Героїня Ірини Матурати рапортує: тридцять п’ять років – той жіночій вік, який варто й можна повідомляти; із «до» і «після» натомість суцільні проблеми. Книжки, в який діляться сокровенним жінки «нелегітимного» віку – непристойно молоді дівчата або елегантно старші пані, – трапляються нечасто. Мабуть, про себе, як і про свій вік, їм повідомляти незручно. А як напишуться такі твори, от би авторкам почути одна одну, бо говорять вони напрочуд однаково і, зрештою, про те саме – про фактично відсутніх тут 35-річних. І чомусь відсутність їхня, «законних» жінок, тут абсолютно дорівнює присутності.
Чому ж так кортить поговорити про неприсутніх? (Ви уже подумали про плітки? – Правильно робите). Для жінок, котрі мають намір стати «справжньою жінкою законного віку», важить Така-Сама-Поруч. От тільки не надто близько, не мама. Жіноча дружба – факт добровільний (або уявно добровільний) і для засвоєння «природно жіночої поведінки» важливий безконечно. А наші дівчатка і жіночки – з «Балачок» і «Старших пані» – мають всі шанси здружитися. Хоча б проти цих «тридцяти п’яти».
Зібралися разом п’ятеро юнок, скинулися байками, порадами, анекдотами й оповідками та зробили одну на всіх веселеньку (у багатьох сенсах) книжечку – «Балачки про все на світі». Павло Коробчук своєю передмовою результат благословенних цих вправ закріпив, хоч дещо і викривив; так уже закортіло йому побачити в кожному оповіданні чоловіка – мабуть, доля така у збірника: переконливо розказувати про те, чого в ньому апріорі немає.
Марина Братко поділилася ніжною історією про загублену парасолю; позбиткувалася із зарозумілої подружки, котрій весілля важливе за нареченого; порадила, нащо і як само дівчатам дивитися футбол; перетворила годування пташки на психоаналітичну сесію – зворушливо.
Слава Світова запросила колежанок на танці; поділилася жалостями про роман із причемленим театралом; розказала, як можна в три підходи зіпсувати відпустку; втішила тим, що будь-яке опудалко знайде своє щастя, як не з молодою дружиною так з цуценям – енергійно.
Віоліна Ситнік переказала, як сходила на ділову зустріч у капцях; потішила байкою про невдалу косметичну процедуру і стрімку на її ґрунті закоханість; прогулялася по магазинах (штанці заміть овочів – product placement, не інакше); допомогла двом затюканим філологам виховати ідеального сина; і вперше, як востаннє познайомилася зі свекрухою – дотепно.
Олена Некрасова відсвяткувала день народження в Лондоні; розповіла щемливу історію про бабуню; приручила сову; надала кулінарні поради щодо борщу з папугою; закохалася по скайпу – щиро.
Мирослава Кошка запатентувала щурячу, буквально, дружбу; помилувалася маленькими дівчатками, які прагнуть якнайшвидше подорослішати; зробила нелегкій вибір між балетною кар’єрою і любовною пригодою; відбила хлопа у подруги; пофантазувала про сеанс у сімейного психотерапевта – розважливо.
Один знаний письменник наполегливо рекомендує шукати істину у глянцевих журналах. Не тому, що її більше ніде не має, а тому що там вона точно є. Прониклися? Але не звикли до споживання глянцу? Не біда: залучаємо метод часткового занурення, беремося до «Балачок» і нумо відкривати таємниці всесвіту за кольоровими фантиками… Їжа, подорожі, одяг, сувеніри, поцілунки. Насправді захоплює.
Оповідки Ірини Матурати «Старша пані як явище» – суцільний монолог, замаскований під збірник новел. Хай не вводить в оману назва: жодних узагальнень, на які вона претендує, тут немає. Це життя і пригоди однієї конкретної, біографічної жінки із невеликого міста (Тернопіль, моментально здогадаємося спостережливі ми, споглядаючи на перших сторінках потяг «Тернопіль–Львів»). Вона має свої уподобання і звички, її інколи заяложені, інколи кумедні коментарі до повсякденного досвіду старшої пані розбавляють міцну настоянку одноманітних пригод.
Розповідачка ж бо «Старших пані» любить подорожувати у компанії таких саме непосидючих жінок, які прагнуть культурного відпочинку і естетичних насолод різного кшталту. І не щастить, як на зло. То у лайно вляпаються, то у донецьку Ялту, то до Криму у не-сезон поплентаються, хіба що від доріг битих рідної вітчизни подих перехопить. Але дуркують і розважаються у цій мілкій водичці жіночки чесно і з насолодою. Це висока місія.
Збагнути її правдивий сенс можна лише з останньої новелки «Пані пізньої зрілості та їхня роль у суспільстві». Користь літніх жінок вимірюється борщами і розсольниками, закупами і вибиранням колорадських жуків, плетеними светрами і вимитими холодильниками – вирішує побутові проблеми завжди добровільний «крайній»: «Крайніми якраз і бувають жінки такого віку. Тому без них суспільству не обійтися. Переконливо? Ну хоч трохи?..». На тлі цього висновку/присуду мандрівне життя розповідачки – справжнісінька акція непокори, а її кумедні оповідки – маніфест Спілки визволення «крайніх».
Так, як «Балачки» імітують необов’язковість бесіди у малознайомій компанії, так само Матурата удає щирість випадкового зізнання, адресованого незнайомцю. Для обох книжок це є способом письма. Тут важить звучання «заскоченого» живого голосу, яке превалює над «літературністю» наших уявлень про юний і старший вік. Голоси, що гучать в голові – велика біда. Голоси, які звучать у книжці – велика удача (хай ті голоси і страшенно фальшивлять).
Повертаємося до думки про плітки. Боронь боже образити шановних авторок. Я говорю суто про оповідний режим: побутова оповідь тут схрещується з потоком свідомості. Кожен фрагмент «Старших пані» чи кожна замальовка «Балачок» починається як фабульна розповідь про героя (або про пригоду – часто), потім настає час говорити самому персонажу, а завершує все висновком-потоком асоціацій, який продукує уже авторка. Баналізації і спрощення стилю при цьому не уникнути. Та цього і не слід робити. Бо зрештою, це і є плітка: “Таке зараз розкажу…А вона мені і говорить: Бач яка вишукалася… Ну ти уявляєш, щоб людина так поводилася”.
Скажімо, мати якусь хворобу, про яку не соромно поговорити з людьми – це основа комунікативної стратегії старших пані. Дівчатка з «Балачок» не менш переконливі, коли запевняють: мати якийсь недолік, який можна обговорювати у жіночій компанії – такий саме рецепт соціального успіху. Щось мені здається, що єдиний тип стосунків у жіночій спільності, доречний у цьому світі – заздрість, сотні способів її уникнути і тисячі – викликати. Та ні, мені не здається: «Вона йшла поволі й все роздумувала над тим, що ніякому чоловікові вона така не потрібна. Тлуста корова! Сьогодні знову зчовпла ще одне зайве тістечко! Плаття вже он тріщить… І французької не знаю» – у цьому світі поруч завжди знайдеться худіша, яка говорить французькою: «Представниці прекрасної статі завжди (до скону) заздрять одна одній».
Серії на кшталт «іронічна проза не для полички» нервово сигналізують: зараз нас почнуть розважати. У випадку згаданих двох книжечок це означає награну легковажність і надривні дотепи… Міська тітка збирала яблука, чавила сік і поночі каталася селом на тракторі. Мала господиня варила борщ і зауважила, що в процесі зник папужка – зварила; пташка знайшлася, але борщ був втрачений назавжди. Чоловік-сусід під час курортних обідів щедро пригощався гірчицею пані, прийнявши приватну власність за спільну – незручно було обом (трьом, якщо читача рахувати). Мала вибігла, запізнюючись, на роботу у капцях з кроликами і цим справила враження на працедавця, креативна і розкута б наче дівчина… Комічне – це завжди буквальне, точніше буквально прочитане. Авторки цього свідомі: сказано, борщ з папуги або гіркий курортний роман – так і буде.
За дріб’язковістю часто несмішних історій – антропологічні узагальнення планетарного масштабу. Воно наче тільки балачки, але про все на світі і лише так. Вона, либонь, просто старша пані, а насправді явище і не менше. Але не дай бо’ у відповідь на ті жарти вам розсміятися; сміється тут виключно автор і начебто над собою, а направду наодинці з собою. Тим, хто його досвід розпізнати і розділити не здатний, краще помовчати.
Сміх виникає там, де є неадекватність, незручність. Нас відчайдушно розважають тоді, коли одній із нас хочеться бути якнайдалі, а іншій/іншому – почути щось важливе про те, ким вона ще не стала або уже не є чи ким він ніколи не був і не буде. Але, складається враження, юні і літні тут впевнені: їх не почують і не зрозуміють, переживання і проблеми дівчат і паній нікого не зацікавлять. Отож, щоб привернути увагу, треба чимдужче пускатися берега і щиро або нещиро (як вийде) сушити зуби.
Героїні обох книжок – колективна «Балачок» та індивідуальна «Старших пані» – дивачки. Точніше, вони конче прагнуть довести, які вони дивачки – і в капцях ми на ділову зустріч, і білі тапочки свекрусі у подарунок, і дитину ненароджену репом до естетичного розвитку заохочуємо, у котлети наші кращі за довгі ноги подружок; і до диких гірських тварин (бідні козенята) у саму спеку три кілометри вони плентатимуться, і з п’яничками біля під’їздів фліртуватимуть, і до чужих екскурсій чіплятимуться, і море на Донеччині шукатимуть… Їхній світ при цьому гранично нормальний: з борщами, забутими парасолями, іменинними тортами і магнітиками на холодильник. Розповідачка «Страшних пані» міркує, які вона – вони всі, ми всі – консервативні. Не бреше. Ті, хто не з ними – от справжні диваки: хто не може дозволити собі капці з кроликами і підвищення на роботі водночас, та й варити зелений борщ або купити жовті джинси – це за певних вікових умов вибір складніший за «балет чи секс».
Гнучка структура при передачі інформації – батьки, а не бабусі-дідусі, які байки травлять, і не онуки, які ті оповідки слухають. Старші ретранслюють пережите, юні готове споживають і репродукують. Внести бодай якісь зміни, отже, динамізувати культуру спроможна середня ланка.
Кого в цих двох книжечках немає? – жінок’35 і чоловіків.
Народилася 1977 року в Миколаєві. Кандидат філологічних наук. Авторка трьох наукових монографій. Як літературний критик співпрацює з «Збруч», «Лівий берег», «Барабука», «УП». Колумністка газети «День». Головний редактор літературного порталу «Litcentr»
