, обговорює умови їх співіснування та дебатів між ними.

Тарас Лютий. Фото Олега Яроша
Тарас Лютий. Фото Олега Яроша

– Від Арендт – до Ніцше. «З мене починається велика політика», – так нескромно зазначав Фрідріх Ніцше. Філософію Ніцше у ХХ столітті активно використовували представники крайніх течій, включно із фашистами. Тому ім’я цього філософа часто «тягне за собою» низку негативних конотацій. Чи настав час «виправдання Ніцше»? Чи він взагалі не потребує виправдань, адже більшість з тих, хто використовував його філософію, свідомо її перекручували, аби підлаштувати під власні політичні гасла?
– Попри нескромність деяких висловлювань Ніцше, його словосполучення «велика політика» має подвійний смисл. По-перше, це критика мілітаризму, націоналізму й антисемітизму тогочасної Німеччини. Тому Ніцше, вже по-друге, говорить, що політика неможлива як офіра державі, що силкується перетворити людину на функцію й перевести її в режим цілковито підконтрольного існування. Ми зараз теж стикаємося зі схожими викликами, адже нам говорять про філософів як менеджерів державного апарату, про технології мислення й стандартизовану репрезентацію своєї діяльності. Тобто ніхто не створює умов розвитку освітньої й культурної сфери, натомість відбувається чергова спроба уніфікації знання. Ніцше це називав «волею до істини», де істина набуває вигляду того, що Фуко називає «владою-знанням». Отже, «велика політика» означає не стільки «державу-технологію», скільки «державу-культуру».

Ось чому будь-які спроби «виправдання» Ніцше можуть означати лише чергове перефарбовування. Ніцше неможливо «перемкнути» в потрібний політичний режим. Адже вивчення його спадщини передбачає той-таки освітній процес. Освіта – це відповідальність за власний спосіб мислення і життя. Тому вона, передовсім, є самоосвітою.

– Ви неодноразово зазначали, що Ніцше найменше хотів, аби його канонізували, перетворили на філософську ікону. Як варто писати про цього філософа, аби уникнути канонізації?
– Пишучи книжку про Ніцше, я хотів подивитися на нього з різних кутів зору: крізь призму не тільки його величі, а й того, як він долав власну хворобу, обмеженість, необізнаність у чомусь, свою скандальність, зарозумілість. Тому для свого дослідження я обрав концепт «самоперевершення», щоби прослідкувати динаміку персональних і творчих перетворень Ніцше, висвітлюючи моменти, де йому це вдавалося, а де, може, й не зовсім. Насамперед для мене важили нюанси, що допомагають уникнути крайнощів або ж однозначностей у трактуванні його біографії й творчого спадку.

Лютий Т.В. Нігілізм: анатомія Ніщо. – Київ: ПАРАПАН, 2002
Лютий Т.В. Нігілізм: анатомія Ніщо. – Київ: ПАРАПАН, 2002

– Більшість інтерпретаторів Ніцше наголошують на волюнтаризмі, притаманному його філософській теорії. Ви ж робите акцент на відповідальності кожної людини за свої вчинки. Чому вас цікавить саме тема відповідальності у філософії Ніцше?
– Ніцше не говорить напряму про відповідальність. Натомість у нього трапляються інші терміни, що виконують цю роль. Передовсім, це вислів «Стань собою!», запозичений ним у Піндара: «Стань тим, чим ти є!» Для Ніцше це означає не хибити у власній життєвій позиції, здобувати себе й ніколи собі не зраджувати. Наприклад, як видно зі щоденників та численних автобіографій, Ніцше сформулював для себе щось на зразок «життєвої місії» і намагався слідувати своєму кредо впродовж життя, удосконалюючи й урізноманітнюючи свої вміння. По-друге, це його теза про «інтелектуальну чесність». На його думку, чимало філософів були сповідниками й приставали до загальноприйнятних позицій. Для Ніцше пізнання істини було пов’язане з небезпекою, що нагадувало небезклопітне життя. Кожне відкриття завдає тяжкого удару. Ось чому важливо не бути мазохістом, а навчитися приймати ці виклики. Нарешті, це поняття самодисципліни, вміння підкорятися, насамперед, самому собі, не індульгувати. Такими є загальні аспекти, за допомогою яких Ніцше створює модель самоперевершення.

– Якщо звертатися до філософії Ніцше, наш час – це епоха тріумфу Діоніса чи Аполлона? Чи нині взагалі не варто говорити про таку дихотомію?
– Ніцше скористався символами двох грецьких божеств Діоніса й Аполлона для того, щоби показати ідеал культурного розвою. Ці протилежні божества, попри все, підтримували змагальність. Але вони й не знищували один одного в якомусь смертельному герці. З цього противенства виникала гармонія. Людина не витримує постійної вимоги бути гранично врівноваженою, бо вона є істотою, якій просто необхідно виходити за межі самої себе. Випробовуючи себе через вихід у царину незнаного й несподіваного, людина перевизначає, переосмислює себе. І знову потребує аполлонійної вивіреності й затишку. І цей круговорот годі змінити.

Та якщо говорити про сучасну добу, то її Ніцше визначає як нігілістичну. Наслідком вибору на користь ілюзорного існування, цінностей, що послаблюють, а не підносять людину, може стати жорстокість, неспроможність вистояти перед страхом буття й бажання помститися тим, хто відрізняється від тебе. Ніцше пророкував двохсотлітню тривалість нігілістичного періоду. Отже, ми перебуваємо в його епіцентрі.

Проте важливо зрозуміти, що Ніцше не створив чогось на кшталт Апокаліпсису. Людина здатна впоратися з цими викликами, якщо навчиться приймати загрозливу долю, покладатися не на оманливі доктрини, а на себе.

Тарас Лютий. Фото Аліни Карбан
Тарас Лютий. Фото Аліни Карбан

– Дослідники пишуть про ніцшеанські мотиви в творчості Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Миколи Хвильового, проте годі знайти ґрунтовне і цікаве переосмислення його ідей. Чому в українській філософії та письменницькій традиції ХХ століття так і не відбулася повнокровна рецепція Ніцше? Ми були не готові до «незручної філософії»?
– Українська рецепція Ніцше відбувалася в атмосфері вторинних переказів (польських або російських), стереотипних оцінок і браку перекладів оригінальних творів. Навіть ті, хто мали можливість читати Ніцше в оригіналі (як-от, Кобилянська), залишалися в полоні першого враження, який на них справляв Ніцшів стиль письма. Естетичний компонент його філософії ставав домінантою. Відповідно, Ніцше ставав філософом-ефектом. Момент інтелектуального перформансу був настільки сильним, що, здавалося, цього цілком достатньо і це вже неабиякі пророцтва. Наприклад, Франко помічав це некритичне захоплення. Але з огляду на власну «не-модерність» не хотів цікавитися ніцшеанством глибше.

Зрештою, ситуація мало змінилася. Ми продовжуємо читати Ніцше, не маючи власного перекладу корпусу його текстів. Крім того, ми стаємо заручниками окремих інтерпретацій Ніцше. Наприклад, тих, що належать Гайдеґґеру або Дельозу. Нарешті, ми й досі не готові до «незручної філософії»: ми звикли зводити Ніцше до кількох стандартних категорій («переоцінка всіх цінностей», «воля до влади», «вічне повернення», «надлюдина», «нігілізм») забуваючи ще силу-силенну нюансів: генеалогію, ресентимент, перспективізм, утвердження життя, філософію майбутнього, вчення про найближчі речі тощо. Отже, наш шлях до Ніцше тільки починається.

– Як відрізнити Ніцше-провокатора, який, наче Ролан Барт, виголошує суперечливі тези, від Ніцше-філософа, який справді вірить у те, про що пише? Чи є якийсь універсальний рецепт «розуміння Ніцше»?
– «Справжнього» Ніцше не існує. Ніцше-філософ парадоксальний і провокативний, схильний до повторів і самоспростувань. Але цим він і найцікавіший. Секрет популярності його філософії, на мою думку, полягає в тому, що охочі хоча б трохи розібратися в його поглядах приречені знову повертатися до його текстів, блукаючи цими афоризмами-лабіринтами. Можна сказати, що ми приречені на «вічне повернення до Ніцше». Він і сам застерігав, що немає фактів, тільки інтерпретації.

Лютий Т.В., Ярош О.А. Культура масова і популярна: теорії та практики. – Київ: Агентство “Україна”, 200
Лютий Т.В., Ярош О.А. Культура масова і популярна: теорії та практики. – Київ: Агентство “Україна”, 200

– Ніцше належить метафора «самотньої прогулянки серед вершин»: нагорі легше дихати і думати, проте ти завжди будеш один. Зараз завдяки альтернативним формам спілкування – соціальним мережам, мобільним телефонам – ми стаємо все самотнішими, тож більше часу мало б лишатися на роздуми. Ніцше був би задоволений? Чи навпаки, оскільки справжнє спілкування замінюють симулякри?
– Ніцше наголошує на необхідності усамітнення. Пригадаймо: книжку про Заратустру побудовано так, що головний герой почергово усамітнюється, а потім знову йде до людей, аби за деякий час мати змогу побути на самоті. Ніцше, одначе, розрізняє «самотність» і «одинокість». Остання є важким відчуженням не тільки від інших, а й від самого себе. Тоді людину захоплює «дух тяжкості», вона страждає від неможливості мислення і спілкування, вона заражена бажанням помсти. Ніцше розумів потребу самотності. Підзаголовки багатьох його книжок говорять про це. Наприклад, «книжка для вільних умів/духом» або «книжка для всіх і нікого». Зрозуміти їх здатен лише той, хто має досвід самотності. Проте Ніцше не є затятим індивідуалістом. Неодноразово він виношував думку створити щось на кшталт товариства однодумців, які могли б вдаватися до спільних студій і обговорень.

Оскільки чимало текстів Ніцше написані афоризмами, у багатьох складається враження, що він є заледве не першим блогером. Хоча ще до нього коротку форму вподобали його улюблені французькі письменники й філософи: Ларошфуко, Лабрюйєр, Монтень та інші. Втім, навіть спроби видавати блогерські тексти, як на мене, не надто успішні, позаяк вони написані для спілкування, коли потрібно одразу реагувати; часто вони створені на злобу дня, себто до якихось локальних подій. Блогерські тексти мають мало спільного із самотністю – вони зумисне публічні.

– Ви чимало пишете про масову культуру, а Ніцше постійно зринає у масовій культурі – насамперед як мем та, як ви вже зазначили, автор відомих афоризмів. Чому масова культура засвоює (хай навіть спрощуючи) певну філософію, а іншу – відкидає? Як філософи стають мемами?
– Споживач масової культури живе в шаленому ритмі. Тимчасом інформація наростає з такою швидкістю, що її подекуди годі засвоїти. Вона не встигає стати усвідомленим знанням. Через це виникають різноманітні форми спрощеного знання. Наприклад, «Ікс за 90 хвилин». У творчості Ніцше можна надибати на багато афоризмів і висловлювань, що миттєво в’їдаються в пам’ять. Інша річ, що вони провокативні й неоднозначні, а повсякденній свідомості кортить мати достеменні й вивірені значення. А тому часто-густо вона їх «згладжує», робить, за допомогою адаптивних механізмів, стереотипними. Так сталося з відомим висловом, де йдеться про те, що «того, хто падає, потрібно підштовхнути». Або ж фразою «Бог помер», яку теж звично асоціюють із конкретним божеством, виявляючи тим самим фетишизовані форми свідомості.

Лютий Т.В. Розумність нерозумного. – Київ: ПАРАПАН, 2007
Лютий Т.В. Розумність нерозумного. – Київ: ПАРАПАН, 2007

– Що було первинним – ваше зацікавлення нігілізмом чи цікавість до філософії Ніцше? Чи можна назвати наш час епохою тотального нігілізму? Чи ми просто нині більше про це говоримо?
– Ще 25 років тому я обрав таку тему для курсової роботи: «Нігілізм у Достоєвського та Ніцше». Звідти й інтерес до нігілізму.

Так, ми живемо в часи нігілізму. Але його марно зводити виключно до якихось бурхливих подій: воєн, тероризму, техногенних аварій або економічних колапсів. Це тільки прояви. Ніцше називав нігілізм невидимим рухом, який приходить у світ на голубиних лапках. У сучасній Європі, пише він, виникає ситуація зневіри в самому існуванні. Мораль рівності й жалю спричиняє появу стадних форм, викликає розчарування й бажання мати владу над кимось. Але саморуйнівна воля до влади не здатна створювати нові цінності. Хоча в кількох випадках Ніцше пише про нігілізм як велику силу, що може перейти в активну фазу.

Ми незчулися як давно вже живемо в іншій реальності, для якої щоразу знаходимо нові визначення: присмерк Європи, суспільство видовищ, гіперреальність тощо. Нинішній нігілізм уже навряд чи можна назвати кризою справжності. Остання вже нікого не цікавить. Повсякчасне відсилання до Ніщо стало звичною мантрою. Як казав Ніцше, це новітній буддизм, який заміняє нам релігію.

Історики завжди зазначають, що історію варто оцінювати з часової відстані. Чи можемо ми те саме сказати про філософські концепції?
– Попри те, що з часом змінюються наші сприйняття певних концепцій, це не означає, що така зміна відбувається сама собою. Щоразу ми змінюємо сам апарат оцінювання, виробляємо нові концепти, по-новому налаштовуємо нашу мову. Інакше хоч би якою тривалою була часова відстань, ми будемо приречені мати справу з тими самими явищами, що стають нав’язливими.

– Часто кажуть, що історія, література та філософія мають циклічний характер: певні феномени повертаються на вищому рівні, змінюються дискурсивні практики, але в них дещо відроджується з попередніх епох. У літературознавстві існує думка, що зараз повертаються «товсті розумні романи», оскільки у часи постмодерністських ігор та іронії читачі скучили за серйозними довгими оповідями. А що повертається у філософії та у який спосіб?
– Найчастіше повертаються ті речі, які ми воліємо не помічати. Ігнорування певних проблем позначається їхнім вороттям у модифікованих формах. Ніцше стверджував, що якщо повернення страждань іще можна пережити, то повернення «маленької людини» з її гігантськими забаганками здатне обертатися на лавину реактивних почуттів (ненависть, мстивість).

Крім того, філософія не ставить за мету остаточно розв’язати фундаментальні питання. Саме тому філософи часто «обертаються» навколо вічних проблем. Втім, це аж ніяк не означає, що їх не потрібно вирішувати. До будь-якої проблеми ми підходимо з різних перспектив, знаходячи для них відповідні інтерпретації. А можливий конфлікт інтерпретацій може вирішуватися змагальністю цих версій: наскільки вони є корисними для утвердження життя.

Розмовляла Богдана Романцова