Коли в людині поєднуються декілька ідентичностей, мов та власних «я», спілкування з нею стає не просто досвідом, а особливим типом самоаналізу. Таких людей не так багато, однак їхню присутність неможливо не помітити. Ільма Ракуза живе в Цюриху, хоча виростала в Будапешті, Трієсті та Любляні. Письменниця, літературний критик та перекладач, в арсеналі якої Лейпцизька премія Європейського порозуміння, премія імені Адальберта Шаміссо, Швейцарська літературна премія. Вона не втомлюється відкривати нові горизонти не лише для себе, а й для інших. Про захоплення російською літературою, кордони, які болять, та роман-сповідь «Море моря» – в інтерв’ю для «ЛітАкценту».
– Кілька днів тому ви повернулися з поетичного фестивалю «Meridian Czernowitz», на якому бували й раніше, ще 2011-го року. Якщо порівнювати публіку тоді, в мирний час, і тепер, коли в Україні тривають військові дії, – як змінилися настрої слухачів та атмосфера читань?
– Цього року були заходи, присвячені війні, але лише зрідка я відчувала зміни, про які ви кажете, менше, аніж очікувала. Програма, в якій я брала участь, складалася з суцільних поетичних читань. Лише іноді в них були натяки на трагічні події, проте загальна ейфорія все ще залишилася. Дещо іншу атмосферу я відчула, гуляючи у Львові біля пам’ятника Шевченкові, коли побачила залишки львівського Майдану. У Гарнізонному храмі Петра і Павла мене вразили фотографії загиблих солдат – дивилася на їхні обличчя і думала: «Боже, яка в них доля, як рано вони померли!». Це насправді дуже сумно.
– В контексті подій на Сході України – як їх сприймають у вашій країні? Адже про позицію Швейцарії пересічний українець, на жаль, знає небагато.
– Наші газети писали і продовжують писати статті на підтримку вашої країни. Звичайно, є багато коментарів та аналізів щодо того, як Україна має змінитися – не лише щодо корупції чи владних структур. Це ж і було головною ціллю Майдану – не тільки скинути Януковича, а й зруйнувати мафіозно-олігархічний клан, із яким Україна не може стати країною демократії. Швейцарія, як і Франція та Німеччина, має дуже критична ставлення до Путіна. У нас усі знають про те, що він підтримує сепаратистів на Сході, що російські війська не зізнаються у своєму перебуванні в зоні конфлікту, але продовжують воювати. Змі пишуть про те, що Мінські домовленості не працюють, адже на Донбасі сепаратисти не дотримуються умов. Дуже багато інформації також про біженців. У моїй країні ця проблема теж актуальна, адже до нас втікають люди із Сирії, де ситуація значно гірша, ніж у вас. Це велика економічна проблема для Швейцарії попри те, що в нас, на щастя, немає війни. Саме тому фокус не може бути лише на українському питанні. Ми всі слідкуємо за новинами і щиро віримо, що рано чи пізно буде якесь вирішення цього конфлікту. Але передбачити час – важко.
– З ваших слів можу зробити висновок, що Швейцарія не залишає шансів для російської пропаганди?Чи все ж є люди, які піддаються цьому негативному впливу?
– Це гарне запитання, на яке важко відповісти. Я всім пояснюю, що поряд із реальною війною відбувається пропагандистська. Чесно кажучи, іноді переглядаю «Russia Today» лише для того, щоб знати, кого і що вони критикують. Особливо дістається Америці – наприклад, вона неправильно пише про події в Україні. А що самі росіяни витворяють – жодного слова! Чи є люди, які піддаються впливу? Є ті, хто з певних причин підтримує російську політику і самого Путіна. Вони вважають, що інформація швейцарських ЗМІ є однобокою, необ’єктивною, проукраїнською. Більше того, для них розпад СРСР – це трагедія, якої ми не розуміємо. У червні цього року я брала участь в одній публічній лекції, де також був Григорій Явлінський із російської партії «Яблоко». Він настільки критикував Путіна, що я почала переживати за його життя. Там ми теж говорили про війну пропаганди, і не могли повірити своїм очам і вухам, коли німецькі студенти почали нам дорікати в брехні. «Невже це все відбувається в Цюриху?» – думала я тоді. Після закінчення події до мене підійшов один чоловік і запитав, звідки у мене інформація. «Я володію російською мовою, отже можу прочитати російські газети. А звідки у вас дані?» – запитала його я. «Та все можна дізнатися в інтернеті», – відповів незнайомець. Проте коли він почув, що я читаю наше знамените видання «Neue Zürcher Zeitung», одразу вигукнув: «Та що Ви! Бачу, що нічого не розумієте!». Я не так часто користуюся інтернетом, бо там тепер багато тролів, ботів, хаос інформації. Кожен може через соцмережі написати, що хоче. Тому слід уважно та обережно вибирати, чому вірити.
– Пропагандою можна назвати підміну цінностей, тому зараз виникає гостра потреба в переосмисленні деяких речей. Кілька днів тому на Конгресі культури Східного партнерства польський історик Томаш Пажєвський висловив думку, що в Європі традиційні цінності – солідарність, демократія і толерантність – застаріли, тому вже не працюють. На вашу думку, що слід змінити – підхід до їхнього розуміння чи оновити самі принципи?
– Цих цінностей слід дотримуватися обов’язково. Проблема в тому, що ми по-різному їх сприймаємо. Я часто запитую свого сина, що для нього є найголовнішим. Іноді він навіть не відповідає, деколи говорить про демократію. Загальні цінності – любов, краса, мораль, добро – все ще важливі. Поряд із ними стоять демократія, свобода слова і толерантність. Коли ми говоримо про підхід до розуміння, я хочу дискутувати над медіа. Адже зараз кожен стає джерелом інформації, може викласти в інтернет все, що забажає. Ми читаємо сотні коментарів про біженців із Сирії, про незгоду населення із діями пані Меркель тощо. У таких умовах сьогодні дуже важко займатися політикою, про що якось сказав міністр закордонних справ Німеччини Штайнмаєр. У демократії є певні правила. Вони, на жаль, не діють в багатьох країнах, але у Швейцарії люди їх дотримуються.
– Ви – людина з потрійною ідентичністю – угорською, словенською та швейцарською, часто мандруєте між різними культурами, людьми, мовами. Чим для вас є кордони – маркерами між поняттями «моє»/»чуже» чи точками зіткнення двох просторів?
– У своїй книзі «Море моря» я розмірковую над цим в окремому розділі. Зараз в Європі для мене немає кордонів, натомість Україна ще їх відчуває, адже існує Шенгенська зона, для якої потрібно мати візу. Межі завжди існують, але вони не означають, що я когось виключаю. Є кордони, які болять – Залізна завіса чи Берлінська стіна, що розділили найближчих людей. Ті, хто мали друзів і родичів, втратили їх на іншому боці без можливості побачитися. Це дійсно жахливо і складно. В Японії мене постійно просили студенти розповісти про кордони. Вони ніколи не були в інших країнах, не мали поняття, як живуть ті, чиєю Батьківщиною не є Японський архіпелаг. В Європі, наприклад, маєш інше сприйняття кордонів – між Італією і Швейцарією майже не відчуваєш розмежування. Також поступово зникає мовний бар’єр, а різноманіття народів та культур стає нашим надбанням. Я дуже би хотіла, аби кордонів не існувало, однак обійтися без них – протиприродно.
– З чого починається ваше знайомство з Іншим – містом, культурою, людиною?
– Все це тісно пов’язане. Наприклад, у Львові я люблю просто погуляти, поспілкуватися з місцевими жителями. Мене ще з дитинства привчали бути допитливою дитиною. «Дивись, дивись, як цікаво!» – тоді мені казали. Так я і виростала. Зараз люблю порівнювати те, як звучить українська, японська, білоруська чи арабська – це величезне багатство. У спілкуванні з людиною переконуєшся, що основи, закладені в нас, однакові – всі ми хочемо бути коханими та кохати, народжувати дітей, добре їсти, досягати цілей. Насправді, це спільна фундаментальна річ, а ми продовжуємо думати, які всі різні. Ми однакові! Звісно, є різні культури та підходи, але вони схожі. Ця відмінність важлива, однак, не така суттєва. Вона аж ніяк не означає відкидання чи несприйняття того, що робить інший. Наприклад, коли ми спілкуємося з Христиною (Христина Назаркевич – перекладачка книги «Море моря» – авт.), мені цікаво дивитися на речі її очима. У нас дуже багато спільного – вона особлива людина, з якою я можу спілкуватися без проблем. Юрко Прохасько теж мій друг. Неважливо, що він живе у Львові, а я в Цюриху, відстань не заважає мені досконало розуміти його.
Обов’язково слід подорожувати. Зустрічаючись із різними культурами, ви на власні очі бачите світ і самі відчуваєте те, про що говорять інші. Думаю, що таке об’єктивне сприйняття дійсності є по-особливому цінним.
– Тема подорожей стала однією з провідних у вашому романі «Море моря». Крім того, ця книга нагадує сповідь автора, який на кожній сторінці постає зовсім іншим. Він бавиться з емоціями, почуттями, спогадами про радість і смерть, дитинство і зрілість. Чим для вас є цей текст?
– Коли я писала роман, здійснила психоаналіз самої себе. У мене не було співрозмовника, тому ця книга ввела мене вглиб спогадів про мої дитячі роки. Це був важкий досвід, емоції змінювалися дуже часто – не все було так радісно і світло, були і темні епізоди, пов’язані із самотністю, хворобою мого брата. Я не можу рекомендувати кожному відчути те, що відчувала я, але письмо стало життєво необхідним – мені треба було більше дізнатися про себе саму, поставити речі на свої місця. У книзі насправді багато «я», ви це влучно зауважили. Це вже тепер я бачу основні лейтмотиви життя, і завдяки «Морю моря» вони стали більш чіткими – література, музика, релігія, любов. Колись я жила впродовж року в Росії, і цей час став для мене формуючим. Я читала російську літературу, яка стала дуже близькою, захоплювалася Достоєвським і відчувала постійну літературну ейфорію. Спілкуючись ночами з росіянами про все, я збагачувалася новим досвідом, який потім зобразила в романі. Тему любові я помістила в одному розділі – «Поцілунки». Перечитуючи його зараз, на очі набігають сльози. Але я сказала все, що хотіла.
– А як ви розумієте, що вже все сказано і далі не треба писати?
– Я – людина поезії, це мій улюблений жанр. Я люблю, коли стиль є поетичним, стисненим, коли до нього можна підібрати слово «вглиб», а не «вшир». Саме тому один розділ про любов – це все, що я змогла висловити. Можливо, слід було написати більше, але я знала, що там все продумано до деталей. Моє відчуття пропорції характерне не лише для письма. Я просто така людина, яка його дотримується всюди. У цьому випадку «менше» означає краще. Деталі мають бути точними, аби фантазія читача могла працювати на повну. Це і є принципом моєї творчості і життя загалом. Я завжди пишу лише один варіант, не редагую текст в комп’ютері. Я не можу продовжувати фразу, якщо попередня мені не сподобається. Оскільки книга «Море моря» перекладена дванадцятьма мовами, цікаво порівнювати назви у різних країнах. Ваш варіант перекладу мені подобається найбільше, бо він співзвучний із німецьким «Mehr Meer», та й взагалі переклад Христини – один із найкращих. Вона добре розуміє лейтмотиви, переживання, асоціації, натяки, які заховані на сторінках. А це дуже цінно для перекладача.
Розмовляла Галина Сафроньєва
