Беручи до рук чергову поетичну новинку від Старого Лева, в принципі, очікуєш на якісне видання. Але цього разу отримуєш не просто непогану збірку, а книгу, яка б’є під дих. Над просто хорошою літературою іноді можна задрімати, думаючи паралельно про щось своє. З «Абрикосами Донбасу» я не змогла заснути навіть серед глибокої ночі, аж поки не дочитала до кінця.
Перше, що впадає у око: ошатне оформлення, книжку приємно тримати, вбираючи в себе її вагу, фактуру паперу, кольори.
Потім помалу занурюєшся в тексти, значну частину яких уже чула під час живих виступів. Але одна справа сприймати їх на слух «добірками» – інша – зрозуміти, як вони відлунюють у межах ширшого простору збірки. Тоді можна простежити і як вірш народжується із вірша, і де вперше з’являється інтонація, ще слабка, щоб вибухнути через кілька років на повну потужність.
Помітно, наскільки зростає поетична майстерність авторки, порівняно з текстами, датованими умовним «довоєнним часом». Умовним, бо війна присутня як передчуття (наприклад, цикл «Ням і війна» 2008-2009 років). Ням – дивна істота, частково дитина, частково солдат, частково сама війна, що ось народилася «п’ятдесятого жовтня», і ось дорослішає на наших очах.
Любов Якимчук починає зі зрозумілих речей. Опис світу навколо неї – і приходять абрикоси Донбасу у жовтих касках або «перевернуті корені диму Алчевського», шахти і фабрики, власне, те, що ми раніше могли асоціювати з Донбасом, до минулого року. Люба – любить їх, тому її розповідь сповнена чутливості й гіркоти. Шахта може поранити, ба навіть убити, вугляний агент «пахне парфумно, реагентами». Мабуть, нам усім треба було з цього починати: слухати про кожен регіон поезію, написану його мешканцями із любов’ю. В ідеалі так має бути, увесь світ має бути картою поезії, зітканою із тисячів люблячих голосів.
На практиці все інакше.
Первомайськ, місто, у якому Якимчук народилася, «розбомбили на перво і майськ». І вибухи бомб розбили її поезію, пошматували її на окремі слова, склади і смисли. І – парадоксально – розгромлені, розчавлені, «розкладені» вірші звучать набагато потужніше.
Люба шукає нову мову. Навіть не так: нова мова сама її знаходить. Ця мова утруднена, образи чіпкі і далекі від «красивості». Вони живі, настільки, що містять у собі більше, ніж сказано. Смислу, розбитого, покривавленого, так багато на одиницю знаку, що після деяких віршів треба довго мовчати.
І хоча мовні експерименти є й у раніших текстах Якимчук, розумієш: тоді це був струмінь, який лише перед-чував, дозрівав, чекав свого часу. І саме тепер пошуки форми настільки міцно спаялися із наповненням, що інакше й бути не може.
Деякі поети зараз змовкли – живуть, назбируючи новий досвід гіркоти у собі. Любов Якимчук, перебуваючи всередині ситуації (над будинком її батьків снаряди літали туди-сюди в обидва боки), знайшла слова цієї війни, і вимовила їх.
Ритм Якимчук – дуже динамічний «вдих-вибух, вдих-вибух». Образи, цифри слова і букви щільно припасовуються, тримаючи текст. А верлібр зчепити разом набагато складніше, аніж силабо-тоніку! Взагалі-то, написати хороший верлібр тяжче, ніж римований текст: без відчуття рівноваги його можна продовжувати, рядок за рядком, до нескінченності. У «воєнні» вірші Якимчук не втулиш жодного зайвого слова.
І ще – впродовж книжки – ми чуємо легкий голос авторки, що намагається трохи розбавити вимовлену гіркоту. Це коментарі до віршів «вірш гнив із 1 по 14 жовтня 2014 року в Києві». Це посвяти різним людям, епіграфи і дати (вони стоять не під усіма текстами, певно, як і з розділовими знаками – іноді вірш потребує дати, іноді ні). Це «передмова Маріанни Кіяновської», а насправді світлина Люби у сукні, виплетеній Кіяновською.
І завершити я хотіла би, повністю процитувавши текст, не пов’язаний на око із подіями на Донбасі, хоча й написаний у потоці 2014го. Він відлунює силою, що визріла у Якимчук у результаті усіх тих пережитих, перемучених, трагічних подій. І коли ця сила звучить у текстах, у котрих немає бомб і крові напряму, – оце вже вищий пілотаж. І хай ця сила з Любою лишається. І хай її наступні вірші, і її подальше життя, вже будуть не про війну.
БРОВИ
ні-ні, не одягну чорної сукні
чорних туфель і чорної хустки
прийду до тебе в білому –
якщо доведеться прийти
і дев’ять білих спідниць
будуть на мені одна попід одною
я сяду перед дзеркалом
(якщо воно буде завішене рядном)
чичиркну сірником
він обгорить, і я
наслиню його
і намалюю собі чорні брови
поверх моїх чорних
і буде в мене дві пари брів
мої і твої над ними
ні-ні, не одягну чорної сукні
я одягну чорні брови
твої на себе
