Вона йде. Спиняється. Озирається. Довкола – невідомі люди, чужі місця та незбагнені події, нова реальність мотузкою зав’язується навколо горла й починає душити. Але вона рятується. Долає кордони, відкриває інші горизонти та пильно вслухається в звуки таких різних за звучанням, але однакових за чуттєвістю мов. Старі церкви, морські затоки, теплі літні вечори, крадені поцілунки, прогулянки садом – всі спогади Ільми Ракузи розсипані, наче пазл, у книзі «Море моря». Завдання читача – зібрати їх докупи, в цілісну реальність.
Перший спогад у книзі – ностальгічні згадки про батька, його щоденні ритуали, молоді роки та сни, які ставали тягарем, про рідкісне захворювання, що розлучило доньку із татом. Саме із мінорної ноти розпочинається книжкова токата і фуга Ільми Ракузи під назвою «Життя без кордонів». Справді, читаючи текст, у якому більше географічних назв, аніж є в пам’яті середньостатистичної людини, розумієш, наскільки розмитими стають межі між двома територіями, народами, мовами чи людьми. Авторка показує реальність, в якій лінії розмежування болять, але водночас лікують від історичного безпам’ятства. Для Ільми Ракузи досвід проживання в кількох країнах перевтілився в море пам’ятей та миттєвостей, що увібрали в себе гул міських автівок, прокурений дух потягів, дитячі страхи, слухання поезії та нічні розмови з іноземцями, вечірні морські припливи та щоденну гру на фортепіано. «Я – чи в автобусі, чи пішки – западала в стан сну наяву, сприймаючи навколишню дійсність доволі розмито, вона тільки злегка зачіпала мої фантазії. Щось у мені прагнуло вирватися з рутини повсякдення, з цих нібито таких упорядкованих структур», – авторка наче й сповідається перед читачем, але водночас не відкриває всіх карт, залишаючи місце для здогадок. Попри стилістичну завершеність кожного речення, хочеться самому дописати фінал – нехай замість крапки буде знак оклику, кома, репліка чи три крапки. Гострота, чіткість та всеохопність думки – ось козир письма Ракузи. Як зізнається сама письменниця, такою вона є не лише в літературі, а й у житті, тому «Море моря» з книжкового простору перетікає в реальний, до сприйняття якого читач уже готовий.
Серед усього коловороту ідей, речей, людей, територій та почуттів виникає стержень, навколо якого все крутиться – мовна синергія. Особливий гумор угорських казок, какофонія діалогів словенських продавців разом із романами-гігантами Достоєвського допомагали одягати емоції в слова. Нова мова – німецька – стрімко увірвалася в звичний плин життя, ставши «місцем втечі і притулком» для авторки. Згодом з’явилися й інші – англійська, французька, сербохорватська. І саме через мову Ільма Ракуза сприймає все те, що творить цілісну картину її особистості – закам’яніле минуле, тривожну теперішність та непередбачуване майбутнє. Авторка любить колекціонувати списки: вона збирає імена, маршрути, історії, дати, місцевості, а також записує прізвища тих, кого вже немає. «Я знаю лиш одне: май повагу до імен», – стверджує Ракуза в одному з розділів. Можливо, саме через таке колекціонування авторка намагається втриматися за спогади, аби втекти від реальності? Та чи можна хапатися за те, чого більше ніколи не буде? Ріка минулого надто швидкоплинна, аби покладати на неї якісь сподівання. Загубленість – ось що найбільше лякає письменницю: «Вона приходить без попередження, з-за рогу. Накидається на мене і каже: От ти де. Ніби ми з нею давні друзі». Незважаючи на шалений перебіг всіх перипетій, авторка не губиться – більше того, їй вдається знайти своє місце і саму себе в найневловимішому із усіх мистецтв – в музиці. Фортепіано стає справжнім раєм для інтроверта, якому не хочеться багато говорити, а всього лише стати пасивним споглядачем бодай на кілька хвилин. Музика рятує, лікує і змінює – це Ільма Ракуза зрозуміла ще з дитинства – відколи напружено і старанно вдаряла по чорно-білих клавішах у своєму помешканні, і в старшій школі – коли Бетховен став точкою дотику двох різних реальностей – власної та подруги Ерни. Навіть у Парижі, куди письменниця приїхала на навчання, вірне фортепіано «надає життю блиску» та тренує здатність зосереджуватися. «За піаніно будь-який страх маліє. Часом я чую і бачу дива», – згодом казатиме Ракуза перед початком уроків гри на органі, які переростуть в шалене кохання. «Музика, як марево, як мрія», – напише двадцятирічна дівчина після розриву стосунків з чоловіком, з яким розділяла одержимість грою.
Після музики – захоплення Прагою, новий роман, поїздка до Росії, і як наслідок – намагання її зрозуміти. Тут, думаю, українському читачеві буде особливо цікаво, адже не так часто можемо прочитати ґрунтовний опис російських реалій 70-х років крізь призму погляду іноземця. Серед персонажів окремих спогадів – бабусі-вірянки, запнуті хустками, щокаті офіціантки «з білою, як сметана, шкірою», кадети на площі Декабристів і люди, які таємно хрестять новонароджених. Атмосфера тотального страху підсилюється сірими тонами – «валянок і ватників, бруківки та асфальту». Авторка майстерно бавиться з мовою – саме російською вона цитує фрагмент з книги «Петербург» Андрєя Бєлого, де описані будинки, слизькі вулиці, потоки байдужих людей, тротуари і безкінечність проспектів. Як вирок звучить фраза: «За Петербургом же – ничего нет». Але в самому місті вирувало радянське життя, частиною якого ненадовго стала Ракуза. Зустрічі з Бродським, переслідування «чоловіками у сірому», нічні чаювання у Надії Мандельштам – Ленінград прийняв іноземку по-владному холодно, але маленьку іскру тепла постійно підтримувало оточення. Згодом, як зізнаватиметься авторка, їй бракуватиме північної столиці, а речі, які вона збирала протягом перебування в Росії, по-змовницьки дивитимуться на неї, показуючи свою силу контролю.
У письмі Ракузи найбільше впадають у вічі дві речі – надмірна кількість деталей та строга завершеність. Здавалося б, для чого читачеві розповідати про жінку, яка сидить у потязі на сусідньому місці, про одяг ляльок чи власні підколінки, для чого переказувати всім відомий сюжет роману «Злочин і кара»? Авторський стиль тут настільки відшліфований, що навіть найменша дрібничка стає помахом крил метелика, від якого народжується літературне цунамі. Справді, «Море моря» з кожною сторінкою наростає і наростає, хвиля підіймається все вище і вище, а деталі, які здавалися спочатку зайвими, допомагають набирати висоти, перетворюючи море на океан і, врешті-решт, виливаються з гуркотом на берег, змиваючи будь-які сліди на піску. Так у книзі поступово зникають і люди з оточення письменниці – більша частина спогадів, пов’язана з ними, закінчується втратою контакту або їхнім відходом до кращого світу. Уважний читач помітить, що Ільма Ракуза не любить довгі мовленнєві конструкції, надаючи перевагу методу крапки, в якому кожне речення, мов постріл – влучно, сильно і наскрізь пронизує уяву. «Рим укріпив мене у блуканнях», «Уся справа в дрібницях», «Я була суцільним болем», «Пуповина мови зникла» – всього лише чотири слова потрібні авторці, щоб показати власне розчинення у часопросторі, для зображення якого багато хто міг використовувати цілі абзаци. Ось воно – мистецтво письма, де стислість – воістину сестра таланту.
На противагу першому сумному спогаду про батька Ільма Ракуза завершує приємною згадкою про боротьбу з повітряною стихією, що не на жарт розгулялася в лагуні Ґрадо: «І чи це я жену вітри, чи вони мене, яка, зрештою, різниця. Про те, щоб вітер упіймати – нема й мови. Не допоможуть ні відра, ні ласо». Оце й кінець? Де ж у книзі кульмінація? – задумається читач. Тоді матиму зустрічне запитання: чи вона тут доцільна? У книгах-спогадах її наявність не є такою важливою. Ба більше, без неї текст читати ще цікавіше, адже не знаєш, що на тебе чекає наступної сторінки. Дехто із захопленням спостерігатиме за перетворенням маленької дівчинки на самостійну досвідчену жінку, вчитуючись у роман-сповідь; ще хтось знайде поміж рядків самого себе і буде стежити за мандрівками авторки так, наче за власними. То ж навіщо тут кульмінація? Вона лише поставить «Море моря» в рамки, а за законами природи, людині не під силу приборкати водну стихію.
