«Вірші її відбивали модну тогочасну тему. Не то що еротизм, а просто таки сексуалізм…» — писала в мемуарах цнотлива в усіх сенсах цього слова Докія Гуменна, головна «синя панчоха» шалених двадцятих. Із притаманною їй класовою ненавистю і суто людською заздрістю Гуменна особливо ненавиділа Забілу, «красуню і тайноаристократку», чиї фото раз по раз прикрашали обкладинку журналу «Плуг». Якось Забіла приїхала з Харкова і після влаштованої на її честь вечірки ночувала не у дівчат-плужанок, а у… Антона Шмигельського. Гуменна ж не знала нікого, нікого такого, хто «міг би так передавати зеленими очима свою ласкавість…»
Проте коли йшлося не те, що про еротичні мотиви, а про загрозливий сексуалізм у тогочасній поезії, невмолима Гуменна лагіднішала чи то суворішала, бо визнавала, що не одна красуня Забіла мала такі нездорові ухили: «Це була тоді така мода, крім неї, відзначались ще й Раїса Троянкер і Людмила Піонтек, дружина І. Кулика».
Що ж такого сексуального було у віршах цих трьох поетес?
Циркачка
Раїса Троянкер народилася в сім’ї сторожа уманської синагоги. П’ятнадцятирічною втекла з дому з приборкувачем тигрів Леонідом Джордані, виступала з ним у цирку у смертельному номері — щовечора клала голову в пащу тигрові.
Ласа до еротичних пригод юна дівчина не могла втриматися від спокус. Її наступний роман з уманським журналістом і письменником Онопрієм Турганом обернувся шлюбом, народилася дочка Оленка. Року 1925-го Турган із молодою дружиною перебрався до Харкова. Троянкер уже тоді сама писала вірші, і наступного року вийшла її перша збірка «Повінь».
Юрій Смолич про дебют уманчанки в столиці згадував інакше: «Увів її в літературу, як відомо, Сосюра, підціпивши десь в Умані під час гастролів цирку, у якому вона працювала (було їй тоді п’ятнадцять-шістнадцятий) з приборкувачем тигрів, і тепер усім розповідав, що в Раї великий шрам вище коліна, майже в паху — її добренько лапнув тигр під час спектаклю. Ну й усі тепер (це було, як спортивний інтерес) мали побачити той тигровий шрам на нозі поетки».
Шрам у паху від кігтів тигра у Троянкер справді був, вона його описала у віршах. І про те, що її «лікують по Фрейду», теж звірялася в листах до Івана Дніпровського. Тому Смолич нічого не перебільшував: «Як відомо було поміж письменників старшого покоління, була надто розпутна і, за свідченням лікарів, хворіла на німфоманію: одне слово, мало хто з тогочасних письменників з нею не переспав. Вірші вона писала тільки еротичні, і непогані, треба сказати, під впливом Анни Ахматової та інших з тієї плеяди».
Як еротичну, ба навіть непристойну, сприймали поезію Троянкер і пересічні читачі. Григорій Костюк згадував парубоцькі вечірки, у яких він замолоду брав участь: «Цікаво відзначити, що пильні, громадсько-відповідальні й ініціативні на праці політехніки, математики, історики, педагоги тут перетворювались на дотепних, безжурних гульвіс, розповідачів дразливих анекдот, декламаторів “сальних” віршів “Гавриліади” Пушкіна, або ще більше — нашої Раїси Троянкер, а дещо й “захалявного” Сосюри».
Що вже казати про прищавих підлітків, як зовсім юний Лев Копелєв з друзями: «Зато всех нас, вчерашних школьников, бесспорно занимала поэтесса “Авангарда” Раиса Т. Маленькая, тоненькая, очень густо накрашенная, она читала стихи, в которых рассказывала, как впервые отдавалась».
Раїса Троянкер
* * *
Трава прив’ялена і заніміла осінь…
Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..
В траві заплутались, розвіялися коси,
в гарячці тіло й голова.
Зім’ята сукня. На обличчі — мука.
Червоні плями в лентах комбіне…
І пада вечір у безодню круком,
і кличе вечір впасти і мене.
На серці якось важко і тривожно.
І ти, ніяковий, не можеш приласкать…
І те, що сталось, повернуть не можна.
І серце холодом стиска…
Ти так молив — сьогодні стань моєю…
І сталось. О закон буття!
Ми у траві забули томик Гейне,
його листки од вітру шелестять.
І якось чудно. Хоч усю вже бачив —
соромлюсь при тобі панчоху підвязать.
І так іду. І ми чужі неначе,
і в мене мимохіть жемчужиться сльоза.
О, не вернуть! Не стать такою, як учора,
нічим не змить із уст палючих плям!
А день такий звичайний і бадьорий,
така спокійна стомлена земля…
Раїса Троянкер
НІЧНА РОЗМОВА
Почекай, Мефістофель,
почекай, Мефістофель,
Може бути, прийду уночі і продам
Свої кров’ю написані останнії строфи,
Свою мудрість прозору, мов у склянці вода.
Почекай, Мефістофель,
в тебе хиже обличчя,
А у мене рожевість ще зі щок не зійшла.
Я прийду уночі і постукаю тричі
І продам свою мудрість,
і продам свій талан.
Може рано прощатись?
О, ще рано прощатись!
Я прийду, Мефістофель,
Стерши муку з лиця.
Помінять свої скарби
На химернеє щастя,
На усмішку дитини,
На обійми самця.
Я страшенно стомилась.
Я страшенно стомилась.
Подивись на провалля
Біля смутку очей
Хочу чути банальне.
Я люблю тебе мила,
Хочу буть не самотня
В синій тузі ночей.
Почекай, Мефістофель,
в тебе хитра усмішка,
Твої очі зелені загадково мигтять.
Почекай, Мефістофель,
Тобі гірко і смішно,
Бо ти знаєш про щастя
І химери життя.
Почекай, Мефістофель,
Я не Гретхен білява.
Я рвучка і нервова,
Я жінка — поет.
Я шукаю незнане, ще не сказане слово,
Знаю спрагу надхнення,
Творчих запалів лет.
Легко бути коханкою,
Навіть матір’ю й жінкою.
Але як ув’язати це з призванням творця?
Ой, летять похоронно
Срібнодзвонні сніжинки.
Я прийду, Мефістофель,
Стерши муку з лиця.
Дворянка
От хто замолоду «косив» під Анну Ахматову (Гумільов цих юних послідовниць називав «подахматовками»), так це Наталя Забіла. Російськомовна дворянська родина, відповідне виховання і крах усіх сподівань після 1917 року. Відгомоном аристократичної юності стануть згодом переклади з «проклятого» Бодлера. А на початку 20-х Наташа довго не могла знайти місця у сірій люботинській дійсності під Харковом і цілі зошити списувала віршами на смерть Блока, з епіграфами з Бальмонта й Ігоря Сєвєряніна, сповненими любовної ахматовської млості.
Наталия Забелло
ТРОИЦЫН ДЕНЬ
В Троицын день я хочу поцелуя,
В радостный Троицын день.
В Троицын день так доверчиво жду я
Ночи лиловую тень
Троицын день — это праздник лучистый,
Праздник зеленых берез,
Праздник цветов ароматно-душистых,
Праздник безоблачных грез…
Милый, приди под немые березы —
Я прибегу по росе…
Я принесу тебе пышные розы,
Алые розы тебе…
Алые розы — любовь неземная,
Радостней лилий твоих.
В Троицын день ты поймешь, ты узнаешь
Счастье мгновений немых…
В Троицын день мы уйдем в голубую
Ночи манящую тень…
В Троицын день я хочу поцелуя,
В радостный Троицын день!
Хтозна чи мали конкретного адресата вірші-страждання через нерозділене кохання до одруженого чоловіка. У житті Забіла виявилася набагато активнішою й енергійнішою і жінкою, і коханкою. Крім двох офіційних шлюбів із Савою Божком та Антоном Шмигельським у 20-х роках, у неї було безліч кавалерів, шанувальників і коханців. Невтомний розвідник інтимних глибин Юрій Смолич писав: «Наталка була “свободолюбна”, її коханці не мали ліку, і перший її коханець був у неї, коли їй сповнилось лише шістнадцять років. Вона сприймала кохання тільки як кохання, і ніколи не будувала з кохання ніяких мук і гризот».
Смолич і Забіла спілкувалися відверто і знали про незчисленні романи один одного. Та в одному — ціна дівочої цноти — вони так і не зійшлися: «Наталка засміялась і махнула рукою: — Повірте, Юро, про це думають тільки мужчини, жінки ніколи не сушать собі голову над цим. Єрунда! Віддати свою незайманість, кохаючи, — радість. Для жінки, що кохає, тут немає ніяких проблем. Це ви вигадуєте проблеми. — Я не погодився з Наталкою, не згодний і досі».
Наталя Забіла
* * *
Чорним оком дивиться печера
В лісову ліанову межу.
Я — струнка, вигиниста пантера
Свій барліг невсипно стережу.
Виходжу зарошаним камінням,
Жовтозоро ріжу синю ніч,
І леліє місячне проміння
Оксамитним блиском на мені.
Вигинаю чорнії рамена —
Під ногами шурхом камінці…
А весною билися за мене
Молоді розпалені самці.
Диких джунглів пахощі отруйні,
Чорні спини, пазурі і кров…
Розшайнулось пристрасно і буйно
Весняне змагання за любов.
Є закон — єдиний, невідхильний,
А життя — безжалісно ясне:
має право жити тільки сильний, —
Тільки сильний може взять мене.
Жовтий зір мій синій присмерк ріже.
Кожний добре знає власний шлях:
Боротьба за волю і за їжу,
Боротьба самиці за малят.
Не вступити ворогу в печеру,
Не пройти заказану межу, —
Я — струнка, вигиниста пантера
Свій барліг невсипно стережу.
Наталя Забіла
ОДИН ВЕЧІР
В синім місті гомони поснули,
Цілувалась з присмерком земля…
Ти мені на розі темних вулиць
Кинув гостро: — Діти або я!..
Мовчазних будинків сонні лиця,
Десь у сині — мрії дальніх сел…
Любий мій ! Я перш за все — самиця,
І для мене діти — перш за все.
Прорізали промені трамваїв
Ліхтарів сріблястії мости…
Ти пішов… А я уже не знаю —
Може, перш за все на світі… ти ?
Комуністка
Ім’я дружини літературного і партійного вождя Івана Кулика зрадлива пам’ять підказала Гуменній неправильно. Воно й не дивно, бо Люціана Карлівна Піонтек — дочка багатого німця з Лубен. Дебютувала вона ще 1917 року як російськомовна поетка у збірнику лубенських гімназистів «Кружок поэтов». Потім вийшла заміж теж за сина заможного селянина, боротьбиста Михайла Віленберга. Обоє навчалися в Харкові — Люціана в інституті народної освіти, Михайло — в сільськогосподарському інституті й одночасно був комісаром цього вишу. Однак подружжя не втрималося — Ліля розлучилася з Віленбергом і взяла шлюб з більшовиком, уманським євреєм Іваном Куликом. Може, тоді вона і вступила до ВКП(б). Майже одразу після шлюбу пара виїхала за кордон — Кулика на чотири роки відрядили заступником генерального консула СРСР у Канаду для зв’язків з тамтешніми українцями.
Повернувшись у радянську столицю, Люціана видала дві книжки поспіль: збірку віршів «Тихим дисонансом» і збірку оповідань «Балаклава» (1929). Багато перекладала з англійської, але саме тому її літературну кар’єру переслідували скандали. Спершу молодий і нарваний комсомольський письменник Олесь Донченко — як на зло обізнаний лубенець — настрочив статтю «Неприємним дисонансом», у якій виказав плагіат, мовляв, Піонтек тупо переклала три вірші з російськомовного «Кружка поэтов». Ліля, виправдовуючись, обмовилася, що один із віршів написано під впливом Макса Волошина (а надворі стояв 1929 рік!). І взагалі, якби вона хотіла красти чужі вірші, то могла б вільно це робити з англомовною і німецькомовною поезією…
Юрій Смолич стверджував у спогадах, що й тут Піонтек попалилася: Йогансен спіймав її на тому, що вона переклади з американської й англійської поезії видавала за власні вірші.
Люціана Піонтек
БЕЗСОННЯ
Коли вітер із моря, а сон притис Балаклаву,
Я не сплю, лежачи в темному.
Думаю: кохав Асю і Клаву,
А я — навіть не для нової поеми.
З темного кутка примарою
Плазує вбивство Стамболійського.
Знаю: буде й в Болгарії
Перемога. Вже близько.
На столі ще твої лілеї:
Хтось казав: вони — символ мене;
А я знаю: так, як до неї,
Ти до мене не спалахнеш.
І знову пленум Комінтерну,
А я ще й досі не в партії…
Але я пройшла головне inferno,
І ти можеш мене кохати.
Ні,
не сон,
не сон ці
ласки, гарячі, як сонце!
Вони ж
так недавно
були.
Крим
Балаклава
1923 р.
Люціана Піонтек
ЛОНДОН
9 січня 1924 р.
На мості сфінкси Темзу стережуть
І врізались застиглими очима
В важку, туманну, чорну муть,
Що каменем звисла понад ними.
І мариться їм все: в Британському музеї
Сумує, як вони, гігантський Озіріс
За небом сонячної Африки своєї,
За Нілом розливним, що лотосом заріс.
На Piccadilly світло ллють каскадами реклами,
Авто, трамваїв, кебів біга комашня,
І царство business city тут незламно
Упевнено керує день за днями.
Тут все тверде. І тільки окарино
(Сліпця безногого) загрозою тремтить
Й примушує упевнені вітрини
Легенько збліднути на мить.
Інші статті про 20-ті можна прочитати тут.
