Vivat Regina

Ексклюзивний унікальний безпрецедентний рецепт актуалізації літературної класики: її треба нарешті прочитати.

Супутнє завдання: для оновлення класичного твору неабияк важить успішно змінити вектор читацького сприйняття від упізнавання старого – до пізнання нового.

Скажімо, та подія, від котрої гула читацька спільнота минулої осені; український «Улісc» Джеймса Джойса (Київ: Видавництво Жупанського, 2015) – ми нарешті прочитаємо своєї мовою текст, який давно мусили прочитати, щоб визнати себе культурними людьми. Втім, щодо тогорічного «Улісcа», увага зосереджена власне на пригодах перекладу. Сам роман показово не потребує ані рекомендацій, кому його читати, ані підказок, як його читати (нарікати на коментарі до «нашого» Джойса можна годинами; і що з того?). Зрештою, цю книжку і не читатимуть, а перечитуватиме апріорі вузьке коло читачів. І матиме від того своє «вузьке» задоволення від тексту.

Подібну роботу – у відповідних до постаті письменника-класика масштабах – здійснили перекладач і видавець «Провінційного роману» Корнеля Філіповича (Тернопіль: Крок, 2015). Видали українською автора у нас відомого мало (хіба що через сусідство з гучними іменами Віслави Шимборської і братів Ружевич). «Кроківці» доєднали до короткого роману Філіповича поезії і необхідну біографічну довідку. Такий «монтаж» налаштовує саме на читання класики як воно є: не критичне, не афектоване, а інформативне. Ми дізналися, хто такий Філіпович, отримали витримані прозовий і поетичні переклади, швидко почитали невибагливий роман про тиху любов – для початку немало. Хоча варто більшого.

Стара гукає дочку з сусідньої кімнати: «Ельзо!». Та спостерігає за людьми з напівзатуленого вікна. Обережно і трішки відсторонено, наче несе перед собою велику скляну кулю й намагається її не розбити. Цієї миті обидві з жалем фіксують: дівчина зовсім не подібна на матір, життя попередниці їй не повторити… Перша мізансцена з чітко розставленими персонажами і рольовою згадкою про бите скло – і пригадаєш мимоволі «Скляний звіринець» Теннессі Вільямса (може, так і планувалося), і налаштуєшся на читання історії про самотність, відчайдушну задушливу самотність людей, які змушені існувати разом. Та й не те щоб помилишся, але мелодраматичні очікування доведеться по ходу корегувати. «Роман» із назви має тут два основні значення: а) романтично-еротична пригода та б) невисокої художньої вартості історія про любов. Спільний займенник? Банальність, тривіальність, вульгарність – і очевидний фінал. У цьому всьому героям Філіповича і жити. Питання про «щасливо жити» знімається автоматично.

Ельзі двадцять чотири. В захланному містечку з чотирма вулицями і площею, в якому легко впізнати Цешин, їй – тонкій натурі (чит.: невдоволеній шукачці новизни) – нудно. На шляху трапляється літератор-зайда Фабіан. Романтичний поет так відповідає тут цій звичній поведінковій моделі, що невільно скидається на самопародію. Так його Ельза на початку і сприймає – як калькованого з поганих книжок чужинця. Цим він її, проте, і приваблює. Швидкоплинний роман Ельзи і Фабіана виникає не з пристрасті, а з відсутності вибору. Натомість цілком актуальна проблема: як шукати, коли не знаєш, що хочеш знайти? Книжка ця, рештою, не про самотність, а про такий собі нарцисичний наркоз: людина Філіповича зачарована виключно собою, але втіленою в іншому матеріалі – в провінційний плітках чи в поганий віршах.

Перекладами з Філіповича ми не розбалувані. Хіба що згадається повість «Чоловік – це дитина» з кінця 1970-х (і то, певно, через роботу перекладачки Олени Медущенко) та поодинокі його вірші, адаптовані Наталею Лобас. Тож бажання зробити нинішнє видання не просто «коротким романом Філіповича українською», а повноцінним «видання творів Філіповича українською» зрозуміле. До «Провінційного роману» Юрій Матевощук додав вибране з віршів. Вийшло ефектно і ефективно – такі собі непередбачувані недалекоглядним автором «Вірші Юрія Живаго», точніше «Вірші Фабіана Мілобреського». Компліментарні ж перегуки між романом і поезіями змінюють кут зору і на роман, і на поезії: його герої стають психологічно глибшими, його сюжет – метафорично цікавішим.

Ці випадки – українські Джойс і Філіпович – простору для «мені книжка сподобалася» не залишають, є натомість на вибір дві реакції: «я цю книжку прочитав/прочитала» і «ця книжка стоїть на моїй полиці». Очевидно: при виданні творів, які мають уже певну репутацію у світовій чи національній літературі, необхідні забавки з перерозподілом символічного капіталу – маніпуляції насправді прозорі, де факто неминучі, по суті дієві. Натомість цікавішою є процедура, завдяки котрій класичний текст перестає сприйматися як «факт» і стає (знову!) «подією».

Один із варіантів актуалізації класичного тексту – історична дистанція між текстом і сучасністю навмисне акцентується, визнаний твір стає матеріалом для певної цитації (перекладу в широкому смислі), що лише підкреслює ту ж такі історичну відстань. Втім, через постійне зіткнення власного з чужим, минулого і актуального досвіду саме у продовженій грі у таке собі минуле-у-теперішньому відкривається новий горизонт сприйняття тексту. За такого підходу орієнтація на класику, що її нібито відкидають як класику, залишається єдиним способом цю саме відмову від класиків репрезентувати. Видавцю «Володарки Понтиди» Юрія Косача (Київ: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2015) статусні ігри з каноном вдалися елегантно, відтак результативно.

На літературній мапі України «Володарка Понтиди» Косача, і без того увагою останнім часом не обійденого, має всі шанси закріпитися на позначці «2015-й» в обхід історично достовірному «1987-у» (і цього не спромоглося перевидання «Володарки…» 2013 року від «Преси України», що ним опікувався Володимир Даниленко). Анотація рекомендує: «Цей літературний шедевр написаний 1987 року в Нью-Йорку контроверсійним українським автором, племінником Лесі Українки, Юрієм Косачем (1908–1990) – видатним, хоча й досі, на жаль, маловідомим майстром української історичної прози». Видатний і маловідомий письменник, контроверсійний автор та історичний роман – «бінго!»-поєднання, що забезпечує нам шедевр. Хіба що додати: «Володарка…» – «довгобуд», робота над нею тривала десять років, адекватного нашого видання теж немало довелося чекати.

Авантюрний насправді, а не історичний роман, зроблений у найкращий традиціях шахрайських романів про антигероїв (і Дефо, і Прево, і Чулков, і Данилевський – тут, у Косача, не надто й ховаються). І XVIII століття, ясно що саме воно – щедра доба авантюристів і (анти)героїв, світ в очікуванні революцій та фатальні часи для власне української культури… Необережний, безвідповідальний і не дуже й розумний чернігівський дідич прибуває до Парижу. Там, на якомусь із великосвітських балів (а де ще?) він стрічає жінку. Закоханий Юрій Рославець разом із тою панею потрапляє до коловороту «сірої» дипломатії. Бо ця жінка не просто красуня (хоча… вона, по правді, взагалі не красуня), зате є тою самою легендарною княжною Таракановою/Дараган – однією із самозванок XVIII ст., що оголосила себе Єлизаветою ІІ і заявляла своє право на російський престол в обхід узурпаторці Катерини. Тараканова вступила у політичну гру 1772 року, 1775-го вона уже була арештована графом Орловим і буквально зникла. Книжка Косача розказує про 1774-75, спробами Рославця звільнити жінку з арешту вона і закінчується. Інше питання, що «під каторгу» її він таки і підвів.

Королева Понтиди в Косача – начебто і не самозванка; Рославець у своїх щоденниках (бо роман є, власне, його записками) в праві Тараканової на престол не сумнівається. Але й авторська мова такий варіант не відкидає. Натомість обидва певні: ця жінка здатна відновити втрачену наразі вільну Україну, здійснити революцію, до котрої готова і котру очікує Європа кінця століття, вона «була жінка нашого химерного, вередливого і мінливого сторіччя». Та й закоханий хлопець із Бакланівщини амбіцій не позбавлений: він марить себе саме тією людиною, яка поверне Єлизаветі ІІ російський престол. Омріяна ним держава Понтида, що має скластися під керівництвом його пасії, дасть фору будь-якій просвітницькій утопії.

При тому на адресу XVIII ст. тут не раз прозвучать докори сучасного штибу: колонізована Україна руками своїх же синів (є у «Володарці…» розкішно зрусифікована парочка братів Розумовських) – таке не прощають. Хай минуле не вчить нас життю! – дивний для історичного роману месидж. Косач насправді вчиняє як ті первісні мисливці, які після невдалого полювання «карали» ідолів, що мали забезпечити їм успіх в ловах… Як на мене, актуальнішу за це длубання виразок минулого ще в нашій красній писемності тему пошукати.

Втім, Косач нам повідомляє: це взагалі роман про еміграцію – сцени, в яких Рославець і Тараканова, жевріючи десь у нетрях Риму і Парижу, ностальгують за якимсь пересічним батуриним, насправді куди більш переконливі, аніж сцени пристрасних побачень і відчайдушних дуелей. Розіграний сценарій «король у вигнанні», якщо його тут прочитати як варіант емігрантського роману, має всі шанси шахрайській/історичний роман посунути. Сьогодні, принаймні. (Але боже милосердний, кому б в голову прийшло називати діаспорні викрутаси по правді розкішної мови Косача стилізаціями прози доби Просвітництва?! Архаїзації мови для стилізації не досить, це ясно).

Осоружна думка: «Володарка…», написана всього за сім років після «Ім’я троянди», читатися інакше, ніж історичний роман після-Еко, не годна. Читаючи роман Косача як історичну прозу, весь час озираєшся в очікуванні омани: тут важить не те, як відбувалося все насправді, а те, від кого ми про це чуємо і як про те дізнався він.

Ще раз повторю: «Володарка…» – це злегка коментовані щоденники Рославця. При тому сам юнак, попри те, що весь час кудись біжить, в когось закохується, від когось ховається і з кимсь б’ється – істота докорінно бездіяльна; він лише реагує на зовнішні впливи, на той самий сумнозвісний хід історії. Він, зрештою, так і не збагнув, що зрадив кохану. Фінал показовий: Рославець гине, воюючи за свободу повсталих колоній в лавах американського війська. Як він туди потрапив? А його туди продали взагалі-то. Історія за Косачем – це насправді реакція людини на обставини її життя, що весь час змінюються. А той, хто знаходиться під впливом, зрештою завжди заходиться «під». Ігри з історією – завжди ігри «на виліт».

Один показовий момент. У «Володарці…» сила-силенна харизматичних персонажів (за виключенням головних двох – книжки і дідича). Кожна нова людина в книжці супроводжується розлогим «адресом»: нам перераховують його/її чини, детально портретують, передбачають вчинки і провини. І добре як-то йдеться про Костюшко, Бомарше, Д’Еона чи Орлова; аж ні – так описаний кожний чиновник і кожна шльондра. Цей повний CV, з одного боку, дає читачеві можливість співвіднести наміри персонажів із їхніми діями. А з іншого, нам чітко повідомляють, який саме символічний капітал надбає головний герой «Володарки…», перемігши того чи іншого персонажа або програвши йому. Кожна зустріч в романі – це бій, учасники котрого про «рейтинги» своєї «військової слави» повідомляють заздалегідь. Кожна зустріч, без виключення – любовна, політична, дипломатична; кожна. Історія за Косачем вимагає переможців.

Літературна класика – товар, жодних щодо того ілюзій бути не має. Коли ми купуємо перевидання або новий переклад канонічного твору, коли ми маємо намір той такі куплений твір обов’язково прочитати, ми оголошуємо про своєрідну тугу за реалізмом, а точніше – за мімезисом/правдоподібністю. Щоб стати на часі класичний твір треба «впізнати». Те, що власне читаючи, ми можемо дізнатися з художнього твору або пережити від час читання, це буде його істинність/правдоподібність/реалістичність – в ньому можна впізнати (з різним ступенем вірогідності) щось або впізнати себе. Ця туга – це і є знак, за яким ми впізнаємо класику як товар. (Цинічно звучить, я знаю. Але досить жити ілюзіями про комерційну незайманість канону). Споживання класичного твору – це систематична маніпуляції таким от як туга за істинністю знаками; і ми купуємо уже читані книжки навіть не маючи в них потреби.

Хіба що нам доступно і ненав’язливо пояснять, що така потреба наявна (про що і свідчать ці три книжки, котрі я згадала). Твори з минулого і сучасний читач плідно взаємодіятимуть тільки тоді, коли ми, нинішні, побачимо у книжці не відповідь, а питання, на яке уже самі відповідатимемо. Ми люди розумні, бодай самотужки і впораємося.