Про готовність до переосмислення

Чи можете ви собі уявити сучасний роман українського письменника, що починався би словами: «Мій дід працював у КГБ і брав участь у таких-то операціях». Я, мабуть, ні. В родинних історіях, вигаданих чи справжніх, письменники схильні під єдиним кутом зору описувати героїчне минуле й фіксувати спогади старших людей, наприклад, про період УПА чи інші складні історичні епохи. Тому якщо перечитати навіть ті поодинокі тексти на дану тему, що в нас уже з»явилися, то картинка вимальовується доволі однобока: начебто раніше жили тільки патріотично налаштовані й гідні прославлення нащадками люди. Проте це мало відповідає історичним реаліям, адже в будь-якому (і радянське – не виняток) суспільстві таки більше тих, хто або пристосовується до обставин, або активно сприяє їм. Проте українська література поки що соромиться описувати саме таких героїв, цнотливо не наважується ставити болючі питання й шукати на них відповідей, як і показувати сучасне ставлення до власного не завжди героїчного минулого, а головне – переосмислювати той шлях, що пройшли самі учасники подій чи їхні нащадки, щоб через багато років щось усвідомити. Можливо, причина такого стану справ у тому, що українці надто довго не мали власних нерадянських літературних героїв, тому саме зараз їх так потребують. До того ж, оскільки певні історичні постаті й реалії досі не є однозначними для всіх мешканців України, їх поки що доцільно прописувати – різножанрово й різноталановито – під патріотичним кутом зору. Також важливим видається той фактор, що досі закрито багато архівів, проте цей аргумент не надто надійний, адже багато наших романних історій підкріплені більше приватними спогадами, аніж історичними джерелами. Водночас постає питання, чи готове суспільство до таких тем? Чи не боїться воно переосмислити власне минуле – не завжди героїчне? В усякому разі, є сенс спостерігати нині певний етап сучасної літератури, коли про певні речі говорити ще не прийнято.

Ви можете собі уявити сучасний український роман, що починався би словами: «Мій брат був снайпером, який брав участь у розстрілі мітингувальників у лютому 2014-го»? Я, мабуть, ні. Але такий брат – дуже реальна людина сьогоднішнього дня: він може саме зараз їхати в метро, водити свою дитину в один клас із моїм сином, стояти переді мною в черзі до каси супермаркету. Поки готуються до друку книги про героїв Євромайдану, він також залишається громадянином моєї держави, сусідом чи навіть родичем подруги. У правовій державі він має бути покараний і має щось усвідомити. Але як читачеві мені цікаво, чому він мислив і діяв саме так, і що коїлося в його душі, коли, скажімо, наступного дня обіймав кохану. І що коїлося в душі його коханої. І чи нічого їм не заважало бути ніжними одне з одним. І чи будуть готові їхні діти ставити собі складні питання. Публічне покарання не дасть на них відповідей, але над ними може поміркувати художня література чи публіцистика. Проте тільки тоді, коли ми зможемо спокійно переосмислювати незручні моменти власного історичного минулого.

У романі «Мрець у бункері» Мартін Поллак, намагаючись зрозуміти мотиви й причини саме такого життєвого шляху свого батька, працівника гестапо, на початку роману каже: «Я роками боявся шукати інформацію, можливо, через неусвідомлений страх наштовхнутися на речі, які перевершать мої й без того недобрі очікування. Гадаю, я завжди знав одне: його насильницька смерть поклала край життю, в якому насилля відігравало важливу роль». Німецький письменник Гюнтер Грасс, доволі непублічний останнім часом, кілька років тому зібрав прес-конференцію, на якій повідомив про своє есесівське минуле, заявивши, що необхідність зберігати свою таємницю довгі роки тяжіла над ним. Раніше Нобелівський лауреат закликав Німеччину сміливо глянути на своє нацистське минуле. Після заяви письменника від нього відвернулося чимало читачів, особливо старшого покоління, але я йому вдячна за його непривабливу правду, бо своїм зізнанням він дав мені відчути, що я не маю права його засуджувати. А також те, що Грасова заява ніяк не вплине на моє ставлення до його геніальних текстів. І змусив замислитися, чому він там був і чому аж нині про це говорить. Можливо, щось йому заважало, що він потребував оприлюднити таку незручну про себе інформацію, показати якийсь шлях у своїх думках і відчуттях. Поділитися якимсь досвідом чи, можливо, застереженням. Дати підказку з минулого в майбутнє.

Я не знаю, скільки років має минути, щоб українці були готовими по-справжньому й різнопланово переглянути своє минуле. Впродовж осені-зими 2013/2014 було чимало розмов про те, що ми змінилися. Можливо, пора описати ці зміни. І те, як ми до них дійшли.