Слово «кухня» багатозначне, проте словосполучення «кухні мого покоління» таким вже не є. У моїй пам’яті чи навіть у пам’яті мого покоління – нескінченні розмови на кухні про свободу й демократію (а були гнітючі радянські часи), але також і про науку, мистецтво, зрештою, і про сутність буття. У вітальнях, як правило, розмовляли про погоду та … зрештою, хто зараз зможе пригадати, про що тоді розмовляли у вітальнях?! Узагальнений образ кухні став альтернативою до нав’язаного офіціозу і був символом вільної думки.
«Кухні мого покоління» – так називається книга поезій Богдана Сольчаника, випускника історичного факультету Львівського університету, викладача Українського католицького університету. Він трагічно загинув на Майдані рік тому. Близькі до нього люди склали книгу його поезій – творів, які Сольчаник, здається, не мав виразного наміру публікувати, і взяли для назви ледь змінений рядок одного вірша. Втім, образ кухні як місця для нічних розмов та роздумів про скороминуче і вічне зустрічається у Сольчаникових віршах неодноразово.
Я одержав цю книгу від Данила Ільницького незабаром після Форуму видавців і одразу взявся її читати, відклавши на потім придбане у дні Форуму. Згодом перечитував її ще кілька разів.
Власне, цієї останньої фрази могло би бути досить для характеристики книги. У наш час широкої доступності різномовної поезії (а пригадується час, коли томик Антонича зичили ненадовго) книга віршів, що привертає увагу (про неї вже неодноразово писали авторитетні критики), є непересічним явищем. Однак, звісно, аналізувати «Кухні мого покоління» – справа не з легких і не лише через унікальність цього видання. Для мене основною проблемою виявилось насамперед те, що тут іде мова уже не про моє, а про інше покоління, з притаманними лише йому проблемами і пошуками їх розв’язків.
Збірка невелика, у ній десь три десятки віршів. Було би неправильно говорити про поезії Сольчаника виключно з точки зору версифікаційної техніки. Тут фахівець знайшов би достатньо широке поле для різного роду зауважень. Якось мені прийшло в голову, що асиметрична пара Карла Поппера «верифікація – фальсифікація» у філософії науки має близький за звучанням відповідник «версифікація – фальсифікація» у царині поезії. Однак, цей відповідник набуває зовсім іншого значення – іноді задля рими ми відступаємо від істини. Проте, безкомпромісне покоління Богдана Сольчаника воліє радше відступити від рими. Поезія при цьому залишається, але вона вже у іншому вимірі.
Отож, до оцінки «Кухонь…» ніяк не можна стосувати Прокрустове ложе перфекціонізму. Минучість та імперфекція, що притаманні щоденниковим записам, служать алюзіями до принципу «вабі». Цей естетичний принцип, що його радше застосовують до візуальних образів, а в поезії, то хіба що до коротких японських форм, дає змогу подивитися на твори Сольчаника зовсім під іншим кутом. Серед неприкрашених, подекуди наївних рядків мимоволі зупиняєшся на одкровеннях, несподіваних знахідках, містких словесних формулах, що завжди були і залишаються ознакою глибокої поезії:
«Про що мовчиш?
Та, думаю, що бачив колись два світанки.
Одночасно»
(с. 24)
«…час що манить
Нашою у нім відсутністю»
(с. 30)
«Життя що вже не має жодного значення
Крім того що кожного дня виникає зранку
І кожної ночі засинає разом з нами»
(с. 54)
«Віддав, що мав. Забрав, що зміг.
Обмін не рівний…»
(с. 74)
Оці останні слова змушують замислитися над людською долею взагалі і над долею їх автора. Богдан Сольчаник віддав своє життя, а забрав? – а що можна забрати у вічність?!
Більшість творів збірки – безперечно, рефлективні. Це низка запитань, звернених до себе і до людей, та відповідей на них, намагання зрозуміти себе, відкривання своїх бажань і мрій, своїх таємниць, звірення найпотаємнішого. Найхарактернішим тут є вірш «Я хочу бачити жінку…»
На тематику деяких творів накладає відбиток авторський фах історика (*** («Поки плем’я вмирало…»), «Варвари», «Де моя революція?», «Гречкосій»). Тож шкала поезії Богдана Сольчаника простягається від індивідуального до народного, а у часовому вимірі – від миттєвостей до епох. Контроверсійне «В ім’я твоє / я б знищував народи / Палив мости…» перегукується з рядками Яцека Подсядла (Jacek Podsiadło): «Chciałbym zniewolić narody, aby wydobywały dla niej rudę, węgiel / i diamenty, aby budowały dla niej świątynie i przerzucały mosty / przez przepaście. Ona wróci.» (Noc nr 40 (wiersz klasyka)) Зрозуміло, що такі історично-соціальні інвазії в інтимні у цілому тексти аж ніяк не варто сприймати буквально. Їх роль – піднести значимість особистісного, у якомусь сенсі зрівняти за важливістю зовнішній і внутрішній світи…
Деякі твори у «Кухнях…» можна не вагаючись віднести до експериментальної поезії, яким би розмитим не видавалося таке поняття.
«Чи можна уявити собі, щоб ті
Хто руйнує міста [за] порухом пальця
Залишили у спокої Тих
Хто вже має свій Дім
Який будувався ру[о]ками.»
(*** («Поки плем’я вмирало…»))
Тут читач має право вибору серед різних версій прочитання тексту – хтось, скажімо, захоче бачити слово «руками», а хтось – «роками». Зауважу, що таку свободу читач одержав завдяки тактовному обходженню публікаторів з записами Богдана Сольчаника – своє втручання у авторські тексти вони звели до мінімуму і, де потрібно, навели усі версії тексту з рукопису автора.
Графіка окремих віршів («Над Віслою…», «Я би для тебе…») нагадує твори Кей Раян, яким притаманні короткі рядки та випадкові внутрішні рими. Взагалі, про візуальний бік книги варто би сказати окремо. Мінімалістичність, некрикливість графіки, поєднання у ній конкретного і абстрактного мотивів, відтворення оригінальних рукописних творів, темно-синя монохромність і навіть відхід від «золотого перетину» у пропорціях сторінки – все це уопуклює сприйняття текстів, водночас роблячи книгу несхожою на інші видання.
Окремою темою є музичність Сольчаникової поезії. Попри певну присутність бардівської теми у творчості, авторові притаманний джазово-імпровізаційний стиль. Подекуди він переходить у експресію і драматизм рок-музики.
У своїй статті «Чистий звук мого покоління» ( http://zbruc.eu/node/32969) на порталі «ZBRUČ» Данило Ільницький поставив поруч імена Богдана Сольчаника та Джона Леннона. Звісно, тут можна передовсім подумати про паралель «Де моя революція?» – «Revolution», однак цього було би мало для такого сміливого і, може, навіть несподіваного зіставлення.. У згаданій статті Ільницького достатньо аргументів на користь такої думки. Автор відзначає виразне резонування деяких Леннонових пісень з поетичним світом Богдана Сольчаника, для якого характерними є «виразно революційний настрій; накладання революції й внутрішнього світу особистості; інтимний світ чуттєвої людини, де є місце для саморефлексій, споглядання довколишнього світу та кохання». Попри певну завершеність цих міркувань Ільницького – а їм відведено значне місце у його аналізі Сольчаникової особистості і творчості – не можу не додати до короткого списку згаданих при цьому пісень ще одну, «Bless you», інтонації якої вчулися мені у Богданових рядках:
Some people say it’s over
Now that we spread our wings
But we know better darling
The hollow ring is only last year’s echo
Bless you whoever you are
Holding her now
Be warm and kind hearted
And remember though love is strange
Now and forever our love will remain
Такі ж ледь намічені рими, така ж ускладнена ритміка і така ж спільність образного ряду. І така ж чуттєвість, як у Богдановій любовній ліриці!.
Нота «соль» у Богдановому прізвищі не випадкова. Так само є невипадковою гітара в одній з кухонь з його вірша і слово «Припев» з вірша на 36-ій сторінці. Можу припустити, що останній – це був текст пісні, яку Богдан співав у подорожі разом з інтернаціональною компанією. Адже він виразно сказав: «Хочу співати пісень» (с. 54)
Пригадую книгу Кузьми з його пісенними текстами. Ти їх читаєш – і чуєш у них знайомі мелодії «Скрябіна». Здається, що мелодії живуть у цих словах. Таке ж враження складається від читання віршів Сольчаника – у них звучать іманентні мелодії, що їх потрібно лише відкрити для всіх.
Знаходжу для себе оправдання у вигляді вислову когось з відомих гітаристів: музика настільки хоче бути почутою, що іноді вибирає для цього не завжди відповідних виконавців. Отож, беру гітару, йду на кухню, зачиняю двері, щоб нікого не будити, і підбираю акорди до тексту:
Я б на папері
Малював опори
Під кожним словом
Кожним знаком пунктуації
Кухні нашого покоління – це переважно кухні нашої молодості. Богдан Сольчаник, поет і Герой, залишається у Вічності молодим. А для нас, його читачів, молодість згодом стане саме тим часом, що манить нас нашою у нім відсутністю – так я сприймаю один з образів цієї книги, до якої ще не один раз захочеться звернутись.
