Пам’ятаєте Сагайдачного, який проміняв жінку на тютюн та люльку? Хоча народна пісня називає гетьмана за це необачним, письменники у двадцятих роках цілком поділяли його позицію: з жінкою возиться не хочеться, а тютюн та люлька завжди знадобляться. Не збереглося жодного фото Майка Йогансена з дружиною, хоча б однією з трьох, чи синами, зате є його знімки з цигарками і з люлькою. Присвяту на першій збірці першій дружині, «Лі єдиній», Йогансен зняв, готуючи підсумкову за кілька років книжку «Доробок», зате присвятив вірш своїй вірній і солодкій коханці цигарці.
Майк Йогансен
* * *
Як покину тебе, цигарко?
Коли серце вщерть переповниться,
Огортаєш легкою хмаркою,
Вірна, солодка любовнице.
Чи біла й пахуча лебідь,
Чи закурена груба одарка —
Кращої нема від тебе!
Як покину тебе, цигарко?
Удень, у дзвінкім заводі,
У вечірній вогкій авдиторії —
Ти втіха душі голодній,
Єднання гарячий шкворінь.
Між двох народиться іскра,
Вогневим поєднає запалом —
Безперечно, ти — комуністка:
Стількох ти загітувала.
Ти, думок моїх мудрая мати,
Вигадок весела флюгарка,
Як мені з тобою розстатись,
Як покину тебе, цигарко?
Куріння — давній демократичний спосіб пережити неспішну, а головне — порівняно дешеву насолоду. Однак покинути свою солоденьку Йогансен таки пробував. Якось його зустрів відданий шанувальник, молодий поет Ігор Муратов: «Майк ішов мені назустріч, цього разу без пса, і в руках тримав незапалену люльку. Я трохи розгубився, як і кожен юнак на моєму місці, зустрівши об’єкт свого романтичного обожнювання.
Я ще здалеку звернув увагу на його незапалену люльку, це побачиш нечасто, бо вона завжди диміла у Майка в зубах, і черконув сірником, щоб він припалив. Майк ще ширше осміхнувся до мене і похитав головою. Виявилось, він кинув від сьогодні по обіді палити.
— То навіщо ж вам люлька?
— Гартую силу волі, — відповів він мені, — ховати від себе спокусу — все одно що потрійно спокушати себе. Силу волі слід гартувати, тицькаючи спокусі дулю під носа, в даному разі — цю люльку».
І люльку, і цигарки курив футуристський метр Михайль Семенко, є його фото і його вірші про них, і знамените «дайте пожалуста прикурить».
Михайль Семенко
ОСІНЬ
Осінь і осінь
і ще раз осінь
і жовте листя змітає в сквері сторож
і з люльки струїть синій димок
а вранці туман
ніби сірі гуси вкрили місто
кра кра
осінь стара карга
але ви
але ви — люди —
що за чорт — серця пообмотували ганчірками
служниці панни й дами
стоп
дайте пожалуста прикурить.
3. Х. 1922. Київ.
«Семенко, Бучма, режисер Гричер-Чериковер і інші приятелі називали один одного капітанами», — згадував Олексій Полторацький. А неодмінна прикмета капітанів, звичайно, — люлька.
Коли влітку 1928 року харківська «Робітнича газета “Пролетар”» відрядила в подорож на криголамі «Літке» власного кореспондента Олександра Мар’ямова, його проводжала вся письменницька братія. Українців на «Літке» було тільки троє, тож Мар’ямову страшенно пощастило, всі йому заздрили. А Михайль Семенко, у чиєму журналі «Нова генерація» активно друкувався молодий журналіст і прозаїк, подарував йому в далеку дорогу люльку.
І ця люлька стала героїнею репортажу «Лист із Персії», що його Мар’ямов написав, звичайно ж, для «Нової генерації» і присвятив, звичайно ж, Семенкові:
«Капітане!
Свою обіцянку я виконав І люлька — при мені. Люлька з коріння англійського вереску, чорна і прожилкувата. Я пропалюю її чесно і ретельно, і в Харкові, вдома, вона краще за записну книжку нагадає мені всі дрібниці, всі кілометри моєї подорожі.
Ви одержите її, капітане, насичену сіллю подорожів по двох морях, пропалену водночас англійським кепстеном і сонцем, скаженим сонцем Іранської землі.
Зараз я дивлюся на жилкувате тло люльки, на чорну засмаглість, що охоплює її краї, і згадую (люлька була тоді ще зовсім нова): — Керманшах…»
Тегеран. 20 червня 1928 року.
А от Гео Коляда, якого Семенко добрих півроку агітував приєднатися до «Нової генерації» і прислати свої твори, не чекав подарунків від метра. Пораду Семенкові їсти шоколад і курити знамениті папіроси Коляда в полемічному запалі явно списав у Маяковського, мовляв, «ешь ананасы, рябчиков жуй», кому потрібен твій футуризм.
Гео Коляда
ГРИЦЬКО КОЛЯДА ВІДПОВІДАЄ МИХАЙЛОВІ СЕМЕНКОВІ
Михайле Семенко,
ти великий чудак
хоч занадто чудаків у Харкові
Грицько Коляда сміється
Він скалить зуби
і підстрибує в буйному екстазі!
«Ти пам’ятник собі створив нерукотворний»
на Люксембурзькій площі перед палацом
під ним латаєш сходжені калоші
футуристичного кадансу.
Паплюжиш недруга і друга
аби створити бум, скандал —
та ба глухий ти став на вуха
не чуєш, як шумує шквал.
За старих літ редактором зробився,
що зветься «Нео-Генерація»,
та краще б ти малим десь утопився,
ніж ця нам «Нео-Дегенерація»!
Чи знаєш ти, що клас могутній
з прекрасним йменням пролетар
кермує всім в країні рад
сучасним і майбутнім.
Чи знаєш ти «Футуро-Сонце»
яке розбилось в черепки,
що техніку, бетони
ростить Вкраїна, як гриби.
Пора тобі на піч лягати
погріть кістки,
а нам, таким як я, стрибати
давать квитки.
Поет бунтар, коли він юний,
лишень тоді він футур-max.
а ти віджив своє, мій любий,
пора ж, Михайле, й міру знать.
Сідай під пам’ятником власним
дивись: крицеві лави йдуть —
о, полумневі маси
освітять і без тебе путь.
Жуй шоколад «Жорж Борман»,
затягуйсь димом цигарок: «Deli»,
ти охоронець футур-трона,
але ж кому потрібен він!
Тому, Михайле, шлях наш різний,
я в маси, клас, а ти в «Нов-Ген»,
в ній зупинився твій ковчег,
а крейсер наш пливе величний —
а крейсер наш, і ним кермує
великий Ленін, Комінтерн,
він хвилі ріже, в край простує,
який здобуде революціонер.
Москва
29 лютого 28 року
На рідкісних фото редакційних працівників урядової газети «Вісти ВУЦВК» майже всі або з цигаркою, або з люлькою. Принаймні Михайло Яловий (ліворуч) і Василь Радиш (праворуч) воліли люльку. Ніхто не забороняв курити в публічних місцях, не кажучи вже про робочі кабінети, редакції, клуби. Жінок з собою не брали, щоб не возиться, а без «вірної любовниці» працювати не могли.
Літературознавці на найменші кісточки розібрали «Місто» Валер’яна Підмогильного, з’ясували, що стосунки головного героя з жінками відбивають завоювання ним міста. І вперто не помічають, що Степан Радченко підкорює місто не тільки через коханок, а й через тютюн та куріння. Простий сільський парубок приїздить у місто і курить махорку, але відчуває, що це видає в ньому селюка: «Степан скрутив з махорки цигарку й закурив. Він мав звичку спльовувати після цього, але тут ковтнув слину з гірким махорочним пилом. Все навкруги було дивне й чуже».
Немає у кого навіть прикурити, як ото Семенкові. Згодом, оговтавшись і обжившись у місті, зробивши кар’єру, Степан переходить на добрий дорогий тютюн: «Єдине, що хлопець собі дозволяв, це курити справді гарний тютюн, не шкодуючи на нього грошей, бо ж коли приятеля неприємно частувати кепськими цигарками, то себе й поготів».
Одним словом, хтозна що там у кого з письменників було з жінками, а от про курців і не курців можна знати достеменно. Остап Вишня не випускав цигарку з зубів навіть під час автограф-сесій на Книжковому Арсеналі і пахкав читачам в обличчя гірким димом, але читачі й не таке готові були терпіти від улюбленого письменника. А от елегантний красень Марко Вороний хоч і виймав цигарку з рота, стаючи в кадр перед фотографом, зате складав їй поетичні гімни.
Марко Вороний
ЦИГАРКА І СІРНИК
Цигарка і сірник, —
І рот уже за димом.
На вулиці,
У хаті —
Чоловік
За маревом неуловимий.
Росло тонке стебло
і от,
Сухе порізане на порох
Димком у кожних ожило
Осоловілих зорях.
Ідуть,
Ступають прудко в ряд,
В зубах курять цигарки.
І на посади,
І з посад,
І в холодно, і в жарко.
А ніччю
В кожному фойє, —
Там тінню крізь димове
Бугристо тіло дме своє
Гігантський мозок
З крови.
І у багряні рурки ми
Заходим тихим димом,
Над нами
Хмари і доми —
Півсном неуловимим.
24/ІХ 1925 р.
Крапля нікотину вбиває не лише коня, а й людину. Хтось про це знав, але більшість на це чхати хотіла. На фото у дворі будинку «Слово» скраю зліва Леонід Чернов — не курить, бо хворий на туберкульоз, а далі Павло Іванов, Анатоль Петрицький, Іван Дніпровський (курить, хоча хворий на туберкульоз) і невідомий — усі смалять, як паротяги. Лев Толстой, покинувши курити, зізнавався, що буквально переродився: просиджував по п’ять годин за роботою і вставав від письмового столу абсолютно свіжим, хоча раніше після напруженої розумової праці відчував утому, нудоту й запаморочення. Бальзак уважав, що тютюн завдає шкоди тілу, руйнує розум, отупляє цілі нації. Володимир Сосюра, мабуть, гадав навпаки. У його віршах, як у багатьох у двадцятих роках, курити й думати — це один цілісний стан: «Думаю в ніч молодую, меркне цигарки огонь».
Більше про 20-ті читайте тут.
