2014 року на тілі української літературної критики з’явилася нова кропивниця – «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. У кращих традиціях, авторку не жаліли і десятки наполегливих пальчиків вибивали на клавіатурах критичні рецензії. Зокрема, критики намагалися нас переконати, що маємо справу з банальним жіночим романом. Тому метою цього есею є аналіз роману С.Андрухович із подальшим віднайденням (запереченням?) рис масліту та постколоніалізму.
Роман має «вогняну» рамку, а cила стихій завжди плюралістична: творення і руйнація в одному цілому. Тому не дивно, що спочатку пожежа зводить Стефцю з її soulmate, а згодом же забирає її. Рамка заповнена рядном пружного та виваженого тексту, Софії Андрухович важко відмовити у ювелірному шліфуванні кожного речення. Під час читання складається враження, що зайвого в тексті просто нема, настільки роман є філігранним.
Найпростіше закинути Андрухович те, що вона написала сльозогінний жіночий текстик, тим самим поставивши хрест на її спробі зруйнувати міф великої щасливої Австро-Угорщини та тихо-непомітно перетягнути роман у поле масової літератури. Сексистське клеймо «жіноча проза» викликає в авторки цієї статті не меншу кропивницю, ніж сам «Фелікс Австрія» в критиків. Така собі фраза, яка наче і не має негативної семантики, але, по суті, комплімент із тонкою емаллю образи та несерйозного сприйняття. Твір Андрухович – не тільки розповідь про двох подруг, їх особисте життя та кулінарні страви, вбачати в романі винятково зовнішні речі – така ж поверхневість, як сприйняття усмішки за вияв винятково позитивних емоцій. Але головне питання – з ким порівнювати? Якщо говорити, що проза Софії Андрухович типово жіноча апелюючи до творчості Ольги Кобилянської, то, безумовно, це кришталевий комплімент. Проблема в тому, що зараз твори, написані жінками, мають невтішний ореол і фактично є синонімами до масовості. Згадаймо лише ці медово-мармеладові «Теплі історії до кави» і ще якісь не менш теплі історії до якогось іншого напою Надійки Гербіш, від солодкавості яких починає нудити. Але ж «піпл хаває»! Скільки разів ці книжки впадали мені в очі в книгарнях, стоячи на поличках із вивісками «Топ-20». Або як щодо «Осиного меду дикого» І. Савки? Такої збірки а-ля шкільні твори, зі стертими метафорами і відсутністю довгих складнопідрядних та складносурядних речень, проте із амбітною назвою у конфесійному стилі, що робить її урочистою й дещо біблійною. Інша крайність, не менш маслітова, романи Люко Дашвар. Недобре писати «я» в наукових есеях і зухвало критикувати щось, навіть не отримавши диплому, але творчість Дашвар – просто ляпас усій жіночій прозі. Романи, розраховані на периферію та не найвищий рівень інтелекту, тобто мають все те, що в сучасному літературознавстві є невід’ємними рисами масових творів. У «Фелікс Австрія» немає речей, від прочитання яких стає соромно і хочеться прийняти душ, як це буває з творами Марії Матіос, в якої взагалі є тенденція вести безапеляційну наратологію з позиції досвідченої і побитої життям жінки, описуючи якщо не еротично-кулінарні фіґлі, так подружні зради і зґвалтування, ну, «щоб аж за живе брало!», – так от такого в Андрухович немає взагалі.
Що таке «масова культура»? Як зазначає Джон Сторі, є чимало визначень масліту, але одне точне потрактування дібрати важко. З одного боку, це літературні твори, що подобаються великій кількості людей, книги, популярність яких відбита реальними цифрами тиражу. З другого боку, це те, що не увійшло до категорії елітної літератури, залишившись на засадах простоти, безликості та відносно невисокої вибудуваної системи моральних принципів. Третє визначення ставить маскульт у синтагматичні відношення із комерцією, у поясненні також неілюзорно вказується на те, що споживачі такої культури – безлике сіре стадо пасивних споживачів із вимкненим мозком (саме так радикально!). Четверте зводиться до твердження, що масова культура є віддзеркаленням автентичного народу із його стереотипами, уявленнями, переживаннями тощо (привіт Дашвар та Матіос!). П’яте визначення зводить маскульт до діалогу між народом та владою, а шосте твердить, що між високою культурою та комерцією існує наразі нерозривний зв’язок, і макскульт, дитя постмодернізму, є втіленням цього поєднання.
Я цитувала шість визначень недаремно, щоб виявити, чи підпадає «Фелікс Австрія» хоч під одне з них. Роман багато кому припав до душі, але і перший, і другий наклади вийшли в світ тиражами по 3000 примірників, загалом – 6000, натомість «Москалиця» Марії Матіос – 25 000 екземплярів, а «Солодка Даруся» – 100 000. Зважаючи навіть на те, що «ФА» навряд чи представлений у провінційних містечках, де книгарні, якщо вони є, не закуповують «сумнівні» книжки, які можуть не продатися, тому залишаються великі міста України, розподіливши на які 6 000 книг, бачимо цифру-антонім до масовості. «Фелікс Австрія» радше претендує на звання високої літератури, ніж буденної, тим паче розрахованої на реципієнта із вимкненим мозком. Відносна, так би мовити, «мормонність» та абсолютна невульгарність роману Софії Андрухович не дає підстави ставити його на поличку із «Село не люди», так само, як і вважати відверто комерційним твором, який буде швидко продаватись, а от стосовно передостаннього визначення не все так однозначно…
Червоною ниткою в романі тягнеться деконструювання Софією Андрухович міфу Австро-Угорської імперії. Проте до постколоніалізму я звернусь дещо пізніше, зараз же варто покінчити із проблемою масовості. Типовою рисою масової літератури (навіть якісної, добре написаної) є її універсальність, коли твір буде читати як і продавчиня з Беcсарбського ринку, так і завуч ліцею, що має за плечима вищою освітою, бо кожна з них знайде щось своє в книжці. Просто як «Сутінки» серед підлітків – як свідчить досвід, студентки-філологи читали-любили-соромились-перечитували, хоча, здавалося б, за що любити, проте відірватися було важко. Саме «Сутінки» – канонічна масова література, яка подобається великій кількості людей при відносній недалекості, непродуманості, передбачуваності та простоті сюжету. «Фелікс Австрія» не може зачепити широке коло читачів, адже твір, як Янус, дволикий, і ті, хто побачать винятково зовнішній шар – стосунки між Стефою та Аделею, конфлікт між служницею і скульптором Петром, появу Фелікса, напевно, до самої цієї появи хлопчика так і не дочитають – ніщо не зачепить. Для поганих читачів (якщо послуговуватися термінологією Набокова) «ФА» буде чимось на кшталт історичних романів Вальтера Скотта, які, хоч спочатку і писалися для дорослої аудиторії, зараз вважаються підлітковою літературою, саме через відсутність у них сексу, а про платонічні стосунки без зрад та зґвалтувань продавчині не читають! І все одно, що всі дії Стефи – чиста сублімація, адже в неї немає ні чоловіка (ніколи й не було), ні дитини, тільки сестра-подруга-господиня Аделя, такі речі залишаться невідміченими та незрозумілими.
Отже, «Фелікс Австрія» не є для мене масовою літературою в тому смислі, в якому даний термін використовують сучасні вітчизняні критики. Це якісний, гарно написаний твір, який навряд чи претендує на масовість, і нехай така думка є в опозиції до пана Бриниха (див. рецензію в журналі «Країна»), але я ні за що не повірю, що одного дня побачу в метро середньостатистичну жінку без вищої освіти, яка, сторінка за сторінкою, ковтатиме «Фелікс Австрія».
Постколоніальність «Фелікса Австрія» не викликає сумнів, якщо уважно вдивитися в міф, який створила Софія Андрухович. На перший погляд, перед нами гарний будинок із клумбою пишних квітів біля нього, але уважніше придивившись, помічаємо, що в стіни врізалися тріщини, дах протікає, паркан із трухлявого дуба, а рослини – звичайні безрідні бастарди-бур’яни. Як казали тоді: «Нехай інші воюють, а ти, щаслива Австро-Угорщино, укладай шлюби!». Цю фразу кілька разів промовляє Стефка Чорненько, етнічна українка, що в рамках роману звучить природно, але це така ж ілюзія, як і фокуси Ернеста Торна. Андрухович вдається до реконструювання так званого «Золотого віку», який у сучасній Україні дуже часто пов’язують із часами «Бабці Австрії», коли частина нашої держави була у складі імперії. Варто лише поїхати до Львова, де і зараз не уникнути такої ностальгії. Що вже говорити про Івано-Франківськ, в якому на початку ХХ ст. і відбуваються події роману. Як зазначають психологи, людині притаманно переносити все найкраще, що може бути в житті, або в минуле, або в майбутнє. Письменниця не змогла цього уникнути, але з однією відміною від класичних утопічних мрій – вона описала життя Австро-Угорщини з погляду постколоніальної свідомості. Андрухович – шпигунка, яка проникла в щасливу Австрію, справила враження «своєї», а потім заклала вибухівку та знищила імперію з усіма солодкими ілюзіями. Україна формально входила до складу наддержави на рівних засадах із іншими її членами, але це винятково de jure, de facto була підлеглою. Такий стан речей екстраполюється на стосунки українки Стефи Чорненько та австрійки Аделі Анґер: жінки були разом із самого дитинства, спали в одному ліжку, бавилися одними й тими ж іграшками, мали спільні таємниці та жарти, зрозумілі тільки їм двом, тобто вони були сестрами від різних батьків, soulmates, як кажуть англійці. Проте батько Аделі, доктор Анґер, власну доньку вдягав набагато пишніше та красивіше – яка потужна та завуальована іронія! – тому сторонній людині було зрозуміло, хто панночка, а хто маленька сирітка. Згодом, уже після смерті батька Аделі, коли дівчата стали дорослими, стосунки загострились настільки, що Стефа декілька разів (і марно) намагалася піти геть, полишити ситуацію, у якій не зрозуміло, хто ж насправді для неї Аделя. Ідентична ситуація була з Україною у складі Австро-Угорщини, та Софія Андрухович прямо про це не каже, вона обережно, тонкими натяками та м’якою іронією, підводить свого читача до усвідомлення цього факту, не вдаючись до прямої критики.
«Фелікс Австрія» – ще й дуже гастрономічний роман, він пересипаний галичанськими стравами в стилі збірки рецептів «Нова кухня вітамінова» Осипи Заклинської на кшталт трюфелів, зварених на мадейрі, вудженого язика, каляфіорів з бешамелем, віденського розбрателю, шодо молочного ванількового, оршади, торту з яблук по-медіолянськи, цитринового морозива та багато іншого. Андрухович постійно звертається до опису чергового смаколика, як до способу передати буденне життя Стефи-служниці, адже прибирання – готування їжі – вдягання та причісування Аделі були її основними заняттями. Кулінарія – єдине, у чому Стефа почувалася впевнено, вона прокидалася з думкою про те, що спече сьогодні та засипала, плануючи, що приготувати на сніданок, Аделя ж готувати не вміла, вона взагалі існувала за рахунок своєї рабині-сестриці, яку відверто експлуатувала, – ще одна шаль, яку Андрухович уміло накинула на роман, щоб замаскувати глибшу колізію. Усі імперії рано чи пізно зруйнують самих себе.
Після роману Софії Андрухович думаєш «А чи цього року я прочитаю щось краще за “Фелікс Австрія”?», бо це, дійсно, значний здобуток сучасної української літератури, який разюче вирізняється серед Корній-Гербіш-Дашвар-etc, після прочитання яких починаєш турбуватися за щасливе майбутнє жіночої прози. Твір цікавий своїм балансуванням на межі елітарності-масовості та любові-ненависті до австро-угорського минулого – не дивно, що зараз Софії Андрухович дісталося більше, ніж за її карколомну «Сьомгу».
Толковець Катерина
