У пересічного українця слова Кизилкум і Каракум, Самарканд і Бухара в кращому разі викличуть асоціації з шоколадними цукерками, в гіршому – взагалі жодної. А от для молодого письменника, журналіста і мандрівника з Івано-Франківська Богдана Ославського вони мають велике значення. Адже саме до Центральної Азії, та ще й автостопом, хлопець вирушив у пошуках пригод, які згодом докладно описав у свої дебютній книзі «Льонтом. Дороги і люди».
Інше, не менш дивне слово, зустрічаємо в назві видання. У Великій Кам’янці, де автор народився, льонтом означає ходити без діла, вештатися, валандатися. Протягом усього свідомого життя письменник безперервно мандрує і вже може похвалитися тим, що проїхав пів-Центральної Азії і пройшов пів-Карпат. Тому цілком очевидно, що нарешті про ці подорожі варто розповісти хоча б у невеликій за розміром, але зручній для пакування у валізу чи наплічник 200-сторінковій книзі.
«Льонтом. Дороги і люди» побачила світ у івано-франківському видавництві «Дискурсус». Книга складається з 15 коротких історій про різні міста і села, які автор відвідує разом із дружиною Ланкою. Лейтмотивом видання є слова одного з персонажів книги: «дорога сама приведе». І наших героїв вона приводить у Казахстан, Узбекистан, Таджикистан і Киргизстан. Власне, такі сімейні мандри, як і спільні журналістсько-літературні експерименти – традиція не нова. На згадку відразу спадає «подорож у минуле», яку здійснюють польський репортер Вітольд Шабловський із Ізабелою Мейзою у книзі «Наша маленька ПНР». Це репортаж-перевтілення, коли згадані автори разом із маленькою дитиною «переносяться» у 80-ті роки ХХ століття, повністю відмовляючись від благ цивілізації – комп’ютера, Інтернету, імпортних товарів, а часом й електрики.
Для Богдана Ославського подорожі мають особливе значення. Він мандрує не як звичайний турист, а прагне знайти й описати те особливе, що побачив і почув під час поїздок. «Кожна країна у своїх кордонах нескінченна, як земля під ногами, – зазначає автор у передмові. – Тільки дурень або ґрунтознавець взявся б її описувати. А я пошукав, де є добра глина, взяв роскаль, накопав її, очистив і зробив глечик». І цю посудину письменник закликає наповнювати, хто як бажає. Адже не можна досконало розповісти про якусь країну, бо кожна з таких оповідей буде наскрізь суб’єктивною: «просто бачив я «те», а було мені «так»; де здалося мені тісно – іншому буде просторо», – стверджує Богдан Ославський.
Уже сама назва «Льонтом. Дороги і люди» натякає на те, про що йтиметься. Автор детально описує осіб, яких зустрічає та місця, які відвідує. Ще він додає промовистих знімків, зроблених дружиною, що дозволяють читачеві на власні очі побачити і… повірити письменникові. Знаходимо тут й історичні факти, що стосуються минулого цих країн. Герої Ославського говорять суржиком: «Ну вроді й недорого. Тищя грівєн кредіт нада буде платить. Ну, при зарплаті, скажем, дві двісті, як в мене була: то на кредіт, то на хату – двісті на кармані лишається. Аткуда?». Також автор використовує різні шрифти, щоб підкреслити певну думку.
Протягом усієї подорожі Богдана Ославського супроводжують книжки, зокрема, «Гобіт» Толкієна, «Бавдоліно» Умберто Еко, збірка есеїв Анджея Стасюка та ін. Подекуди він наводить цитати та додає власні рефлексії на прочитане. Усі названі риси притаманні літературі нон-фікшн, або, як писали критики про тексти польського репортера Ришарда Капусцінського, «літературі пішки». У випадку Ославського – все ж «літературі автостопом». Із вимушеними зупинками у безлюдних місцях, дивакуватими тимчасовими супутниками, небезпеками перетину численних кордонів тощо.
«Льонтом» має чітке обрамлення. Кінець і початок книги – це історії про Україну. Особливо показовим є її завершення, коли письменник із дружиною зустрічаються з раніше невідомими родичами. Спочатку розмова не клеїться, але згодом, у процесі частування, герої виявляють багато спільних тем. «Добре, що ми вже знаємо вас. Ви приходьте. І ви тепер знаєте, що ми тута є на світі», – говорять на прощання авторові рідні. Ця сценка зовсім не контрастує з побаченим за кордоном. Люди спершу обережно ставляться до чужоземців, але згодом виявляють чимало спільних рис та охоче ведуть бесіду.
У своїй книзі Богдан Ославський постійно наголошує, що для нього дорога є не настільки цінною, наскільки момент повернення з неї. «Я не так їхати хочу, як сидіти і потім пам’ятати про цю їзду…Важливим є не те, що відбулося, не дорожній сюжет, а дещо навколо або всередині нього», – міркує автор. У подорожі він переймався речами насущними: що їсти, як добиратися, де ночувати. «Тепер, коли сиджу перед комп’ютером, важливо лише, як про це розказати», – міркує Ославський.
Вагоме значення в тексті має поняття кордону. З одного боку, це лінії між державами, які авторові з дружиною неодноразово доводиться долати. Водночас «узбецько-таджико-киргизьке пограниччя настільки заплутане, що коли країни не позначені різними кольорами, як зазвичай на політичних картах, то з першої спроби розібратися, що тут чиє – дуже важко. Вони й досі не розібралися». З іншого – кордон трактується як фактор, що відділяє людей один від одного, диктує їм певні правила і норми поведінки, впливає на світогляд, спосіб життя і мову. Під час переходу межі між Узбекистаном і Киргизстаном письменник зауважує: «кордону ж насправді нема. Це вакуум, огороджений парканами, смуга, до якої закінчується щось одне, а інше починається вже за нею». Метою Богдана Ославського є спроба показати те загальнолюдське, що єднає всі нації, незалежно від країн, в яких вони проживають. І якщо книга хоча б трохи наблизить вас до розуміння, що кордони – лише у наших головах, значить, авторові це вдалося.
