Скромна привабливість нобелівської лауреатки

Поділитися
Tweet on twitter
Божена Антоняк
Божена Антоняк

Героїня оповідання «Інший вимір» із книжки Еліс Манро «Забагато щастя» працює покоївкою в готелі. Дорі молода й вродлива, проте задовольняється цією роботою й не шукає інших можливостей, уникає спілкування з людьми. Зовсім юною, майже відразу після материної смерті, вона вийшла заміж за санітара, з яким познайомилася в лікарні, де лежала її мати. Вона не знала життя, і Ллойд був її єдиною близькою людиною. Як це часто трапляється, родина замінила їй усе. Народилося, одне за одним, трійко дітей. Звичайно, Дорі не могла не помічати химерну поведінку свого чоловіка. Він мав звичку переглядати її речі, наче підозрював у чомусь. У героїні так і не з’явилися друзі, хоча вона й зблизилася із сусідкою, з якою вони возили дітей до школи. Чоловік Дорі вирішив, що не посилатиме дітей до школи, мотивуючи це тим, що діти не повинні, на його думку, занадто відриватися від батьків, краще їх привчати до світу поступово. Коли Дорі спілкується із сусідкою Меггі, Ллойд користується найменшою нагодою, щоб поглузувати із сусідки, називаючи її «лесбою», хоча Меггі гарна дружина й мати. «От побачиш, вона хоче стати між нами, розділити нас, невдовзі вона почне тебе переконувати, що я поганий, що мене треба покинути». Меггі справді цікавиться родинним життям Дорі, але та замикається в собі й намагається не розповідати про погане. Про те, як вона б’ється головою об підлогу й кричить: «Це неправда, неправда, це неправда!», коли Ллойд звинувачує її в чомусь, у чому вона не почувається винною. А винною він уважає її у всьому. Коли їхній наймолодший син почав ходити й говорити пізніше, ніж двійко старших, Ллойд скинув усю провину на дружину, бо та не годувала малого грудьми, тому, мовляв, дитина відстає в розвитку. Якогось дня Дорі не витримує напруги і у відповідь на слова чоловіка «Або не переч мені, або забирайся з дому», хапає куртку й біжить до сусідки. Та пропонує переночувати, а вранці вона відвезе її додому, нічого страшного не станеться, це звичайна сімейна сварка, атмосфера розрядиться, завтра все буде по-іншому. І коли Ллойд телефонує до них, заспокоює сусіда, усе буде гаразд, Дорі вранці повернеться додому, так, авжеж, їй уже краще. Назавтра Меггі відвозить Дорі додому. Ллойд сидить на ганку їхнього будинку так, щоб не пропустити дружину досередини. Увірвавшись до будинку, Дорі знаходить мертвими двох синів і донечку. Старший утікав, і Ллойд задушив його руками, на дитячій шийці виразно помітні синці. Для двох менших досить було подушки… «Я хотів захистити їх від страждань. Бо діти неминуче страждали би, дізнавшись, що мати їх покинула». Ллойда визнали неосудним і відправили до психіатричної лікарні, де він перебуватиме до кінця життя.

Життя Дорі перетворюється на пустку. Парадоксально, але Ллойд, який зруйнував усе, що в неї було, залишається їй найближчою людиною. Вона відвідує його в лікарні, щоб бодай якось зрозуміти. Не йдеться про те, щоб пробачити, бо таке пробачити неможливо. Як і забути. Їхнє спілкування більш ніж дивне, тому Дорі здивована, отримавши від чоловіка листа, який приносять їй на роботу. Лист розлогий, у ньому Ллойд багато філософствує про своє нове єство, про те, які зміни з ним відбулися. «Я пізнав усю глибину власного Зла, і таким чином змінився». Він переконує дружину в тому, що спілкувався з їхніми дітьми. Вони перебувають в іншому вимірі, радісні й щасливі, Ллойд чув їхні голоси. І Саша, і Димитр, і Барбара-Анна самостійні й здатні про себе подбати. Їм добре там, куди вони потрапили. Поступово Дорі сама починає думати, що діти таки живуть десь в іншому вимірі. І їй трохи легшає.

Дорогою до Лондона, де в психіатричній лікарні лежить Ллойд, автобус Дорі зіштовхується із фургоном. Ніхто не постраждав, крім молоденького водія фургона, зовсім хлопчика, у якого, мабуть, навіть водійських прав ще не могло бути. Хлопчина згасає в неї на очах, і Дорі пригадує, як колись давно Ллойд учив її надавати невідкладну допомогу. Вона робить усе, крок за кроком, як показував Ллойд, і хлопець починає дихати. Дорі залишається біля нього, її автобус їде. «Вам більше не потрібно до Лондона?» – перепитує водій. «Ні», – відповідає Дорі.

Вражає навіть не те, що Манро написала оповідання там, де хтось інший написав би роман. У нашому літературному середовищі чомусь побутує думка, що писати оповідання може будь-хто, бо це легко й не потребує жодних навичок, ба більше, для цього навіть не потрібно читати те, що створено до тебе майстрами цього жанру. Тому наші письменники воліють починати відразу із «романів», які насправді є повістями. Тоді як загально прийнятою у світі є точка зору про те, що писання коротких форм вимагає особливої майстерності. І Еліс Манро беззаперечно перебуває на вершині письменницьких вмінь. Це неймовірна концентрація драматизму, якої письменниця досягає скупими стилістичними засобами, простими, не обтяженими зворотами, реченнями. Описи героїв, їхньої поведінки, вдачі, звичок, змальовані штрихами, подекуди виразніші, проте все-таки дуже стримані. А проте уважний читач із них багато довідається. «Дорі не вписувалася в жодну із цих груп. Хоча й працювала вже півроку, проте за весь цей час не купила собі жодного одягу. Жодної речі. Коли прибирала, то перевдягалася в робочий одяг, по роботі – у джинси. Вона давно перестала фарбуватися, бо він був проти, а тепер, коли вже могла це робити вільно, просто не хотіла. Жорстке пшеничного кольору волосся стирчало штивно й не пасувало до схудлого, суворого обличчя, проте вона цим анітрохи не переймалася». Коли читаю Манро, згадую розмову з Ольгою Токарчук. «Моя мати, учителька польської мови й літератури, постійно повторювала мені: «Ольго, пиши просто». Оповідання Манро написані просто. Ця простота, вкупі з талантом, майстерністю, яка здобувається постійним шліфуванням написаного, увагою до кожного слова й фрази, незначної на перший погляд деталі, складається в ту дивовижну мозаїку, яка складає світ творів Еліс Манро. Залишається сподіватися, що переклади її оповідань і єдиного роману таки не забаряться, і українські читачі матимуть змогу приєднатися до мільйонів шанувальників творчості цієї видатної канадської письменниці. Її оповідання не читаються «на одному диханні». Не розраховуйте за вечір подолати книжку. Приготуйтеся до того, що одне оповідання, в якому не більше тридцяти сторінок, ви обдумуватимете не один день. І ще. Манро – із тих, до кого треба повертатися. Це книжки, які перечитують. Щоразу відкриваючи для себе те, чого не помітили раніше. Недаремно Джойс-Керол Оутс відгукнулася про Манро так: «Манро володіє талантом перетворювати звичайні речі на мистецькі шедеври. Вона описує звичайних людей і їхні трагікомічні долі так, що… відкриває перед нами нові виміри реальності».

Поділитися
Tweet on twitter