Українське видання книги «Мрець у бункері» не могло не викликати резонансу серед інтелектуалів. (Так, Роксоляна Свято у рецензії на «ЛітАкценті» пише про бажання автора не лише дослідити суперечливу історію родини та країни, а й збагнути; і про те, що австрійська книга 2004 року спалахує несподіваною актуальністю для українців саме зараз, у світлі подій, які відбулися нещодавно і все тривають. Від себе додамо: хіба тільки зараз зринула потреба проговорювати незавершені сюжети минулого? Здається, ми вміло й успішно витісняємо її десятиліттями, якщо не сторіччями). Сюжет стилізованого під документальне письмо роману – простий. Австрієць Мартін Поллак розказує родинну історію: його біологічний батько – офіцер СС, вітчим – симпатик Гітлера, дід із бабою – переконані нацисти, які залишалися такими до кінця життя. Оповідач їх не засуджує, але й правди не приховує; і його громадянська позиція є наголошено очевидною: у нього зовсім інші переконання і власний шлях. А нація повинна визнавати свої помилки. Особливо коли вони вже давно описані у багатотомнику документів Нюрнберга.
Нашій літературі, звісно, не вистачає ще й таких текстів. Скорбота за ненаписаним, здається, стає одним із популярних напрямів сучукркритики. Притому надзвичайно цікавим: проаналізувати недоліки, порівняти із світовим контекстом, наприкінці відгуку на переклад попросити місцевих письменників учворити подібну штуку або просто поліпшити якість власного продукту. Аби ж до цього ще хтось масово дослухався… Тепер критики рекомендують: автори, давайте покаємося. Якщо ми ще не спромоглися належним чином описати та переосмислити приємні нам сторінки історії, заявити право на наших героїв, культуру та війни (гарних белетризованих біографій Гоголя і Мазепи та великого роману про громадянську війну таки не вистачає), то давайте поговоримо про неприємне. Сказати, звісно, є що. Але існує небезпека й лоба побити – і ми це побачили під час обговорення «Танго смерті» Винничука. Тема україно-єврейських стосунків спровокувала хвилю такої національної самокритики та критики автора разом із книгою, наче йшлося про монографію, а не роман. І ще одна одвічна дилема: що нам потрібніше – добре зроблений текст, а чи ідеологічно відповідний?.. Останніми, вже морально застарілими, бібліотеки переповнені.
Так чи інакше, функцію оприявлення замовчуваного поки що виконують щоденники та мемуари. Продовжують виходити друком відверті щоденники Володимира Винниченка. Нещодавно вповні оприлюднені особисті записи Олександра Довженка. Те, як радянська армія звільняла Європу, зафіксовано у першому томі щоденників Олеся Гончара; а досвід спілкування із спецслужбами оповів Юрій Шевельов.
Зізнання ж, оформленого як модерна художня література, все ще чекаємо. Тем – більше, ніж достатньо. Наприклад, «Мій брат беркутівець». Або щиросерда оповідь учасника депортації кримських татар. Чи монолог співробітника зони «Я замучив дисидента». Незгодні можуть окреслити власне коло проблем і виховати кількох першорядних авторів. (Ірина Троскот, редакторка ЛітАкценту, у колонці «Про готовність до переосмислення» наголошує: мені цікаво дізнатися, що почувають люди за іншим боком барикад і що ними рухає. Зрештою, вони теж мають право висловитися і, за бажання, захищатися). Література – не синонім пропаганди, тут це нормально. Бо надмірна послідовність призводить до реакцій у рамках виховання та ідеологічних стереотипів. Приміром, один австрійський інтелектуал, уперше побачивши «Сімнадцять миттєвостей весни», не міг приховати шоку і потаємної насолоди – його реакцію помітили, здається, всі, крім нього самого: суперпопулярний фільм, хороші актори в ролях гітлерівських офіцерів, які не виглядають комедіантами чи ідіотами, а також засилля нацистської символіки в кожному кадрі. Здається, факт існування такого серіалу в каноні радянського кіно виходив за рамки фантазії цієї освіченої людини. Найгірше: багато хто в його країні мріяв би зняти щось подібне, але не наважився б навіть зізнатися. Ні, нам поки не потрібні уроки, які розфарбували б історію у чорно-білі тони; ми й чорно-білі тексти ніяк не відівчимося писати без потреби.
А батько вже згадуваного Мартіна Поллака постає у книзі досить симпатичним персонажем. Не добрим, але принаймні мужнім і послідовним. (Звісно ж, якщо читач не має загостреної особистої ненависті до гестапо). Особливо якщо порівнювати із відверто відразливим есесівцем із «Перед зачиненими дверима» Єлінек. Поллак розповідає правду. Свою правду. Він не кається і не просить вибачення, хоча й визнає провину. Йому вдається зберегти гідність і водночас отримати визнання світової спільноти. «Мрець у бункері» радше про це: як не соромитись говорити правду, не принижуючи себе та інших. І про те, що потрібно не мовчати, доки ти живий. Не затикати дітям вуха і роти. І ставити запитання тим, хто ще здатен відповісти.
