«17 листопада 1989 р. чеські студенти зібралися на акцію вшанування пам’яті Яна Оплетала — студента чеського університету, що його застрелили німці на акції протесту в Празі в 1939 р. Спочатку планувалася просто хода на цвинтар до моглили загиблого, але потім колона студентів вирішила повернутися в місто й провести ще невелике зібрання на центральній Вацлавській площі. На підході до центру Праги біля Національного театру на Національному проспекті колону демонстрантів зупинили ряди поліції. Приблизно 10 000 мітингувальників поліцейські взяли в оточення, перекривши їм всі шляхи до відступу. Студенти продовжували поводитися мирно й спокійно, багато-хто посідав на бруківку й скандував різні гасла. Поліцейські почали закликати мітингувальників розходитися, але єдиний шлях до відступу був через коридори спецпризначенців з кийками в руках, які жорстоко й брутально били кожного. Таким чином вдалося розігнати демонстрацію, частину учасників заарештували. Прагою почала ширитися новина про брутальний розгін мирних демонстрантів та про смерть від рук поліції одного студента (на щастя, виявилося неправдою), що викликало хвилю обурення в населення. Так почалася Оксамитова революція, яка тривала до 29 грудня 1989 р. і закінчилася падінням комуністичного режиму в Чехословаччині.
Ярославу Рудішеві вдалося познайомитися з одним із «червоних беретів» (чеський «беркут»), який брав участь у подіях на Національному проспекті, на основі його розповідей чеський письменник написав повість «Національний проспект».
Пропонуємо ознайомитися з уривком повісті в перекладі Тетяни Окопної
Ярослав Рудіш. Національний проспект.
3.
Усі знають мене як Вандама.
Тому що я двісті разів відтискаюся від підлоги, як Вандам.
А скільки разів відтискаєшся ти?
Можеш мені не говорити, якщо не хочеш.
А можеш і сказати. Тобі самому не зайве буде знати.
Маєш бути підготовленим.
Треба займатися.
А їх краще не слухай.
Слухайся самого себе. Власних інстинктів. Не мозку. Інстинктів.
А тепер послухай мене.
Тобі втирають, що в нас мир.
Тобі втирають, що зараз війна йде на іншому боці планети й що це дуже далеко, що це зовсім інша планета, ніж та, де ти живеш.
Тобі втирають, що тобі пощастило, тобі не треба воювати, бо ти живеш в чеській западині, де спокійно й мирно. І де війни відбуваються тільки в твоєму животі. Коли затрамбуєшся кнедлями з м’ясом і капустою, у твоїх кишках починається справжній Сталінград.
Тобі втирають, що ти маєш бути щасливим.
Тобі втирають, що ти повинен це цінувати.
Тобі втирають, що ти маєш віддати їм на виборах свій голос.
Тобі втирають, що вони думають про тебе.
Тобі втирають, що в тебе є права.
Тобі втирають, що ти маєш взяти позику, іпотеку й кредит.
Тобі втирають, що ти маєш купувати й купитися.
Тобі втирають, що ти маєш реготати й бути щасливим, безтурботним, уважним і ввічливим.
Тобі втирають, що ти можеш забити на політиків, але хіба тільки це тобі й можна.
Тобі втирають, що всі помиляються.
Тобі втирають, що вони хочуть, як краще.
Тобі втирають, що вони роблять все для тебе.
Тобі втирають, що ти маєш бути щасливим.
Тобі втирають, що борги все вирішать за тебе.
Тобі втирають, що тільки коли ти заборгував, ти існуєш.
Влазиш в борги й маєш майбутнє, тому що їх треба виплачувати. Нарешті знаходиш у цьому світі собі місце.
Тобі втирають, що якщо ти їх лишиш в спокої, вони теж тебе лишать у спокої.
Тобі втирають, що найважливіші в світі проекти – це будування тунелів.
Тобі втирають, що це свобода й демократія.
Тобі втирають, що капіталізм дорівнює свобода плюс демократія.
Тобі втирають, що нічого кращого, ніж це, немає.
А якщо кажеш, що є, тебе відразу ж запишуть в комуністи чи нацики.
Тобі втирають, що якщо десь і настане фінансова жопа, корабель вирівняється, дірка заткнеться, гроші завжди можна додрукувати, тож зберігай спокій. Усе буде добре.
Тобі втирають, що ти маєш бути задоволеним.
Але я знаю, як це.
Мене життя вже навчило.
Я знаю, що політика – це лише гра з тінями на фоні, які тримають політиків у міцних руках і мають номерні знаки 1111 чи 6666 або 1010.
Ці чарівні числа, а не політики всюди й усе вирішують.
Я знаю, що війна – є. Що всі ми несемо в собі війну ще від створення світу, тому історія людства – це історія війн і битв і здобувань. Точно так як і життя з жінками. Але це вже інша історія.
Я тільки хочу сказати, що я знаю, що в нас всередині марширують майбутні солдати і пишняться майбутні воєначальники, тому що мир – це всього лиш ілюзія, бо ми постійно в стані війни.
У передчутті війни.
У перерві між війнами.
Адже мир ще ніколи не протримався довго, я знаю, бо цікавлюся історією, війнами й воєначальниками.
Завжди хтось хотітиме когось перемолотити.
Ми завжди даємо себе перемолотити.
Так, можливо це єдиний спосіб вижити тут.
Але можливо що й ні.
Мир – це тільки перерва між війнами.
Моя бабуся завжди казала: Їж, гарно їж, синку, тому що як буде війна, то поки товстий схудне – худий здохне. І правду казала.
Моя бабуся завжди говорила й це: Мир – це всього лише перерва між війнами.
Тому маєш бути готовим.
Маєш бути сильним.
Маєш тренуватися.
Хто не буде готовий, погано скінчить.
……………………….
9
…. Усе завжди починається безневинно. Завжди починається з невеликої чеської війни. Наприклад, краща гірчиця звичайна чи баварська. І чи краще пиво будвар чи плзеньське. А в футболі «Спарта» чи «Славія». Чи треба було нам у 1938 році захищатися.
А потім пішло-поїхало.
1111.
6666.
1010.
І тоді Морожений каже: «Старий, Вандам, а ти ж у нас на Національному нормально так повоював.»
І якби це був не Морожений, а хтось інший – уже б давно цілував землю.
І Морожений каже: «Ти ж і не думав, що це виллється у таку жопу, правда?»
А потім хтось інший запитає: «Так, почекай, що за Національний?»
А Морожений відповість: «Так Вандам же все почав.»
А той другий перепитає: «Так де це?»
А Морожений відповість: «Ну внизу, в місті, на Національному проспекті. Тоді в листопаді.»
А другий розрегочеться: «Тю, так там же всі були, нє? Ми все й почали.»
А Морожений каже: «Усі можливо й були, а от Вандам був точно. Вандам все почав.»
І цей інший, якого я ніколи до цього не бачив, каже: «А що, власне, сталося?»
І тоді я вже не можу стриматися, у мене знову починає тремтіти рука, знову калатає серце, я знову відчуваю, як це все накопичується в мені, як хоче пробитися назовні, як знову пересмикує всім тілом.
Але потім вдається нормалізувати дихання.
І я кажу: «Сука, заспокойтеся, я більше не хочу до цього повертатися, ясно. Що було – загуло. Зараз – це зараз. Я більше не хочу нічого говорити. Луцько, включи там нам щось, добре?»
І Луцька нам щось вмикає.
Кантрі.
А я кажу: «Бляха, Луцько, постав нам щось інше. Щось живіше.»
І Луцька вмикає телевізор, де саме говорить інженер-професор-президент. Мужики завтикують на нього, цигарки в роті, нічого не говорять, тоді Луцька вимикає телевізор і знову вмикає радіо.
Рок.
І я кажу: «Мені ще одне пиво.»
Луцька приносить мені пиво й усміхається. І я їй теж усміхаюся.
Хтось каже: «Луцька точно все може. Сто пудово ковтає.»
А я кажу йому: «Заткнися.»
А цей інший каже: «Я тільки хочу сказати, що молодші дівчата не ковтають.»
А я йому кажу: «Відчепися від Луцьки, ясно?»
І він каже: «Ясно.»
А Морожений каже: «Вандам – національний герой.»
А я кажу: «Морожений, голубчику, я люблю тебе, звичайно, але закрий рот, а?»
А цей другий хоче почути мою історію.
Але я кажу: «Це особисте.»
Я дивлюся на Луцьку, вона дивиться на мене й усміхається, проте в очах їй стоять якісь знаки питання. А я пояснюю собі це так, що може бути, що ми нарешті одне на одного накинемося, увіп’ємося одне одному в шию.
Їй потрібен мужик. Я це відчуваю. А мені потрібна баба. І вона це теж відчуває.
А потім я кажу: «Я правда не хочу розповідати. Якось іншим разом.»
А Луцька принесла нові чарки й каже: «За все хороше.»
А другий каже: «За свободу.»
А Морожений каже: «Точно, за листопадову свободу.»
А хтось інший каже: «За листопадову революцію.»
І ми чокаємося.
А Морожений каже: «Так, ти правий, на Національному ми всі були.»
А хтось інший каже: «Ясно, всі там були.»
А хтось ще каже: «А що ми там тоді скандували…»
Морожений відповість: «Ми з голими руками.»
І хтось ще каже: «Ми з голими руками.»
І хтось ще каже: «Тільки народ .»
І Морожений каже: «Тільки народ.»
І всі встануть і почнуть кричати:
Тільки народ!
Тільки народ!!
Тільки народ!!!
А потім хтось кине зігу.
А хтось інший каже: «Чувак, тільки не це, з цими штучками йди в жопу, ясно?»
А я кажу: «Старий, так це ж чеський гумор, не згоден? Усі в світі люблять чеське пиво й чеський гумор. Ми були жертвами нацистів і москалів, тепер нам можна з цього сміятися. Нам з усього на світі можна сміятися. Ми завжди були жертвами. Так що не випендрюйся, це старе римське привітання. Не нацистське. Римське! Оце шуточки, да? Я римлянин. Я не нацик. Тоді чому я не можу в Європі вітатися по-римлянськи? Уся Європа побудована на римських основах. Я – європеєць. Ви ні?»
І Морожений каже: «Ну та ясно, що ми всі європейці.»
І тут починають зігувати всі.
Тільки народ!
Європа!
Ми всі – європейці!
Тільки народ!
Ми проти чорних.
Ми проти гастарбайтерів.
Ми проти безробітних.
Ми проти бездомних.
Ми проти циган.
Ми проти попрошайок.
Ми проти панків.
Ми проти мафії.
Ми проти голубих.
Ми проти папіків.
Ми проти 1111.
Ми проти чорномазих.
Ми проти славістів .
Ми проти 6666.
Ми проти спартанців .
Ми проти папіків усіх папіків.
Ми проти свиней при владі.
Ми проти 1010.
Ми проти свиней.
Ми проти всіх, хто сцить.
….
Проти. Проти. Проти.
Тільки народ.
Ми проти всіх баб, які не хочуть з нами трахатися.
Ми проти всіх баб, які не ковтають.
Ми проти всіх баб.
Ми проти всіх.
І всі шкіряться.
Ясно, головне, що смішно.
Чехія – чехам.
Моравія – моравцям.
Чеський гумор.
Та ми б же нікому.
Зі всякого лайна складається світ.
Та в один момент мене це все конкретно дістає і я кажу: «Так, досить. Чи ви хочете нарватися?»
Але я знаю, що Морожений не хоче нариватися, що він друг і хороший чувак. Що він дуже добре знає, де я був, коли була Оксамитова революція, тому що я справді стояв на Національному проспекті. Я там бився. Я був на самій передовій. Я наніс перший удар. Після мене все почалося.
Комусь треба було це зробити.
Ні, я не вважаю це своєю заслугою.
Я не хочу ніяких тупих винагород.
Я тільки хочу сказати, що на початку завжди може бути тільки один. Один-однісінький. І що цим одним-однісіньким тоді був я.
…………………..
12.
Тобі втирають, що тобі нічого боятися.
Тобі втирають, що немає ніякої кризи.
Тобі втирають, що світ вибирався і з набагато гірших ситуацій.
Тобі втирають, що нічого не рушиться.
Тобі втирають, що так триватиме вічно, що нічого не розпадеться.
Тобі втирають, що все буде добре.
Тобі втирають, що тримають все під контролем. Тільки сьогодні треба відправити трохи грошей звідси туди, а завтра – звідти сюди. А післязавтра звідти сюди, а потім звідти ще кудись.
Тобі втирають, що всі ми в Європі хочемо добра, що всі ми тягнемо канат в один бік.
Тобі втирають, що ми теж повинні тягти цей канат.
Це називається солідарністю.
Замість «Тільки народ» – «Тільки Європа».
Тобі втирають, що вони знають, що роблять.
Тобі втирають, що вони відповідальні.
Тобі втирають, що за це завжди хтось заплатить.
Проте я знаю, як там все робиться.
Я знаю, що відбувається.
Я відчуваю, як світові підкошуються ноги.
Як він втомився.
Як все тане, ніби айзберг.
Як горить, ніби ліси Амазонки.
Як наїжачується.
Як уже готуються нові битви.
Тому тренуйся.
Працюй.
Тільки так зможеш вижити.
Мир – це всього лише перерва між війнами.
Тренуйся.
Ти повинен тренуватися.
Пообіцяй мені.
Пообіцяй мені, суко!
Не тридцять віджимань, а тридцять три! Ти повинен бути сильним.
Ти повинен вірити собі. Включи тіло в троїсту систему, тому що всього хорошого в світі завжди три.
Третє пиво – найсмачніше. Третя жінка – найкраща. Роки життя між тридцять і сорок – найдорожчі, тому що ти вже не молодий і не дурний, проте ще не старий і не мудрий і без болячок і не слизький – а це те, що жінкам ніколи не буде подобатися. А також у тебе все ще стоїть, а це те, що жінка завжди оцінить. І ти все ще можеш когось відлупцювати, але якщо отримаєш сам, не накладеш в штани.
Найважливіше – це зосередженість. І переконання. Ти повинен вступати в бій як переможець, як воєначальник. Рішучість – це половина успіху.
Тобі не здається, що якраз цього й не вистачає тим, хто зараз нами керує? Цієї рішучості?
Замість цього вони втирають тобі всяке бла-бла-бла.
А більше нічого вигадати не здатні.
Максимум – якщо немає грошей, вони надрукують нові. Вони роблять те саме, що й я, і більше нічого. Я теж просто перефарбовую стару облуплену фарбу новою.
Тобі втирають, що ти маєш зберігати спокій.
Тобі втирають, що маєш бути хорошим.
Тобі втирають, що ти повинен бути солідарним, терплячим і демократичним.
Але я кажу: Дії. Це хоче дії.
Мені здається, нам треба добряче навчити політиків життю.
Гарненько їх здивувати. Почати першими.
Цайк.
Цайк.
І немає проблеми.
Але інколи можеш випробувати й іншу тактику. Тобто вибрати іншу тактику. Ти можеш вичікувати. Як чехи в Першу світову. Це було розумне рішення. Ми воювали і за Австрію і в легіонах проти Австрії. Хтось із них таки повинен був виграти і підставити своє чоло для поцілунку й перемогти.
Цайк.
Чех переміг чеха.
Цайк.
Не вперше, не востаннє.
Чехи – розумні.
Я не кажу, що вони сцикуни, я кажу розумні.
І так весь час одне й теж. Ми розполовинені. Ми європейці. Ми антиєвропейці. Ми роздратовані. Ми шкіримося. Ми не ходимо в церкву. Але віримо, що подарунки на Різдво приносить Ісусик. Ми завжди трохи напів. Ми завжди можемо або перемогти, або здати назад. Ми мисливці на очікування, чим все закінчиться. А якось-то закінчиться завжди. І в цей момент потрібно бути якнайшвидше на правильному боці. Але це вже інша історія.
…..
18
……
З мене цібенить фарба.
З мене цібенить кров.
Один з поліцаїв нарешті припиняє мене лупцювати. Ні, йому це все ще в кайф, але це падло більше не може, тому що мало тренується, робить мало відтискань і ні чорта не може витримати. Задихався, питає мене: «Що ти все триндиш про якийсь ліс? Що ти мелеш про усяких римлян і германців?»
А я кажу: «Тевтобурзький ліс.»
А другий, так само задиханий, тому що його фізична форма давно в сраці, говорить: «Тобі все ще мало?»
А я кажу: «Мєнту ніколи не буває багато.»
А він каже: «Ти що там балакаєш, сука?»
А я кажу: «Я теж поліцейський. Такий само мєнт як і ви.»
А він каже: «Що?»
А я кажу: «Я був колись мусором. Вам щось говорить «Національний проспект»? Я був там внизу в місті на цьому грьобаному Національному проспекті. Я все почав. Я завдав першого удару.»
А перший поліцейський: «Чеський гумор?»
А другий поліцейський: «Вирішив нас на..бати?»
А я кажу: «Я б дуже хотів зараз тут тебе в лісі пере..бати, погань така, нічого більше я зараз не хочу. Але це правда. Ви ж бачили відео? Як біжить один мєнт і двічі лупить по камері. Це був я. Це я – той, хто влупив по камері. Я там був. Я все почав. Я був першим, хто наніс удар. А першим може бути тільки один. Ти був коли-небудь першим, дибіле?
А він каже: «Я не знаю, про що ти.»
І ще раз мене з носака.
А я кажу: «Усі бачили це відео. Його щороку в листопаді крутять по тєліку. Ти був коли-небудь на телебаченні?»
І другий каже: «Чому ти тоді не поліцейський, якщо ти поліцейський?»
А я й кажу: «Ну так бо, мабуть, мене вигнали, нє? Тебе теж виженуть, якщо я виживу, тварюко. Сядеш в тюрягу.»
Поліцейські обмінюються короткими поглядами. Перший знову мене з носака.
А другий говорить: «А чому тебе вигнали?»
Я кажу: «Пару разів когось віддубасив. Як ви зараз. Кровавий спорт. Ви бачили фільм з Вандамом? Стара добра ручна робота. Його нам завжди показували перед тим, як посилати на діло. І тоді теж, у клубі по відіку, його мій брат озвучував, віхаес класика, пам’ятаєте, ні?»
Але вони не пам’ятають.
Тоді я кажу їм: «Я теж возив їх сюди в ліс. Теж любив в цій мирній тиші на самоті вчити життю. Тут увечері нічого не чути. Усі бояться. Що тут могили. Але тут правда могили, розумієш?»
Перший запитує: «То ти там був, так?»
А я кажу: «Ти б відлупцював рідного брата?»
А він каже: «У мене немає брата.»
Я його запитую: «А якби був, ти б відлупцював його, якби отримав наказ?»
А він каже: «Не знаю.»
А я йому кажу: «А я свого брата відлупцював. Він був по інший бік. Я не винен, сука! Я мусив. Це був перший удар. Штовханина, як зазвичай б’ються брати. Але він мене в касці й за щитом не впізнав.»
Поліцейські дивляться на мене й я бачу, як наді мною розстібаються штани. Чую водопади. У голові гуде, з носу тече, тече з рота, болять ребра. Час стрибає туди й знову назад. Усе навколо хилиться, і хитається, і поточується, і хилиться, і я бачу як поліцейських стає один, а потім знову двоє. І потім я бачу, як по лісу блукає моя мама, як проходить повз з повними сумками з магазину, у яких тягне тридцять бройлерів. Знову якісь знижки.
Я кричу їй.
Мамо!
Мамо!!
Мамо!!!
Та тільки вона не чує. Іде далі.
А потім я бачу, як з темряви виходить мій батько. На ньому спортивні штани й майка, у руці він тримає пляшку горілки «Мисливська». Чехословацький віскарь. Точно як і тоді, коли він скочив за перила в моторошну мирну тишу. Він підходить до мене з мотузкою для білизни на шиї. Як тоді, коли ми з мамою знайшли його. Підходить до мене й міцно затягує петлю навколо шиї й я не можу дихати.
І батько каже: «Малий… Малий… Малий…»
І раптом зливається воєдино з поліцейськими й все повторює: «Малий… Малий… Малий… Яким я тобі казав маєш бути.»
Я кажу: «Сильним.»
Він каже: «Хорошим маєш бути. Хорошим і прямим. Прямим хлопцем маєш бути.»
Я кажу, так я ж хороший, я ж сильний і хороший, я ж завжди хотів бути хорошим і прямим, і коли я вступав на службу в поліцію, я теж хотів бути хорошим. І мама цьому так раділа, пишалася мною і говорила, що покійний тато теж би радів, що з мене врешті будуть люди. Тільки брат не радів. А мама нарешті могла спокійно зітхнути.
Але це вже інша історія.
А поки йде дощ і я витримую удари.
Мене лупцюють поліцейські,лупцює мій батько, лупцює ця країна, яку я тоді на Національному вважай врятував і вдихнув у неї нове життя. Цього в мене ніхто не забере. Я був першим. Взагалі-то все одно, по який бік барикад ти стоїш, головне, що ти за нею стоїш і борешся.
Після битви завжди приходить щось нове.
І раптом я бачу свого сина.
Я бачу тебе. І тобі я зараз все це розповідаю.
Малий…
Малий…
Малий…
Пообіцяй мені, що…
Пообіцяй мені…
…..
