Польська репортерка Лідія Осталовська пише переважно на соціально болючі теми, пише про тих, хто живе на узбіччі або зазнає фізичних чи моральних переслідувань. Зокрема – про національні меншини. Найбільше визнання їй принесли книги про ромів, остання з яких – «Акварелі» ‒ нещодавно вийшла українською мовою у видавництві «Книги-ХХІ». Цього року Лідія Осталовська за підтримки Польського інституту та Посольства Польщі відвідала Київ, де взяла участь у «Книжковому Арсеналі». Про ідею зайнятися ромською проблематикою, відмінність її вивчення від дослідження Голокосту євреїв, про репортерські прийоми і враження від Києва часів війни авторка говорить скромно і без пафосу. Зрештою, як і належить репортерці.
– З чого почалося nвоє зацікавлення ромською проблематикою?
– На початку 1990-х до Варшави приїхала сила-силенна ромів. Вони шокували нас бідністю й способом життя. Матері годували дітей груддю на тротуарах найелегантніших вулиць, чоловіки зі старшими дітьми чіплялися до перехожих. Усі жебрали, повторюючи: дай, пані! Мені заманулося довідатися, звідки вони, чому покинули свої краї. Я знайшла їх за містом, над Віслою. Вони жили в кочовому поселенні у примітивних землянках. Сказали, що приїхали з Румунії, що на Батьківщині їм живеться ще гірше. Я вирішила це перевірити.
– І подалася в Румунію?
– Так. Я поїхала в Румунію з провідником, ромом. Він знав місцевий діалект і навіть мав тамтешнє коріння. Йому здавалося, що Румунія – це ромський рай, саме таку легенду він почув від матері. Та виявилося, що важкі злидні й дискримінація, в яких там жили роми, нищать їхні норми й традиції. Мій провідник дуже важко це переживав, щовечора не міг заснути через те погане, що бачив упродовж дня. Багато говорив. Більше, ніж зазвичай роми розповідають не-ромам. Я зрозуміла, що ромська меншина в посткомуністичних державах Європи – це складна й тематично багата сфера. Тому почала їздити й до інших країн: Чехословаччини, Угорщини, Македонії, Болгарії. І до Великобританії, яка в ті часи стала місцем масової ромської міграції.
– А чи це зацікавлення було якось пов’язане з «відкриттям» іншої важкої історичної сторінки – Голокосту євреїв? Адже в Польщі саме ця тема першою сколихнула громадську думку, стала піонерською, якщо йдеться про національні меншини, їхню історію, утиски?
– На зорі дев’яностих нові ромські лідери з Освєнцима/Аушвіца почали говорити по свої жертви. Організували навіть скромне вшанування в Біркенау біля пам’ятного каменю, який до того встановили там не зовсім легально. У такий спосіб вони спробували нагадати, що в часи нацизму загинула половина їхньої спільноти. З часом поляки довідалися, що цигани також були жертвами. А зустрічі в Біркенау переросли в поважні заходи до Дня пам’яті винищення ромів. Щороку цей день відзначають 2 серпня, на річницю ліквідації так званого Ціґанлаґер, ромського блоку в концентраційному таборі Аушвіц-Біркенау.
– Як польське суспільство сприйняло нову для себе інформацію про винищення ромів? І яким тепер є ставлення до ромів? Чи існує у вас ромофобія?
– Винищення ромів не всі взяли до уваги, але ж і не всі поляки цікавляться історією. Однак про це дедалі частіше розповідають у школах, пишуть у газетах, показують у телевізійних репортажах. Расистам і ксенофобам це не до вподоби, але вони далеко не є більшістю. Упередження щодо ромів пов’язані з їхньою складною економічною ситуацією й культурною інакшістю. Подібне відбувається скрізь у Європі. Словаки будують стіни, французи виселяють ромів на периферії, чехи заганяють їх у новітні ґетто, поляки ж хочуть, щоб ромські іммігранти повернулися до себе додому. Думка, що ми повинні домовитися, ще не перемогла.
– Одна з твоїх книжок називається «Циган – це циган» (Cygan to Cygan), але у своїх текстах Ти також вживаєш термін «ром». Ми подібні мовні коливання маємо й в Україні. Яка відмінність між цими словами?
– У 1971 році під Лондоном відбувся І Світовий Конгрес Ромів. Представники цієї меншини вирішили, що з того часу замість слова «циган» ‒ не ними, важливо нагадати, вигаданого – має вживатися слово «ром». Вибрали собі також прапор і гімн. Інформація про цю зміну не одразу дійшла до громадської думки, зокрема в комуністичних країнах. Та й самі роми не завжди про це знали. Зрештою, донині чимало людей вживають слово «циган». Моя книжка вперше вийшла в 2000 році, вона віддзеркалює тодішню ситуацію. З часом ми звикли до назви «ром». В «Акварелях» я керувалася простим правилом: якщо пишу про час до 1971 року, то вживаю слово «циган», після 1971 – «ром». Це не знімає всіх сумнівів і запитань, що їх ставлять і самі роми, і науковці, зате точно нікого не ображає.
– Зазвичай вважається, що репортаж – це щось пов’язане з мандрівкою, а твоя подорож відбулася в часі, адже «Акварелі» – це історичний репортаж. Цікаво, в який момент журналістка-репортерка Осталовська вирішила, що цього разу напише не текст для газети, а зробить ґрунтовне дослідження, візьметься за написання цілої книжки?
– Репортаж – це жанр, який виріс із записів мандрівників. Колись у далекі краї їздили лише обрані, а тепер подорожувати може кожен. Незвичайне, найцікавіше в репортажі назвав Ришард Капусцінський. Йдеться про контакт зі світом. «Те, про що ми пишемо в репортажах, походить від людей і стосунків я-він, я-інші, їхня якість і температура потім впливатиме на цінність тексту. Ми залежимо від людей, і репортаж, мабуть, є найбільш співтворчим письменницьким жанром», ‒ писав він у книжці «Подорожі з Геродотом». «Акварелі» вимагали йти на контакт із людьми з минулого, але ця книжка є не лише історичним репортажем. Бо розповідає про сьогодення, про наші часи. Врешті-решт, так само, як ми нині розповідаємо про Голокост. Кожен трішки інакше, залежно від того, поляк ви, німець, єврей чи ром. Такого типу подорож – історична й географічна – вимагала часу. Ну, і більше місця, ніж може дати щоденна газета.
– Польский репортаж добре знають і справді цінують у світі. На твою думку, в чому таємниця цього феномену?
– Польські автори вірні фактам, збирають матеріал прискіпливо, як журналісти, але ще й сумлінно працюють над літературною якістю тексту. Література факту виявляється затребуваною в часи, коли читача бомбардують ньюзами, новинами-одноденками. Нон-фікшн – це поглиблена розповідь про справжній світ, і читачі, вочевидь, скрізь потребують цього.
– Якою була реакція польських ромів на твою книжку? Скільки часу минуло, поки тобі вдалося побудувати з ними довірливі відносини? Наскільки близько вони тебе підпустили?
– Без польських ромів я не змогла би займатися цією темою. Вони пояснювали мені свій світ, допомагали в пошуку контактів, знаходили місцевих провідників у країнах Центральної й Східної Європи. Повірили мені не одразу. Репортаж про польських ромів я написала останнім у серії, але він був справді щирим. І вони допомогли мені у зборі матеріалу для «Акварелей». Надали доступ до документів, пов’язаних із міжнародною суперечкою про акварельні портрети ромів, що їх у таборі Аушвіц-Біркенау виконала Діна Ґотлібова. Пояснили, яке моральне значення для них мало винищення ромів нацистами. Про книжку відгукуються позитивно. Я сподіваюся, що не підвела їх.
– І наостанок: цьогоріч ти була гостею київського «Книжкового Арсеналу». Які враження?
– Це фантастичний захід! Знаю, наскільки важко живеться українцям. А вони читають, попри інфляцію й війну. Це вражає!
Запитував Андрій Любка
Андрій Любка – (нар. 1987) поет, есеїст. Автор збірок поезій „Вісім місяців шизофренії”(2007) та «Терроризм» (2008). Вірші та переклади друкувалися у журналах „Київська Русь”, „ШО”, „Всесвіт”, „Потяг-76”, альманахах „Джинсове покоління”, „Карпатська саламандра”, „Корзо”, «Кур’єр Крив басу» та ін.Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Лауреат літературної премії „Дебют” (2007). Живе в Ужгороді.
