У книжці «Євромайдан: хроніка відчуттів», яка вийшла у світ, тільки-но розвіявся дим над Києвом, зібрані колонки Тараса Прохаська, Івана Ципердюка, Юрія Андруховича, Сергія Жадана та Юрія Винничука, написані під час Майдану. «Колекція есе», – зазначають упорядники. Заперечити важко, бо часто це письмо ближче до есеїстки, аніж до публіцистики. Особливо тексти Прохаська. І хоча автори не переповідають подій (для цього є окремий додаток-хронологія), хоч-не-хоч, а простежується наскрізна фабула. Зрив підписання угоди про асоціацію – перше побиття мирних протестувальників – перехід у бойову фазу – ну слава Богу, втік тиран, тепер усе буде добре (хочеться вірити). Це нагадало мені Євангелії, бо також одна історія розказана різними оповідачами. Про сакралізацію українцями подій Майдану зайве й казати.
Дуже цікаво спостерігати, як змінюється написане кожним конкретним автором від колонки й до колонки. Градус емоцій зростає, гострішає позиція. Не забуваймо, що кожен наступний текст писався в інакших умовах. Спочатку це невдоволення ворожою і корупційною владою, що дає змогу повернути на сто вісімдесят градусів від оголошеного політичного курсу. Далі нічого доброго від влади ніхто вже не чекає, але невдоволення виходить за межі політики – «Беркут» жорстоко побив мирних протестувальників. Відтак на вулиці нас виходить мільйон, настає ейфорія, ми знаємо, що переможемо, але ще гадки не маємо як. Невдовзі барикади починають рости як на дріжджах, відбито нічний штурм і в країні твориться жахливі речі, але кінця-краю не видно. Далі, фактично, війна проти влади (яку усе рідше називають цим словом), що завершиться втечею відомо кого. За цей час, як багато вже говорилося і писалося, змінилися ми, зміни прослідковуємо в колонках усієї п’ятірки хроністів.
У початкових текстах кожного з авторів багато Європи. Проблема європейської ідентифікації і її ж таки «цінностей» поки що на першому місці. «Європа вчить нас не боятися сказати: «То я». … Ніхто інший і ніщо інше – ні отець, ні ненька, ні діти, ні побратими, ні група, ні банда, ні нація, ні енциклопедія, ні улюблений пес, ні таємна поліція ні навіть сорочка, що найближча до тіла, не скажуть замість тебе: «То я» (Прохасько). Далі і на письмі, і в дійсності бачимо рух від Європи абстрактної, із набором цінностей, котрі не можна помацати, до цілком конкретних речей. Ми все менше сподіваємося, що вона прийде звідкись іззовні й допоможе. Ми добре усвідомили, що вона «стурбована» й «занепокоєна», але не настільки як ми і НАМ треба з цим щось робити. Самим. Усім разом і кожному окремо. Відтак Європа відходить на другий план і залишаємось ми і наше протистояння. Тепер уже відомо, що битву виграно, з усіма плюсами й мінусами такої перемоги, але виграно нами. Отже, є ми, і ми можемо йти чи не йти до Європи, чи розбиратися зі своїми проблемами.
Колонкам Прохаська притаманні звичні для цього автора глибина й мудрість, що спираються на прийняття себе, законів природи і Бога з їх простотою й невідворотністю. Так має бути, як є, то чого боятися? Якими би лютими не були морози, весна неодмінно прийде і жодна сила на землі не здатна цього порушити. Водночас бачимо неминучість жертв (1 грудня, ще до того, як вони справді з’явилися) і смиренне прийняття себе як частини системи порядку вищого. «Тільки вони (біологи – авт.) можуть пояснити, що існують два різні часи. Час буття особини і час існування виду … Шкода, що ти не можеш не залежати від виду, що розвивається завдяки тисячам персональних драм. Що саме ризикованість твоєї драми мусить стати однією із підмурівків процвітання виду … Час виду має трохи інший вимір, але він точніший».
У близькій до Прохаськової стилістичної манери пише Іван Ципердюк. Може, це така франківська школа есеїстки? Спокійний, ненав’язливий текст, що не намагається бути гострим, та завжди поставлений на міцний фундамент життєвого досвіду або логіки, запозиченої з інших царин. Так, у тексті «Біг на довгу дистанцію» Ципердюк проводить аналогію з випадком, коли розірвана зв’язка змусила його, слабкого спортсмена, за якийсь час взятися до постійних тренувань і змінитися в цьому плані докорінно. «Біг триває. Маємо розрахувати наші сили. Вони не витримають першими, адже не тренуються, не відчувають темпу або й практично не біжать. Вони вже програли, тільки не усвідомлюють цього». Наведу ще один приклад подібного підходу: «Але далі згідно із сюжетом буде розв’язка. І це також не залежить від нас. Ми не можемо перекроїти вічний сценарій. Ми можемо лише докласти зусиль, щоб у фіналі не було такої традиційної для нас, українців, смерті численних героїв. А якщо вона й має бути, то лише задля того, щоб Україна прокинулась вільною».
Водночас Ципердюк – найпростіший із усіх авторів книжки, найменш прикрашений стилістичними викрутасами, але найближчий до теми Майдану і всього, що там відбувається: морозу, витримки, впертості, віри.
Цікаво, за яким принципом добиралися автори? Прізвище Ципердюка в книжці виразно виділяється своєю маловідомістю й незірковістю. Якщо наявність тут Прохаська, Андруховича, Жадана й Винничука абсолютно виправдана, особливо комерційно, то у випадку Ципердюка йдеться очевидно про особисті літературні вподобання упорядників. Зрештою вони не підводять, бо тексти добрі й посутні. Інша річ, що наступний хроніст у книжці – Андрухович – помітно контрастує із попереднім вишуканістю свого письма. Він залишається неперевершеним стилістом, навіть коли не бавиться галицькою лексикою і не вибудовує довгих синонімічних рядів, навіть, власне кажучи, у колонках. Особливість його синтаксису видно і в простому: «Дякую, що дав жити в такі часи, Господи».
Впадає в очі також вельми своєрідний акцент на Європі. Вона в Андруховича благородна, присутня і дивиться на нас згори пильним оком. Європа – матір, старша сестра, або ж авторитетна вчителька. «… усунути цей режим. Саме він – єдина й справжня перешкода на шляху. Якщо ми добре впораємося з його очищенням, то Європа оцінить нас найвищим балом. Згадаєте моє слово». В іншій колонці читаємо: «Сьогодні ми – лідери європейських симпатій та співпереживань. До нас прикуто живу і дуже співчутливу увагу, ми улюбленці». Звісно, що це далеко не повний перелік прикладів.
Сергій Жадан у цій книжці бачиться мені речником Сходу і Півдня України, Харкова – особливо. Це створює баланс поряд із помітно «франківськими» текстами Прохаська та Ципердюка. Жадан багато згадує про горезвісних статистів-бюджетників, про «молодиків спортивної статури», про того, котрий постійно повторює «я, як харківський міський голова»… Не намагається щось або когось викреслити, а пише «підтримуючи нетипових місцевих. Пори всю агресію місцевих типових».
Неможливо не зауважити чітку соціальну лінію у Жаданових колонках. Чи не найвиразнішим у цьому плані є текст «Роботодавці», що народився, вочевидь, із формули «ми працюємо». «Ти зобов’язаний працювати, ти зобов’язаний підтримувати, ти зобов’язаний бути лояльним, ти зовсім не зобов’язаний мати свою думку, ти аж ніяк не зобов’язаний її висловлювати, і вже напевне ти не зобов’язаний розраховувати на те, що вони до твоєї думки прислухаються. Ти маєш бути вдячний за робоче місце, навіть якщо воно не може тебе прогодувати, … Так що ти навіть не уявляєш, які особисто в тебе є можливості. Та й не треба тобі цього знати. Ти головне працюй».
Юрій Винничук починає з того, які ж усі ґречні у Вашингтонському аеропорту, а далі пише, як у супермаркеті переміряв, але не купив шість сорочок і йому за це посміхалися. Думаю: «Це до чого?» А він пояснює: «Я пишу зараз про Америку і Канаду, але Європа багато в чому така сама. І поки я перебував на іншому континенті, Україна перла до Європи». Начебто все гаразд, хоча й акцент на елементарній цивілізованості розвинених країн попахує 1980-ми, коли мало хто бачив той закордон. «Нє-е, Америка не та, не та що у фільмах» (У «Браті-2» Балабанова?). З іншого боку, якраз біда в тім, що у більшості опонентів Євромайдану в головах СССР 1980-х років, тому пояснювати, що Америка не суще зло – дуже навіть на часі. Та зовсім скоро Винничук повертається до українських реалій і робить це як завжди гостро, саркастично, неполіткоректно. Одне слово, добре.
Може здатися, що занадто оптимістичними писалися ці тексти. Вороги (якщо так висловлюватись) чи влада (ще гірше) була не аж такою тупою, а наша перемога не такою невідворотною. Часом здається, що всі ці незліченні колумністи виконували функцію фронтових театрів і намагалися підживлювати стійкість кожного, хто опирається, а заодно й свою власну. Нехай так. Може вірити треба «в те, що потребує віри» (Жадан).
У тексті «Лінія неповернення» Іван Ципердюк пише про здивування, яке викликатимуть у наших нащадків світлини із кількаметровими барикадами. Те, що зараз є сьогоденням, невдовзі стане історією. І як то завжди у нас – героїчною і трагічною. Люди читатимуть про події Майдану, дивуючись, як таке могло бути. Десь так мені читалося у шкільному підручнику про Крути чи Революцію на граніті. Те, що відбувається тепер і з тобою, здається звичайним (бо певною мірою є тобою) і тільки з відстані часу, кілометрів, тексту, фотознімків або відеоматеріалів починає доходити, що власне відбулося. Сьогодні есе, що увійшли до книжки «Євромайдан: хроніка відчуттів», читаються зовсім інакше, аніж на момент їх публікації в ЗМІ. Тоді ще не було зрозуміло до чого це все приведе й чим скінчиться. Не було ще ніякої перемоги. Була тільки віра у неї і робилося все для того, аби вона не зникала. Вже тепер це добре видно із текстів. Через рік, два, п’ять чи п’ятнадцять, ми побачимо в них невидимі на сьогодні речі, бо й знатимемо тоді куди бше. Зрештою, ці есеї набудуть нової форми і стануть чимось подібним на історичні документи. Це також важливо.
