Павло Вольвач, Хрещатик-плаза – К.: Український пріоритет, 2013
Цій книжці не дуже пощастило з часом появи на світ. Вперше її презентували в листопаді 2013, аж тут почалося те, що почалося, і стало якось не до книжок. Забувся навіть невеличкий шкандаль, що супроводжував її появу, коли одне з видавництв відмовилося її друкувати попри підписану угоду з автором, дорікаючи йому тим, що він без належного пієтету пише про видатних українців. Залишається лише здогадуватись, за кого саме з видатних українців стало прикро видавництву, попри авторську мантру про те, що всі персонажі вигадані, збіги випадкові, і цілу систему псевдо, якими автор приховує прізвища прототипів.
Ця книжка справді може бути прочитана як кросворд чи ребус sз життя київського бомонду нульових років, зокрема й бомонду політичного, на перших же сторінках роману, поки читач ще не з’ясував, що й до чого, побіжно згадано десятьох політиків, включаючи екзотичного Туркменбаші і менш екзотичного, але впізнаваного, українського його колегу. А починається книжка з того, що якась Стефка кидає керівну посаду у бюрі «Радіо Ліберті» й іде працювати простим прес-секретарем до ще одного пам’ятного усім політика. Втім, головний герой зізнається, що на нарадах він зазирав переважно в Стефчине декольте замість конспектувати її промови – високі професійні стосунки. Бо в тому київському «бюрі» радіо «Свобода» головний герой, у якому ледь вгадується його попередник Пашок із «Кляси», так сталося, що працює кореспондентом. І всі ці можновладці й політики аж ніяк не належать до кола його знайомих, лише до кола професійних обов’язків: пресконференції, інтрев’ю й ефіри в студії. Щоправда, Пашок, а іноді здається, що і автор теж, щиро хизується, що на одному з заходів чинний президент потис йому руку, виділивши з натовпу журналістів. Переплутав із кимось, звичайно, але то таке.
Впізнавані за фіговими листками псевдонімів також колеги-медійники, поети, літератори, та деякі колоритні мешканці київського середмістя. Втім, це, звичайно, індивідуально. Іноді важко вгадати під маскою когось, про кого ти і без маски не знав. Я вже чув від читачів таку думку, що було б непогано створити десь в інтернатах словник псевдонімів цього роману, щоб можна було піддивитися, що Срібногранський – то Вінграновський, а Жулян – Ульяненко тощо. Втім, мені здається, що досить кількох вдалих розгадок, що не важко, щоб читач зрозумів, що всі персонажі мають свої реальні прообрази, змирився з цим, і читав далі як прочотну книжку. Роман, а не пасквіль. Тим паче, що до героїв своїх автор ставиться переважно з любов’ю, і навіть прочитавши роман, важко здогадатися, що ж обурило видавця-відмовника.
Отож ще один корисний функціонал цього роману – він може бути настановою по виживанню в капіталістичному оточенні офісу великої міжнародної, ще й заідеологізованої, компанії (а «РЛ» у романі саме така), усе керівництво якої комфортно перебуває хто в гамериці, хто в Чехії і керує туземним персоналом по телефону. Тут, як у жовтій газеті, є й скандали, й інтриги, й розслідування, а також розмови в курилках, лайки з випусковими редакторами в коридорах, викинуті під ноги аркуші сценаріїв закритих передач, няшні малюночки на стінах біля комп’ютерів, які з кимось там ділиш на двох, корпоративчики в офісі й пиятики в кафешках Пасажу чи в уславленому серед радійників та інших творчих алкашів гастрономі на розі Пушкінської – все як у людей.
Алкогольні сторінки роману взагалі виписані з любов’ю і знанням справи. Авторові як нікому вдається передати оту типову любов до всього сущого, яка огортає людину після певної строго індивідуальної дози спиртного, коли всі люди брати і лише деякі – сестри, київське сонце лагідне, лавочка на Хрещатику – найкраща спостережна точка за досконалістю світу, і аби ще не сержант Петренко… Втім, сторінки «книги жахів часів розвинутого соціалізму», як в анекдоті, «наприклад, комуніст загубив партквиток», теж трапляються з головним героєм саме в цьому розслабленому стані душі і можуть служити наукою та антиалкогольною пропагандою для послідовників цього стилю дослухання до музики сфер.
Усі ці київські, деякі вже зниклі, генделики «творчої інтелігенці» й міських ексцентричних фріків (що зазвичай вдало поєднується) – ще один пласт роману. Як і все київське середмістя, густо населене клоунами (я втішений за нашого хрещатицького клоуна Валеру, нарешті література його помітила, хоча й без імені), продавщицями морозива, кишеньковими злодіями, музиками, натовпами витріщак, тітушками й націонал-патріотами (автор – провидець, що казати), гендлярами різного ступеню респектабельності й порядності, кавовими філософами, живими класиками напідпитку і принагідними стюардесами та наземним київським жіноцтвом.
Це виразно київський текст, він дійсно дихає розпеченим літнім асфальтом і відсвічує жовтими цеглинами колишніх прибуткових будинків Терещенків та Галаганів, хай їх зараз вже і окупувано під офісний планктон. Він київський навіть у тих розділах, де йдеться про Прагу. Здавалось би, стоячи на Вишеградській горі над Влтавою, досить важко підшукати переконливі аргументи на користь Києва, але героєві це вдається. Киянами стають якось непомітно, але вже назавжди.
Перипетії героя у перетворенні на киянина примушують пригадати «Місто» Валеріана Підмогильного як можливий взірець і генезу. Або навіть батька всіх мушкетерів і завойовників столиць Олександра Дюма, хоча й важко уявити Д’Артаньяна, який на перших порах своєї столичності підночовує на стільцях в офісі якоїсь політичної партії, який по-київськи, по-домашньому, розташовано в сусідній із Де Тревілем квартирі . Але чому ні? Галантерейників Бонасьє на всіх не напасешся. Часи змінюються.
Новинні стрічки і втілений ними історичний час також можна розглядати як ще одного повноправного героя цього роману. Дуже вже виграшну позицію щодо поінформованості займає головний герой, коли всі ниточки зі старомодних інформагенцій і новомодних інтернет-сайтів ще сходяться в отій «Хрещатик-плазі».
Читаєш про всі ці приколи української політики часів пізнього Кучми: поїздки під ЦВК на броньовичках, майора під президентським диваном тощо, – пригадуєш, було ж таке, і ловиш себе на тому, як же давно те все було. В минулому ще житті. Втім, попри всі ці пригадування-впізнавання, Помаранчева революція вривається в роман несподівано. Я не порівнюватиму революційні шматки Вольвача з аналогічними уривками з «Дітей застою» Кожелянка, залишу це на потім якось, лише відмічу, що крім цих двох, за тему наколотих помаранчів за десять років, що проминули, ніхто з наших романістів чомусь так і не взявся.
Судячи з усього, ці розділи роману Вольвач писав вже у самому епіцентрі «покращення», коли вляглися вже не тільки революційна ейфорія, а й розчарування, і здавалося, що безчасся і відчай вже назавжди. Але варто було книжку таки видати – через десять років, день у день, теж на Михайла, почався Євромайдан. Мабуть, автор трохи шаман. Так і хочеться запитати в нього, навіщо він тягнув із цим рукописом десять років.
