Розхристане сиве волосся, обличчя повне сил та енергії, і в той же час позначене борознами досвіду, біла сорочка, а під нею популярна українська футболка із ханукією з тризубами та надписом «жидобандерівець», на мізинці – перстень із зіркою Давида. Мабуть, через серце своїх репортажів – Ізраїль. Це Павел Смоленський. Репортажист та публіцист «Газети виборчої», який цього року в рамках «Місяця авторських читань» уперше за десять років приїхав до Львова.
В Україні цей автор є радше невідомим, позаяк немає доступу до його книжок. Є лише одне перекладене Андрієм Бондарем зібрання репортажів «Похорон різуна», опубліковане 2006 року видавництвом «Наш час», і зараз є майже раритетом. Видана в Польщі 2001 року книга розповідає про польсько-українські події часів Другої Світової війни та повоєнних років: «Волинську трагедію», «Операцію «Вісла». Як каже анотація, це «книжка про пам’ять, страждання і ненависть». У своїх репортажах по польсько-українські відносини Павел Смоленький демонструє замкнене коло взаємних звинувачень, божевільної агресії і глухої розплати та помсти, часто прихованої, але завжди готової проявитись і рушити в бій, в якій обертаються українці та поляки. За ці тексти автор отримав нагороду Польсько-українського примирення (2003).
Однак після неї з’явилося багато чого нового. Зокрема збірка репортажів «Ірак. Пекло у раю», за яку Павела Смоленського нагородили премією ім. Курта Шока (2008). А також ряд книг про ізраїльсько-палестинський конфлікт: «Ізраїль уже не літає» (два видання 2006 та 2015 року), «Балаган. Ізраїльський алфавіт», «Араб стріляє, єврей радіє» та «Очі засипані піском». Кортить, щоби ці книги з’явилися в українському перекладі. І ще остання новинка: у видавництві «Czarne» 2014 року на річницю Євромайдану була опублікувана книга розмов Павела Смоленського із Юрієм Андруховичем «Ще не вмерла і не вмре».
Хоч і зовсім коротко, перед зустріччю «МАЧ» нам вдалось поговорити із автором – про написання «Похорону різуна», висвітлення конфліктів по обидва боки та важливість людської історії у репортажі.
— Після виходу книги «Похорон різуна» про польсько-українську історичну травму минуло вже майже 15 років. Звичайно, відбулися певні зміни і тепер цю тему розглядають та експлуатують у зовсім іншому контексті. Але скажіть, будь ласка, як тоді відреагувало польське суспільство на вихід цієї книги і як резонує ця тема далі?
– Ця книжка стала несподіванкою для мене самого. Насправді вона почалася з одного репортажу «Тихо, Діонісію», який був опублікований у «Газеті Виборчій». На неї була дійсно бурхлива реакція, мені почало приходити багато листів. Різного характеру… Коли я починав працювати над книгою, то дуже мало знав про історію Волині, про історії людей… Тобто в процесі відкривав її для самого себе. Бо ж вся інформація про ці події була невідомою, це 90-ті роки, всі просто-напросто боялися говорити на цю тематику. Кажуть, що в Польщі живе понад 180 тисяч українців. А тоді, коли мова йшла про греко-католицьку церкву, то зголосилося всього кільканадцять тисяч людей. З одного боку, моя книга про польсько-українські відносини була можливістю для польських українців розказати про своє життя та кривди, яких зазнали часто дуже незаслужено. З іншого боку, це був період, коли розворушилася польська націоналістична пам’ять. Може, не все так добре було в цій повоєнній Польщі? Я заговорив про Галичину, Бандеру, УПА, дуже дражливу тематику. Але тоді мені здалося, що така реакція в людей не довго триватиме. Здавалося, що перейде. Але не стало інакше.
– Чого вам бракує зараз у польсько-українському діалозі? Яких текстів на цю тематику?
– З одного боку, мені бракує розуміння того, що то були інші часи. І те, що вже трапилось, звичайно, не можна забувати, але й не можна змінити. Не можна змінити те, що відбулося вчора. По польський бік мені не вистачає розуміння того, що Річ Посполиту, яку називають матір’ю, в Україні не так вже й любили. Це була доволі агресивна держава і тоді поляки намагалися зліпити, сформувати українців не так, як вони самі того хотіли. Зрештою, Річ Посполита спільно з українцями зробила драматичну річ, змарнувала те, що розпочав Юзеф Пілсудський та Симон Петлюра. Шкода, що нам, полякам, також важко це зрозуміти та пережити. Мені дуже заважає те, що Польща надто сильно пам’ятає історичні образи: я скривджений і до кінця життя буду пам’ятати всі рани: кривду моїх дідів, прадідів, немає значення. А українці мають «чорне піднебіння і є різунами, тому їм не можна тиснути руку». Поляки поки не можуть цього перейти.
У польсько-українському діалозі зараз мені бракує такої книжки, яку написав я, але з боку українців. Нема її. Нема до цього часу. Українськими істориками була виконана дуже важка праця, але вона не оповідала всього. Може на те не було умов, не знаю. Через це мені дуже прикро. Немає скривдженої землі. Є скривджені люди.
– Ви вже давно займаєтесь ізраїльсько-палестинською тематикою і написали про Ізраїль кілька книг. Але що важливо, побували по обидва боки конфлікту. Як, на Вашу думку, досягти об’єктивності в репортажі? І чи будуть ще книги про Ізраїль?
– Я написав чотири книги про Ізраїль. Якби я був істориком чи політиком, то розповідав би про народи та історичні процеси. Про те, що в такому-то році якийсь король, гетьман чи президент підписав якусь угоду. Але я намагаюся розповідати про людей. А люди одного дня можуть діяти раціонально, а іншого – по-дурному, одного дня можуть бути добрими, а наступного злими, бо така температура повітря, або хтось посварився із жінкою. Загалом, звичайно, люди діляться на поляків, українців, росіян і т.д. Але також люди діляться на мудрих та дурних, на доброчесних та злочинців, на вразливих і невразливих, жорстоких і ні. Я дійшов до висновку, що зло і злочин дуже видовищне. Це дуже люблять показувати у фільмах: всюди хулігани, вбивці. А як же добрі люди? Про добрих людей фільмів немає, то я собі подумав, що напишу книгу про добрих людей.
– Чим для Вас є подорож? Що для Вас важливо у подорожах в далекі країни для репортажу?
– Мені здається, що відстань немає жодного значення. У роботі для мене важливою є можливість розмовляти з різними людьми. Я страшно люблю цю справу, я би ціле життя собі сидів і розмовляв з людьми. Тільки проблема в тому, що ніхто не хоче мені за це платити. Мушу писати, аби мати що їсти. Моя робота дає мені можливість побачити, якими різними, різнобарвними та різношерстими є люди. І в той же час однаковими. Мене дуже дратує, коли про ізраїльсько-палестинські стосунки пишуть, мовляв «вони на це заслуговують». Ну як це заслуговують? Палестинця, коли його б’ють по плечах, болить так само, як боліло би мені чи вам.
Взагалі люди люблять історії про себе, про своїх сусідів і т.д. Моя праця полягає в тому, аби нічого не вигадувати, а просто оповідати історії цих людей. Це найцікавіше. Бо сам процес писання є заняттям нудним, монотонним, що потребує багато часу. В ньому для мене немає жодної цінності. Цінність є там, де є зустріч.
– Наскільки для Вас важливе питання мови країни, в яку Ви їдете? Як було у Вашому випадку і чи обов’язково володіти мовою країни, про яку Ви пишете?
– Часто це питання є найбільш істотним. Одна справа, коли є lingua franca чи англійська мова, що всі ними розмовляють, або стараються ними говорити. Проте інша справа у Вавилоні та волі Бога перемішати всі ці мови.
Коли Вам вдається з кимось зустрітися і зав’язати контакт, то всі прекрасно розуміють, що немає сенсу розтрачати мову на «день добрий, як пані гарно виглядає», а говорить про найважливіші речі простими словами. Якщо Ви розмовляєте з кимось із Центральної Африки, хто живе в абсолютно інших умовах і виглядає зовсім інакше, вбирається інакше, має іншого бога, то він хоче розказати свою історію. І розкаже найголовніше – коли був щасливий, коли був скривджений, коли закохався і т.д. І якщо є в тому потреба, то він це зробить, не зважаючи на мову. В десяти-п’ятнадцяти словах, пані його зрозуміє.
– Чи бувають у Вас ситуації морального вибору, коли доводилося вирішувати, чи давати ексклюзивні матеріали в репортаж чи заради блага самої людини не публікувати матеріал?
– Завжди так є. Цікава історія – це історія, яка нікого не скривдить. Бо якщо хтось Вам розповідає, довіряє, якщо вам, скажімо, приятелька розповіла, що закохалася в чужого чоловіка, то ви ж не будете про це кричати направо і наліво? Бо навіщо. Це нормальні правила гри. Якщо хтось розповідає своє життя, то робить це так як клієнт на кушетці у психоаналітика, людина мусить відкритися. А словом дуже легко поранити. Слово небезпечніше за поліцейську палку. Про це треба пам’ятати.
– Якими якостями, на Вашу думку, має володіти репортер?
– Тут немає якоїсь ієрархії. Але репортер мусить бути цікавий до світу. Було би добре, якби мав талант до писання, або фотографії, або кінематографу. Нема жодних інших критеріїв.
– Над чим Ви зараз працюєте?
– Не можу розказати планів, бо мене приб’ють видавці. Маю чотири укладені угоди на чотири книжки. Одна з них мала вже бути завершена. Це є однією з причин, чому зараз у Львові, тут добре переховуватися (сміється).
Розмовляла Олеся Яремчук
Навчалась в ЛНУ ім. Івана Франка (Львів), Institut zur Förderung publizistischen Nachwuchses (Мюнхен) та Віденському університеті (Відень). Репортерка. Пише для газети «День», сайту «ЛітАкцент» та журналів «The Ukrainians» і «New Eastern Europe». Стажувалась на «Німецькій хвилі» (Бонн) та у газеті «Hamburger Abendblatt» (Гамбург). Лауреатка конкурсу художнього репортажу «Самовидець» від видавництва «Темпора», згодом його кураторка. З червня 2017 року – головна редакторка видавництва «Човен».
