Самомилування закидають Ю. Андруховичу, самоповтори – О. Забужко й С. Процюку, надмірний самопіар А. Куркову, «соціальний поворот» С. Жадана розглядають як способу самопрезентації, – літературна критика, часто не гребуючи переходом на особистості, стоїть на сторожі слова проти літературного нарцисизму, жертвою якого до певної міри розглядають мало не кожного більш-менш відомого українського автора. Зрештою, чи можна це вважати за крайнощі, знаючи, що «Конспекти з майбутньої Нобелівської лекції» В. Махна з’явилися задовго до переїзду їх автора в США й звички носити підкреслено поетичний капелюх?! Подібні закиди, які часом спостерігаємо зі сторони літературної критики щодо письменників: у схильності до «самопіару», надмірній демонстративності й епатажності, – не такі випадкові. Якщо абстрагуватися від конкретних імен, стає очевидним – вони витворюють систему.
Письменникам як митцям властиве самозамилування не менше, ніж самокатування. Часом ця риса властива людям недотичним до літератури. Але лише в українському літературному процесі останніх двох десятиліть, якщо вірити критиці, вона стала не персональною для кількох авторів, а системною для літературного процесу загалом.
Нарцис – це не обов’язково «поганий» письменник і тим більше, не обов’язково «погана» людина. Нарцисизм лише характеризує спосіб презентації й спосіб зв’язку з аудиторією. Він здатен проявлятися на рівні стилю, його цілком не вичерпуючи. Нарцисизм здатен відштовхнути потенційного читача від книги, навіть якщо вона варта уваги. Нарцисизм здатен бути руйнівним, якщо за низької поінформованості, читачі бачать насамперед його. Автор може дозволити собі бути нарцисом, це його справа, критик може дозволити собі таврувати нарцисизм – це його справа, але не можна дозволити бути нарцисизму однією з визначальних рис літературного процесу.
Не заглиблюючись у безодню прірви справедливих і надуманих закидів, спробуємо поставити питання безособово, адже якщо йдеться про літературний нарцисизм як системну рису, то ключ до розуміння її має міститися не в особливостях особистостей, а в конфігурації умов творчості. Літературний ландшафт (чи літершафт) сучасної України значно завдячує різноманітним літературним угрупуванням 1990-х років. Сучасна практика літературних груп веде свій родовід з першого десятиліття ХХ ст., коли середовище ранніх модерністів («Молодої музи», групи авторів довкола «Української хати» тощо) організовувалися для опору домінуючій народницькій традиції. Бурхливо розвинулася ця практика в добу Розстріляного Відродження, коли чисельність і стилістична різнорідність угрупувань стали просто фантастичними. 1932 рік її остаточно завершив й жодна з таких груп його не пережила, як абсолютна більшість їх учасників не пережила рік 1937-й. Надалі подібні спільноти в часи шістдесятників формувалися, спираючись не так на гучні маніфести й провокативні декларації, як на елементарну людську довіру й взаємну підтримку. Аби мати хоча би примарну надію, що тобі писатимуть у табір чи надсилатимуть посилки, а не лише аплодуватимуть на вечорах. Клуб творчої молоді був таким середовищем. Саме з його оточення вийшла Ліна Костенко – авторка старої школи, сповнена віри в особливу місію літератури. Валерій Шевчук, письменник цього ж покоління, вбачав у шістдесятництві вияв провіденціалізму: «При занепаді приходить це – я називаю Божим благословенням. З’являються люди, які мають месійне призначення. Коли народилися шістдесятники? Тридцяті роки. Коли все було майже знищене. Народ розчавлений і роздавлений. І це закономірність. Я вірю, що це закономірність. І саме це була Божа воля, аби саме цей народ зберегти». І навіть у більш нігілістичну пізню радянську добу, така модель зв’язку особистості й літератури, де остання – сакралізувалася, а перша вивищувалася за рахунок залучення до другої, зберігалася. Гарний приклад – Микола Рябчук, шанований у літературному андеграунді 1980-х – він був вже занадто модернізованим, аби вірити в містику слова, але надто автентичним, аби заперечувати його будівничу роль. Те, що у 1990-х він перекваліфікувався із письменника в суспільствознавця й із «республіки духу» переключив увагу на інституційні засади суспільного транзиту – поетапне втілення Франкового архетипу письменника-універсаліста (економіста, соціолога, філолога, політика, публіциста, етнолога, історика – потрібне підкресліть). Кость Москалець втілив інший бік – замкнувшись у своїй Келії чайної троянди, він власною творчістю засвідчив, що ісихазм літературного андеграунду 1980-х не був аж таким штучним і лишень вичитаним із уривків вульгаризованого дзен-буддизму радянського «розливу». Коротше кажучи, й в тому середовищі вірили, що долучені до чогось особливого, величного. Як відомо, містерії відправляти може лише жрець.
Рясне виникнення у 1990-х по всій Україні літературних угруповань чи їхній вихід із підпілля («Нова дегенерація», «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад», «Пропала грамота», «Червона фіра», ДАК тощо) – це була спроба широкої самоорганізації середовища при браку інших інституційних механізмів розвитку літератури. Тут відбувалося видання антологій, взаємна критика, рецензування й взаємна презентація. Ішлося про творення спільноти. Слід сказати – за доволі малосприятливих обставин. Між 1995 і 2000 роками відбувся крах україномовної преси, коли кількість російськомовної періодики становила 71 % проти 23% україномовної, що мало ще за 5 років до цього цілковито протилежну картину – на 70% україномовних видань припадало 18% російськомовних. Тлом цього став занепад книговидання як такого й комерціалізація медій. НСПУ та академічні інституції України ще лишаються в багатьох аспектах інертними й радянськими аж до 2000-х років. Нобелівське висунення Б. Олійника чи багатотомні видання праць спілчанських функціонерів, які рясно йдуть у місцеві бібліотеки за державним замовленням – поодинокі приклади, що засвідчують такий стан. Але альтернативні спільноти не могли бути широкими та всеохопними. Живучість пострадянської інституційної матриці, що зумовила дві революційні спроби її знищення у 2004 і 2013-2014 р. р., і далі лишала їх у ситуації контркультурного протистояння домінуючій культурній моделі.
Автори замикалися на собі. Той чи інший успіх (комерційний, інформаційний) котрогось із письменників (так само як і їхня «зміна кваліфікації»), зазвичай, призводив до подальшого розпаду літугрупування (Ю. Андрухович все ще є, а «Бу-Ба-Бу» – ні, С. Жадан – є, а «Червоної фіри» – немає, є окремо С. Процюк і окремо І. Андрусяк, а от «Нової дегенерації» вже немає).
Значна частина відомих авторів, які стартували для широкої аудиторії у 1990-х, зокрема, згаданих нами на початку, були вихідцями із різноманітних літературних груп. Якщо відштовхуватися від експертних оцінок (за опитуванням журналу «ШО» 2013 р.), то із перших трійок найбільш рейтингових українських прозаїків і поетів – двоє вихідці із літугрупувань (із поетів третій – Василь Герасим’юк втілення старої традиції принагідних і таємничих андеграундних спільнот часів «застою»).
Інший приклад можна проілюструвати репрезентативним для України за ключовими соціально-демографічними характеристиками дослідженням GFK Ukraine 2013 р., Валерій Шевчук – людина з нелюбим статусом «живого класика», має рейтинг впізнаваності у 6%. Це більше, ніж помірний показник, попри те, що доводити значущість його творчості для української літератури слід лише цілковито безнадійним особам. Тобто В. Шевчук «класик для літераторів», адже широка аудиторія знайома із його книгами посередньо. У масовому читацькому вимірі, поняття класики втрачає загальнонаціональну контекстуалізацію. Письменникам лишається писати твори для інших письменників, які водночас і критики, й освічені читачі. У цій персоніфікованій мережі дедалі більше зав’язується на особистостях. Тож чи варто дивуватися, що чимало літературних видавництв від 1990-х років і далі засновувалося письменниками чи за їх активної участі («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» І. Малковича, «Видавництво Старого Лева» М. Савки, «Комора» за участі О. Забужко, «Artarea» А. Позднякової тощо). Цитоване дослідження, нагадую, засвідчило, що немає жодного сучасного українського письменника, якого би знали більше половини українців. Ліна Костенко має найвищий показник впізнаваності у 42%. Проведене того ж року дослідження компанії R&B Group репрезентативне за цими ж характеристиками, засвідчило, що близько 51% українців взагалі не читають художньої літератури, а 13% вважали, що немає на сьогоднішній день популярних творів сучасних українських письменників. Не читають, отже не знають, не знають, отже не читають. На користь того, що замкнене коло читацької деградації може бути розірване, опосередковано свідчить факт, що ще на передодні фінансової кризи в Україні була виразна й дуже стрімка тенденція до розвитку книжкових мереж (у 2007 р. в Україні було 500 книгарень, а у 2008 р. – вже 1116 як засвідчував звіт Держкомтелерадіо – відбувся приріст більш ніж удвічі). А те, що читачів щонайменше в півтора рази більше за покупців книжок – свідчить, що й ринку є куди зростати.
Те, що 14% у питанні (R&B Group) про популярні українські книги, обрали авторів історичних романів, а 13% – авторів «любовних», радше засвідчує не так дійсні тренди літературного процесу, як тьмяне уявлення респондентів про нього – національна літературна традиція асоціюється із чимось минулим, таким, що потребує «відродження», а отже, чимось занепалим, тож історія неодмінна в ній. Любовна література, що ж, річ неодмінна, якщо говорити про маскульт. Хіба можна дорікнути українському читачу якої-небудь Л. Лузіної, що щось подібне може написати український автор українською мовою?! І в такій думці є своя рація. Зупинімося на таких припущеннях. Хоча, вагу історичних романів, припускаю, могли підкріпити й літературні скандали – справжні, от скажімо із романом В. Шкляра «Залишенець. Чорний ворон», який доволі добре засвітився в медіях і став бестселером (приблизно за рік у двох видавництва наклад становив 47 тисяч примірників). Про цей роман чимало говорили на ТБ, писали в інтернеті у контексті резонансної відмови від Шевченківської премії – отож-бо й премія, на яку звертають увагу лише завдяки відмові від неї – книга засвітилася навіть для тих, хто її не читає й не читатиме, бо не читає нічого в принципі. Це забезпечило В. Шкляру 12% впізнаваності й 6% читання. Перетворення роману «Записки українського самашедшого» Л. Костенко, що був доволі прохолодно прийнятий критикою, проте з ентузіазмом, як засвідчують продажі (за шість місяців продано понад 80 тисяч примірників включно з піратськими), аудиторією, вказує, що сама ця аудиторія здатна на деяку суб’єктність. У даному разі, вагу відіграло не те, що це «Записки…», а те, що це Ліна Костенко! Чинник автора, навіть не критики. Автора досить відомого. Тож фактор поінформованості є дуже вагомим чинником для активізації літературного процесу. Розвинений культурний простір – це не тоді, коли всі слухають Бетховена, Лятошинського й читають із трепетом серця поезію Л. Костенко й прозу В. Шевчука, а тоді, коли всі знають, хто це такі й не читаючи, знають, що вийшовши через дорогу власного дому зможуть придбати і книжку Костенко, і платівку з музикою Лятошинського, коли забажають.
Резонанс, не підкріплений інституційно, не витворює культури. Водночас, не надто інституційно підкріплена культура щедро витворює резонансні скандали. Але саме вони були способом заявити про себе письменникам, коли про них схильні мовчати ТБ, радіо й друкована преса.
Інтенсивна інтернетизація, що її Україна почала переживати в нечуваних масштабах у 2000-х роках, на перший погляд мала здолати такий стан розширенням мереж комунікацій. Проте, спершу так не відбувалося. Станом на 2013 р. лише 13% українців за даними згаданого дослідження GFK Ukraine, читають книги в електронному варіанті за посередництва інтернету. Попри інтенсивний приріст на початку 2000-х років різноманітних літературних форумів, в цілому, вони лише формували замкнені мережі поціновувачів літератури. Ці мережі були настільки тісні, а тексти різнорідні, що дуже скоро в літературних середовищах закріпилося майже стереотипне уявлення про нездоланну графоманію як неодмінну рису мешканців літературних форумів. По суті, йшлося про літературу для самих літераторів. Тож про статус письменника згодом можна було говорити не за кількістю публікацій на форумах, а за кіцлькістю піратських електронних копій його книг у вільних бібліотеках. Те, що 87% українців схиляються до вибору друкованих книг, свідчить, що традиційні мережі зв’язку між аудиторією та письменниками за посередництва критики й видавців аж ніяк не втрачають своєї релевантності (R&B Group). Тож, тішити себе ілюзіями про інтернет як порятунок літературного процесу – означає потрапити в пастку бодріярівських симулякрів: простір літератури без автора і без читача. Інтернетизація до останнього була чинником відтворення літературного нарцисизму.
Врешті, багато з вище наведеного свідчить, що в Україні є доволі значний інституційний розрив між різними сегментами літературного процесу. Природу цього розриву слід вивчати окремо, але стає очевидним, що за даних умов навіть письменники, що не сповідують романтичного культу слова, приречені перебувати в гордій ізольованості. Культура й практика зв’язків з громадськістю, витворені такою ізольованістю 1990 – поч. 2000-х років, ще довго нестимуть відбиток нарцисичного самомилування.
Чи є риси, які сприятимуть, хоча би потенційно і в майбутньому, нейтралізації літературного нарцисизму? На це питання можна відповісти ствердно. Бо все ж, літературний процес зазнає суттєвих, хай і уповільнених змін. Такими чинниками будуть всі ті його риси, які сприятимуть універсалізації літературного процесу, перетворенню із локальної субкультури для посвячених на елемент ширшого культурного простору (насамперед у межах країни).
По-перше, відбувається професіоналізація літературного життя й культурного менеджменту (виникають літературні школи, проводяться майстер-класи). Мається на увазі, в широкому сенсі, а не в пострадянському, коли література була насамперед хобі для філологів. Якщо хтось ризикне провести дослідження в майбутньому, підсумовуючи розвиток літературного процесу в Україні хоча би за останні 30 років, можу підкинути гіпотезу, що якість цього процесу буде підвищуватися зі спадом частки професійних філологів серед професійних письменників.
По-друге, зникає пієтет перед стьобними викрутасами, які виконували функцію авангарду й у силу виключно теоретичного непорозуміння одержали назву «постмодернізму» 1990-х. Ненормативна лексика, багатосторінкові сцени коїтусу й сексуальних перверзій, глухі місцини й смердючі притони як місце дії творів, а в найближчій перспективі – сцени поцілунків між хлопцями – все це втрачає претензійну пікантність, стаючи очевидним, прийнятним, зрозумілим, таким, що однозначно не гарантує місця в рейтингах і на «п’єдесталі» літературного процесу.
Зрештою, аудиторія, якщо ще не стала більш вимогливою, то стала хоча би пересиченою. Це підводить до третьої тенденції – формування вітчизняного масліту і його розмежування із «елітарною» літературою, що диференціює аудиторію. Щоправда, немає меж досконалості, та при нарощуванні тенденцій до приросту книжкових мереж і обсягів книговидавництва, слід припускати, що із випадкових відвідувачів гучних слемів чи презентацій невідомих авторів, вона дедалі більше почне перетворюватися на осмислену власного місця в літературному процесі чисельну групу.
Отож, остаточно доб’є гідру – боротьба за інституції. Це вже не так складова літератури, як літературного процесу: представленість у книгарнях, прайм-таймі на телебаченні, радіо, у друкованих ЗМІ при супровідному перегляді державної практики відзначення преміями і грантами. Зрештою, це один із необхідних вимірів революції свідками й учасниками якої ми є.
На перший погляд, висловлені тут тези можуть видаватися суперечливими, оскільки окреслене лише сприятиме посиленню позицій окремих груп рейтингових авторів, що нібито має сприяти нарцисичності літературного процесу. Так, лише у першій частині, бо водночас із посиленням цих позицій ітиметься про формування діалогу із громадськістю.
Нарцис, який дивиться на своє відображення, не помічає світу: він може зітхати, плакати, закликати, але дивлячись на відображення, що лише повторює його власні рухи, він лишається сам, так і не будучи спроможним на діалог. Діалогічність руйнуватиме літературний нарцисизм. Сьогодні письменники все ще говорять по-іншому, ніж читачі. Це непорозуміння надто дорого коштує, особливо, коли аналізуєш розрив на тлі останніх подій. Ми програємо бої, зокрема, тому, що не вміємо читати книги. І, загалом, це не провина тих людей, які їх пишуть.
Поки українська література лишатиметься літературою гетто в квазідемократичному суспільстві, доти нарцисизм становитиме неодмінну рису літературного процесу. Не можна здолати його персональною критикою, не слід демонізувати авторів, які є лишень такими, якими вони можуть бути. Не треба очікувати, що автори старту 90-х зміняться, слід сподіватися, що автори пізніх 2000-х дебютуватимуть за інших обставин. Лише інституційна перебудова літературного процесу позбавить цю тему гостроти, а авторів зайвого клопоту відшуковувати в текстах критиків особистісних нападів.
Cоціальний дослідник, есеїст та літературний оглядач
