В Україні двадцяті роки ХХ століття починалися з доби «воєнного комунізму»: націоналізація підприємств, продрозкладка, карткова система, розруха й інфляція. Уже восени 1921 року було запроваджено НЕП — нову економічну політику. Протягом 1922–1924 років провели грошову реформу, старі знецінені радзнаки, які виконували функцію грошей, деномінували і запровадили тверду, забезпечену золотом валюту — червінець.
Замість обіцяного комунізму запанував ринок, і багато хто не розумів, за що стояли на майдані біля церкви:
І од базару сонце меркне,
шпурнув би бомбу прямо вниз,
щоб розлетілись феєрверком
червінці, пальта і штани…
(Володимир Сосюра)
Завершувалися двадцяті форсованою індустріалізацією й суцільною колективізацією. Восени 1928-го почалося виконання першого п’ятирічного плану, а через три роки, восени 1931-го, в СРСР повністю заборонили приватну торгівлю.
Як жилося письменникам у цей час, коли ще не існувало Спілки? Де вони працювали, за що жили й утримували сім’ї? Скільки їм платили? Якими були гонорари, зарплати в редакціях і видавництвах? Про це розкажуть документи.
24 липня 1919 року Володимир Ярошенко підписав із Всеукрвидавом угоду, за якою продав видавництву збірку «Луни» з правом видати її «в неограниченном издании в количестве неограниченых экземпляров». Всеукрвидав платив автору за друкований рядок 5 крб. Загальна сума гонорару склала 3575 крб, які Ярошенку виплатили одразу.
Від видавництва угоду підписали завідувач літературним підвідділом Дмитро Загул, завідувач української секції Павло Тичина і секретар Павло Комендант.
Багато письменників у ранніх двадцятих починали як журналісти, поки з’явилися перші літературні часописи, а там і кооперативні видавництва.
За перший квартал 1922 року Микола Хвильовий отримав у журналі «Шляхи мистецтва» зарплату в сумі 55 600 000 крб.
Розписка
Жалованьє за Шляхи мистецтва № 2 (січень, лютий, березень) одержав пятьдесят пять миліонів шістьсот тисяч карбованців.
Микола Хвильовий
13/ІV 22.
Навесні 1924 року Микола Хвильовий працював уже у видавництві «Червоний шлях», яке випускало серед іншого однойменний журнал — перший «товстий» літературно-науковий і громадсько-політичний щомісячник. Це був давно плеканий проект Народного комісаріату освіти, де від самого початку заправляли колишні боротьбісти. Першим редактором журналу став нарком освіти Григорій Гринько, через півроку на обох посадах — голови Наркомосу і редактора «Червоного шляху» — його змінив ще один екс-боротьбіст Олександр Шумський.
І хоча нині люблять казати, що концепцію журналу ретельно придумували заледве не в Політбюро ЦК КП(б)У, насправді партія на журнал ні грошей не давала, ні долею його не цікавилася попервах. Художник Сашко (Олександр Довженко), штатний карикатурист газети «Вісти ВУЦВК» і журналу «Всесвіт», намалював дружній шарж — варіант видавничої марки «Червоного шляху», де очільники видавництва, зокрема нарком Шумський і Сергій Пилипенко, жебрають грошей на видання.
«Список осіб, що служать або працюють по найму у видавництві “Червоний шлях”, заробіток яких пересічно в лютому й березні виносить не менше 75 карб. золотом.
Прізвище, ім’я та по батькові | Посада | Розмір платні (червон. карб.)
Яловий М. | Секретар редакції | 369,83 (лютий) | 184,98 (березень)
Тичина П. Г. | Член редакції | 257,42 (лютий) | 128,71 (березень)
Хвильовий М. | Член редакції | 257,42 (лютий) | 128,71 (березень)»
Тим часом економіка в країні більш-менш налагодилася, зарплати і гонорари зростали. Володимир Сосюра передумав стріляти «в кожні жирні очі, в кожну шляпку і манто…», але грошей йому постійно не вистачало. Розбалуваний увагою публіки, вірші свої він цінував досить високо. Влітку 1928 року Сосюра надіслав чергового слізного листа редакторові київського журналу «Життя й революція» Івану Лакизі.
Шановна Редакціє!
Посилаю вам вірші, за які не жалко заплатити по 1 карбованцю. Я зараз на дачі в Святих Горах (Донбас), і мені дуже потрібні гроші.
Вишліть мені в рахунок гонорару за ці вірші («Сад» і «Ліг на верби огонь янтаря…») 100 (сто) крб. грошей.
Тільки не мучте мене чеканням.
Ви ж мене розумієте!?
Ваш В. Сосюра
30/V–28
Аванс для письменника — це була свята справа. Схоже, у двадцятих без авансу ніхто не працював. У Державному видавництві України збереглися кількасторінкові списки боржників: авторів, які взяли аванси під романи, нариси, збірки віршів чи оповідань, і канули з ними в Лету.
Та без авансу часто-густо письменники не могли прожити. Знаменитий Арген — Аркадій Генкін — писав фельєтони для щоденної харківської газети «Вечірнє радіо» і для «Червоного перця», куплети й частушки для естради і модних тоді «живих газет». Він неодмінно виканючував в редакціях аванси і безпробудно пив. Історію, як Арген повісився після скасування авансів, запам’ятав колишній харків’янин Лев Копелєв.
«Он жил в полупустой комнате в большой захламленной коммунальной квартире вблизи старого базара. Ответственную съемщицу, толстую и крикливую бабу, он в глаза величал “ма шармант мадам”, а за глаза называл “моя бандерша”. Она была продавщицей ларька и подкармливала его в дни полного “декохта” (безденежья). Однажды она прибежала в редакцию “Вечернего радио” с воплем:
— Ой, люди, идите скорише, Аркашенька повесился! Комната запертая, но я скрозь дырочку увидела: висит в угле.
Дверь без труда взломали. В углу Арген, понурив голову и далеко высунув язык, стоял, подогнув колени, на своей койке. К френчу был приколот лист бумаги с красной карандашной надписью: “Жертва новой инструкции об авансах”.
Когда ворвалась толпа, созванная голосистой мадам, он выпрямился и сказал:
— Вот именно так я повешусь — клянусь и присягаю, если сегодня же не получу хотя бы три червонца аванса!»
На початку 1930 року колегія Наркомосвіти затвердила мінімальні ставки авторського гонорару за літературні твори. Ці ставки було розроблено за участю профспілок, видавництв і місцевкому письменників. Порівняйте ставку за вірші, друковані в періодиці, і запити Сосюри — «не жалко й карбованця» за рядок.
«За оригінальні прозаїчні й художні твори мінімальна ставка — 100 крб за друк. арк., за оригінальні критичні, публіцистичні й бібліографічні твори с правах театру, кіно тощо — 90 крб за друк. арк., переклади, що не потребують редагування, — 40–50 крб за арк., переклади, що потребують редагування, — 30 крб, оригінальні й перекладні вірші, що друкуються в періодичній пресі, оплачуються мінімально — 60 коп. за рядок, вірші, вміщені в інших виданнях, — 30 коп. за рядок.
Підручники для шкіл соцвиху — 80–90 крб за друк. арк., підручники для профшкіл і ВИШів — 100 крб, читанки — 60 крб.
Норми тиражу, що за них автор одержує гонорар, встановлено для художньої прози —5.000 примірників, для масової художньої літератури — 20 тис. примірників, інших прозаїчних творів — 3.000, для творів критичних і бібліографічних — 3.000, для дитячої літератури — 3.000; для оригінальних популярно-наукових творів — 10.000, популярної літератури для масового читача — 20.000.
Усякий випуск творів із тиражем, вищим від зазначених норм, вважається за повторне видання й оплачується авторові в розмірі 60 % мінімальних або договірних ставок.
Підзаробити можна було, беручи участь у різних конкурсах. Скажімо, журнал «Всесвіт» навесні 1927 року оголосив конкурс на краще журнальне оповідання українською мовою. Нагороди призначили такі: І премія — 250 крб, ІІ премія — 125 крб, ІІІ премія — 75 крб. Однак і тим, хто не виграв у конкурсі, але чиї оповідання журнал надрукував на своїх сторінках, «Всесвіт» щедро платив по 50 крб.
Що можна було купити на ці гроші? Наприклад, півтора десятки штучних пальм, щоб відчути себе Хемінгуеєм ;)
