На тему «що таке українська література» можна говорити різними мовами: й академічною, і популярною. Професор Леонід Ушкалов обирає шлях «золотої середини»: не цураючись набутих академічних знань, пише цикл популярних есеїв, доступних для найрізноманітніших верств населення.
Отже, якщо у вас поняття «українська література» асоціюється зі шкільною системою освіти, програмовими письменниками, які, мовляв, описували тільки сільський побут, і якщо ви не пов’язуєте з читанням українських письменників свого дозвілля, то ви – саме ті потенційні слухачі альтернативного курсу «Уроків літератури від Л. Ушкалова», такого собі, можна уявити, півторамісячного лекторію (це якщо його 45 уроків «поглинути» за 45 днів та не враховувати, що есеїв насправді було 46 і один із них технічно загубився, за власним зізнанням автора, під час однієї з презентацій книжки).
Ці авторські уроки-есе «воскресли» у «старолевівському» форматі з газетних публікацій «України молодої», що народилися внаслідок дворічної (2012–2013) співпраці харківського професора з редакцією відділу культури. На перший погляд, «газетне минуле» цих текстів мало би неминуче відбитися на рівні їх актуальності… Однак їх феноменальній живучості можна завдячувати передусім бажанню автора писати не просто принагідну публіцистику, а творити справді есеїстичні «образи», що «оживлюють» епоху, її час і простір, літературне середовище, заглядаючи в саму душу тих, хто творив для нас атмосферу нашого читання. Так, автор свято вірить в історію літератури як в історію її читача, а тому часто сам у своїх «уроках» фіксує власний стан своєї читацької емпатії. Тому не дивно, що Сковорода і Шевченко стають для Ушкалова своєрідними ангелами-охоронцями, які допомагають вийти сухим із найскладнішої теми для літературної «поурочної» бесіди (напр., в есеї про сни українських письменників прямо дозволяє собі зацитувати із Шевченкової повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» його «феєрію засинання повністю», а осмислити тему «поет і імперія» взагалі допомагає виключно Шевченкова біографія).
Зрештою, поштовхом до першого уроку був саме Шевченко, точніше, його дата народження, яка й викликала в автора бажання поговорити на тему людського щастя, спокусившись протиставити «янгола зі серйозним обличчям» шатобріанівським дешевим маскаронам. Отже, розгортаючи цю книжку напередодні шевченківських днів, кожен читач завдяки «урокам» Ушкалова матиме чудову нагоду вкотре задуматися: а чому рядки з віршів Шевченка настільки універсальні, що їх легко можна застосувати до будь-якої актуальної теми, яка тільки й спаде на думку. І це не перебільшення. Адже для частини своїх есеїв фаховий дослідник творчості Г. Сковороди підбирає завжди такі влучні Шевченкові слова, крізь призму яких можна добачити і цілу проблему суспільного значення. Скажімо, поезія «Не завидуй багатому…» наштовхнула автора на роздуми про сучасне фінансове «піратство» і «тугу за справжньою людиною» у творах української класики, яка сповідує зневажливе ставлення до матеріальних благ.
Крім Сковороди та Шевченка, як об’єкти дослідження Ушкалова також цікавлять «модерні» письменники – точніше, авангардисти «розстріляного відродження» – епоха феєрії «Літературного ярмарку» та «любові до небошкрябів», епоха, що була майже «на краю безодні» і «боронилася словом від порожнечі». Серед її представників автор відчуває особливу симпатію передусім до Майкла Йогансена та Олександра Довженка як послідовника «ренесансних» ідей у кіномистецтві.
Автор вільно розпоряджається багатими запасами свого філологічного знання, вміючи в потрібному місці надати своїй думці форми аргументованої й переконливої тези. Тому витоки своїх дослідницьких гіпотез він послідовно шукає, опираючись на медієвістичний досвід від «Ізборніка Святослава» до «Зерня Божого слова». Із справді гідною подиву літературознавчою віртуозністю Л. Ушкалов вдало пристосовує актуальні питання в історії літератури до потреб нашого часу. Іноді ці теми прямо залежать від календарного часу, в якому з’явилися ці «газетні» роздуми. Це стосується, зокрема, уроків 20 і 44, що своєрідно обрамлюють ювілейний – 2013 – рік Г. Сковороди, чи уроків 21–22, написаних під впливом новорічно-різдвяного часу. Однак таке пристосування до часових меж аж ніяк не свідчить про те, що автор, мовляв, не знає, що сказати і тому теми нібито висмоктує з пальця… Ні! Такий спосіб опрацювання матеріалу не є властивим філологічній натурі професора Ушкалова. Тому в його книжці майже немає принагідних есеїв, теми яких швидко вивітрювалися б із голови, – навпаки, навіть у дочасних роздумах, таких собі «фантазіях», він знаходить можливість донести до читача цікаві факти з біографії українських письменників. Так, розгортаючи, здавалось би, банальну тему любові в літературі, дослідник виходить на вищий рівень розмови та відкриває загалу несподівані деталі про ставлення Шевченка до еротичної поезії, зокрема, його захоплення сороміцькими віршами мандрівних школярів. А продовження любовного дискурсу ви знайдете в «історії про вічну любов», в яку замолоду, як виявляється, не вірив Квітка-Основ’яненко…
Усі есеї Ушкалова можна між собою погрупувати: на ті, що виникли з потреби серця (скажімо, згадка про Сковороду у його день народження, якого філософ не любив святкувати); ті, які написані з почуття обов’язку і гідності привернути суспільну увагу до певних проблем чи повернути історичну справедливість (як у випадку з девізом «Учіться, учіться, учіться», що насправді належить не Леніну, а Драгоманову, або стосовно поняття «ворог народу», яке узвичаїлось ще на сторінках публіцистики ХІХ ст.). Але більшість із цих текстів творено у жанрово-тематичному ключі розуміння (особливостей національного сміху, демонології, українського екзистенціалізму, кордоцентричності, свободи, театру, мімезису, фемінізму та фаталізму), часто вдаючись при цьому до відвертої «пригодницької» колізії, аби «спокусити» літературою. Бо саме такі провокаційні запитання (на зразок «Що пили українські поети?» чи «Що снилося нашим класикам?») і допомагають літературознавцеві завоювати серце і душу масового читача. Правда, іноді серед есеїстичного «зерна» Л. Ушкалова трапляється трохи й публіцистичної «полови», тобто розмов про все і водночас про ніщо. Так, роздуми-зіставлення літератури і політики, літератури і футболу написано в чистій публіцистичній манері розповіді, що не має фактично жодної пізнавальної функції.
Однак і серед публіцистичного письма виокремлюється низка текстів з оригінальним відавторським коментарем. Маю на увазі серію есеїв Ушкалова, що пов’язані між собою топонімом Харкова. Від вулиці Сумської до колишнього «Березоля», від будівлі Держпрому до будинку колишнього письменницького кооперативу «Слово» – дослідник не приховує власних сентиментів до свого рідного міста, в якому вшановували пам’ять Фритьофа Нансена і якому дорогі спогади про «легенду харківської філології» Юрія Шевельова.
Звісно, у харківській стихії автор цікавих «уроків» з української літератури почувається по-справжньому на вершині «людського щастя». Проте, задля толерантності, не забуває і про «символічні обличчя Києва», і загалом про «село і місто на сторінках української класики», і навіть дає власний, т.б.м. географічний, «урок орієнтації на місцевості» для нашої неньки України «між Сходом і Заходом».
Зрештою, найвідвертішими авторські інтенції стають тоді, коли есеїст шукає не за сенсаційними, провокаційними темами, а за автобіографічним підґрунтям історії літератури. Це дає змогу дослідникові повідомити щось особливо важливе з «дороги днів» не тільки своїх улюбленців – творців «українського ренесансу» 20-х років ХХ ст., а й навіть заінтригувати читача власними життєвими одкровеннями. Так, ми дізнаємося про цінні для історії літератури свідчення Валер’яна Поліщука про природу натхнення, факти про «фемінізм» Шевченка, який дуже цінували жінки, про українську інтермедію як «підготовчу школу до майбутнього активно-романтичного мистецтва» та «ігрове нахабство» поезії Олекси Влизька, про фаталістичні й онейричні зізнання в щоденнику А. Любченка… А також про «суто “міську”» «нехіть до міста» в українській літературі та нашу історію як «прехимерну варіацію на тему “мистецтва добре вмирати”»… Однак на сторінках письменницьких біографій дослідник не втримується від спокуси, щоб не повідомити щось і про власні шляхи наближення до літератури: в особливо «довірливих» уроках автор мимоволі видає свої «літературні» слабкості, скажімо, до композиції «людини з квітами в серці», що й привела його до студій над творчістю Григорія Савича, від якого навчився «однієї простої речі: слухати буття в собі, а не деінде, “викохувати” в собі “добрі рослини”». А також зізнається про свою любов – змалечку «читати всякі-всякі книжки» і до театру… І навіть видає в собі поета-мініатюриста, ба більше – відверто зізнається (не без іронії!), що «починав складати вірші» внаслідок… планової економії електроенергії в нашій країні… А ще Ушкалову «імпонує пафос Багряного» у ставленні до вічної проблеми «орієнтації» України на Схід чи Захід… І він погоджується з Драгомановим, що «наш світогляд не так християнський, як маніхейський»… І, зрештою, вірить «психіатрові» А. Кримського, що «книжки з математики, археології й астрономії – “дуже пользовиті на здоров’я”»… Щоправда, автор також володіє вродженою академічною гнучкістю не видавати власних емоцій у надто «ризикованих» темах, напр., від власних оцінок українського фемінізму він майстерно «утікає», ховаючись за плечі Михайла Павлика, причому аж настільки, що мимоволі (мабуть, через підсвідомий страх до «вічножіночого») Павликову тезу про «вочоловічення жінок» ставить на один рівень із сакральною проблематикою «воплочення»… Тому почуває себе впевнено насамперед у «сковородинських» та «шевченківських» темах, а для франкознавців, напевно, нічого нового не відкриває у візії образу «Каменярів», та й залишає їх незадоволеними, коли в уроці про «українську літературу і чорта» не згадує про «пана в пелерині», «демона розлуки» із «Зів’ялого листя»…
Усі тексти Ушкалова побудовані за принципом роздумування навколо певної теми, ідеї як contra versus задля спростування стереотипів чи навіть «забобонів» в українському письменстві. Але тільки есеями (у прямому значенні цього слова) ці роздуми назвати складно. Оскільки «схоластична» ушкаловіана (автор нагадує також про те, що слово «школа» має первісне значення «дозвілля», «спокій») містить майже всі жанри літературознавчого вишкілу, сконденсовані до тематичної форми «уроку». В книжці ми можемо знайти й нетипові (тобто несхоластичні) рецензії (напр., на антологію «Сновиди»), і типові «варіації на тему», традиційні історико-літературні огляди, і нетрадиційні non fiction, ювілейні сильветки та «in memorium», авторські «трактати», «містерії», штрихи, нариси-«думки», нариси-«триптихи», нариси-шкіци, «новорічні фантазії», уступи, інтерпретації одного вірша і навіть «букетик афоризмів» (і лише три з них називає безпосередньо поняттям «есей») – загалом книжка охоплює всі можливі способи репрезентації літератури, які й покликані з’ясовувати її «секрети», що найкраще втілюються в образах і сюжетах красного письменства.
А ті «секретики», які ховають уроки проф. Ушкалова, допоможуть вам глибше пізнати, що таке, наприклад, «націоналістичний маринізм» або «чи мав Шевченко антиурбаністичні настрої», чому Г. Квітка-Основ’яненко «зроду не любив сентименталізму» і чи його теж, як і Сковороду, можна назвати «нашим Сократом»; авторські рекомендації, як писати до енциклопедії статтю за гаслом «Бог» та «якими іменами називав Бога Шевченко»; що приваблювало феміністок кінця ХІХ ст. у філософії Ніцше та чому стилістика полеміки в українській літературі характеризується «логікою ненависті»; а також про емоційну самотність як «страх перед безмежжям» у Шевченка та про шляхетний esprit у характері Олени Теліги… А два останні уроки Ушкалова взагалі складно читати без олівця – вони є своєрідною афористичною історією літератури, підсумковою вибіркою усіх її «симптомів та діагнозів»: від візії «раю самотності» до обов’язків у цьому «раю» поета як громадянина.
Загалом усі ті «делікатеси», якими можна насолоджуватися під час курсу альтернативної історії літератури від Леоніда Ушкалова, будуть, безперечно, цікавими і для фахових академістів, і для масової аудиторії, тому що кожен так чи інакше зможе в них знайти для себе щось таке, чого досі не знав із творчої біографії того чи того українського письменника і, незважаючи на деяку публіцистичну манірність, зможуть (навіть найвідвертішим її скептикам!) «прищепити» любов до класичної літератури.
