Один дослідник морських глибин розповідав: коли в нього вийшов з ладу акваланг, і він почав задихатися, то побачив довкола кольорову воду. Мільйони, мільйони кольорів, і риби – риби-рослини, риби-сонця, риби-діти. «Те кольорове море – то було найкраще, що я бачив у житті, – казав він. І додавав: а може, й не в житті. Може, я бачив не-життя».
Буває, що свідомість, згасаючи, влаштовує супершоу, розкриває свій павичевий хвіст, повертає борг за тисячі сірих днів, аби було з чим піти. Виносить під кінець вечірки святковий торт зі свічками і бенгальськими вогнями. У притемненій залі. Гості роззираються – всі в дивовижних масках, ніхто нікого не впізнає, можливо, довкола вже інші люди. Можна цілуватися, обійматися, за мить усе закінчиться назавжди.
Я саме так і бачу цю книжку, щойно видану книжку поезій російськомовного поета з Риги на псевдо Семен Ханін, перекладених українською Альбіною Поздняковою і Левом Грицюком, – як химерну рослину у вакуумі. Як задуху, що проростає дивовижними квітами, останніми квітами. Як паніку на борту літака, яка з хвилини на хвилину зміниться спокійною приреченістю; серед ляку і хаосу хтось зненацька починає співати, можливо, він ніколи в житті не співав, а тут… Вперше і востаннє. Є поезія герметична, а є поезія розгерметизації, в найбуквальнішому сенсі цього слова: кудись витікає кисень, ти падаєш швидко, так швидко, що опиняєшся в невагомості, сила тяжіння перетворюється на власну протилежність, як матерія, що, надміру ущільнюючись, стає чорною дірою, нічим, усім.
ждеш лише одного: щоби разом
з короткою глибокою затяжкою у легені
увійшла вже майже забута сила тяжіння, –
пише Семен Ханін, поет розрідженого, розщепленого, розшарованого. Так, як Ханін, думаю, міг би писати останній поет. Останній поет цього світу. Такий собі його душоприказник, занотовувач його передсмертних слів.
Те, що зазвичай пише Ханін, – це насправді антиутопія. Буває, що вона солодка, солодко-терпка, але все ж. Можливо, цього не помічає більше ніхто (або помічають лише нечисленні), але повітря витікає, його стає дедалі менше, в простори кімнат, офісів, салонів авто проникає якась неясна пустка («удосконалена порожнеча»). Треба тікати – так наказує інстинкт, прикмета живих, – лише куди? Із вакууму у вакуум?
Треба, треба… Але тіло не рухається, неможливо зробити навіть перший крок до виходу:
не перемкнутись ніяк, не налаштуватися
немов старе радіо, дзеркало
в коридорі стоїш розгублено
поруч із вішаком і черевиками
Можливо, кисню вже замало, і та мить, у яку ще можна було щось зробити, навіки проґавлена? Ноги підкошуються, внутрішні органи, «як придонні риби», починають жити своїм темним життям, лише уява ще гарячково працює, продукує образи, викидаючи їх у нікуди.
Імовірно, порятунком було б якесь послання з іншого боку, з якихось метафізичних антиподів, послання, яке припинило б інерцію існування нас, «желеподібних небожителів, загублених в залізобетонних безлюдних джунглях»? «Підемо на голос / то може й самі заговоримо», – з несміливою надією каже Ханін. Так – голос, потрібен голос, який дозволить нам нарешті заговорити якось інакше, по-справжньому! (А не так, як зазвичай: коли інший спливає у нашій свідомості, ніби віконечко операційної системи, і ми тицяємо в нього – «так», «ні» – і закриваємо). Заговорити спочатку непевно, підшіптуючи, підтягуючи за ним. Боже-боже. Якесь метафізичне караоке. Це смішно. Але навіть це – неможливо.
Я написав – «антиутопія», може, це надто гучно? Але повертаюся і знов виразно помічаю над багатьма віршами Ханіна похмуру тінь Кафки, тривожний силует Орвелла. Всюди діє якась неясна сила, що контролює, вимагає звітів, говорить канцелярською мовою. Її не уникнути. Вона – фундаментальна, первинна, первинніша навіть, ніж небесні світила, яким також не вдається вислизнути з тіні підозри:
є свідчення, що й сонцю вже час сідати
а світить десь від сьомої до дванадцятої
підсудний, сядьте, ув’язнений, встаньте
Можливо, вони – ці «хтось» – довідалися про плани втечі? Вони телефонують навіть до ванної, поки герой плюскається у воді. Вирахували номер «за намиленим голосом»? Це все схоже на гру, вони вдають, ніби граються – помилилися, ах, вибачте, це не довідкова. Але відомо, чим усі ці «ігри» завжди закінчуються: стікає, звиваючись, вода, і герой опиняється у порожній ванні. Смішно, правда? Але таким буде кінець. Не вибух, навіть не зойк. Ми просто задихнемося у власних ваннах, як риби, викинуті на берег.
Пригадую, багато років тому я випадково побачив у вітрині книгарні книжку із назвою «Постмодерн як джерело страждань». Навіть автора тоді не запам’ятав (це – Зиґмунт Бауман, один із найкращих сучасних соціологів), але сама фраза, сама ця тривожна назва засіла у моїй свідомості надовго і свердлила її, свердлила. Потім я прочитав книжку – це було кілька днів інтелектуального задоволення, але гострота фрази трохи притупилася: з’явився контекст, зникла невідомість, із глибини якої вона тоді до мене кричала. У вітрині книгарні та фраза мала ще силу поезії.
А тепер є поет Семен Ханін, який говорить, фактично, про те саме і з тією ж інтонацією, з тією ж тривожною силою, з якою мене тоді перепинила на вулиці та фраза з обкладинки. Слухаю, як із гущі наших постмодерних часів долинає цей самотній голос, голос заблуканого, голос того, хто хоче і не вміє втекти, голос уривчастий, ніби об барабанну перетинку вдарився зойк, кілька слів, фрагмент речення, схожий на верхівку айсберга якогось чужого болю. Приглушений містом, солодкавим гамором магазинів і офісів. Він не чекає співчуття, я навіть не знаю, хто його адресат. Може, я підслухав уривок телефонної розмови? Йду далі і думаю про нього, шукаю для нього контексту, щоб він став менш болючим, менш тривожним. І не знаходжу. Бо той контекст – усе.
