Після багаторічної Поттерівської епопеї Джоан Ролінг здавалася просто приреченою на казки. Писати якщо не сіквели про Гаррі Поттера, то всілякі передісторії, «легенди чарівничого краю», мануали до зіллєваріння або історії квіддічу, вибудувавши, зрештою, цілий світ на зразок толкінівського. Ну, або, якщо така вторинність не приваблює, замовкнути назавжди і жити з відсотків, які чарівничий світ чарівним чином приноситиме їй ще не один рік. Аби вирватися з цієї чарівної пастки, в Ролінг був єдиний спосіб — написати новий роман: складний, серйозний, абсолютно нечарівний і нічим не схожий на Гаррі Поттера — роман, якого від Ролінг не сподівався би ніхто.
Беручи книжку до рук, я нічого про неї не знала, окрім того, що це перший «дорослий» роман авторки. Я свідомо не читала перших критичних відгуків, аби не створювати собі додаткового горизонту сподівань, призми погоджування або непогоджування з тими чи іншими критиками. Стратегія себе виправдала, бо, правду кажучи, мене мало цікавить життя британської глушини й британських низів, британська мультикультурність і британські підлітки, — а саме це є основною сюжетною лінією «Несподіваної вакансії».
Місце дії роману — маленьке містечко Пеґфорд. У Пеґфорді все — як слід: ошатні будиночки з білими фіранками, поважні містяни, сповнені почуття власної гідності, школа, учні якої займаються греблею, і центральна площа, обсаджена вазонами й лавочками. Одна біда в Пеґфорді — мікрорайон Поля, де мешкають усілякі соціальні низи, усілякі наркомани, злодії й бідняки, які живуть на соціальну допомогу, себто всілякі дармоїди.
Роман починається з того, що Баррі Фербразер помер. Хто такий цей чоловік і чому його смерть перевертає містечко з ніг на голову, з’ясується пізніше, а спершу він виконує функцію такого собі лакмусового папірця, бо знайомство з героями роману починається саме з їхньої реакції на його смерть. Через смерть Баррі в міській раді Пеґфорда з’являється винесена в назву роману несподівана вакансія, порушується встановлена рівновага сил, виникає необхідність проводити довибори. Ну, а вибори, як ми всі в Україні чудово знаємо, — це саме та сучасна межова ситуація, в якій людина найкраще проявляє притаманні їй риси, і то далеко не завжди позитивні. Тож перша сюжетна лінія обертається довкола претендентів на місце померлого Баррі Фербразера в міській раді Пеґфорда: шкільного завуча Коліна Волла, міського юриста і сина міського голови Майлза Моллісона та нікому невідомого працівника типографії Саймона Прайса. Друга стосується їхніх дітей-підлітків Жирка Волла, Ендрю Прайса, Суквіндер Джаванди і мешканки тих самих неблагополучних полів Кристал Відон.
Так отримуємо класичний конфлікт поколінь, у якому взаємне нерозуміння одне одного, пресинг із боку сильнішого характером (не обов’язково дорослого) і фізичною силою, ненависть ніяк не залежать ні від фінансового стану, ні від суспільного статусу. Жирко Волл — прийомний, але вирощений у любові й достатку — так само гидує й ненавидить свого виснаженого хворобою батька, як неодноразово жорстоко битий власним неврівноваженим «предком» Ендрю Прайс. Кожен із цих безмежно далеких один від одного світів — дорослий і підлітковий — має власний цілий комплекс проблем і фобій. При цьому перший майже відразу відсилає до остенівської традиції змалювання провінційного міщанства з його зарозумілістю, прагматичністю й обмеженістю. Тоді як другий, так би мовити, підлітковий, на відміну, від сформованого й закостенілого світу дорослих, більш динамічний і щирий. Утім, своїх вад у нього теж достатньо.
Кристал – друга головна героїня цієї книжки. Вона – «ходяча метафора» Полів – уособлення й знаряддя для здійснення всіх планів і амбіцій кожної із зацікавлених груп: і тих, що прагнуть позбутися неблагополучного мікрорайону; і тих, кого представляв Баррі Фербразер, бажаючи довести, що приналежність до Пеґфорда дає шанс таким, як Кристал; і тих, хто хоче просто відчути себе дорослим; і тих, для кого це тільки робота з 9:00 до 18:00; і тих, для кого це особиста ненависть.
Фінал цієї книжки – очікуваний, хоч читач і прагне геппі енду. Для того, щоб життя в Пеґфорді далі пішло своїм ходом, Кристал повинна померти. Якби трагедії не сталося, мешканці Пеґфорда не пережили би свого колективного катарсису, широка громадськість не зацікавилася б долею Полів, батьки Суквіндер так і не звернули б увагу на дочку за крок до самогубства, а Жирко так і не усвідомив би, що дорослість — це не тільки секс, а й відповідальність за вчинки, що тяжітиме над тобою все життя.
Попри всю соціальну проблематику, книжка читається із захватом і нетерпінням – як пригодницький роман. Ролінг майстерно володіє вмінням тримати читача в напрузі, хоч би про що вона писала. І нехай навіть спершу читач губиться в усіх представлених йому в першому розділі героях, зате далі пазл складається, всі дійові особи, їхні думки і вчинки стають на свої місця, і виявляється, що ніщо не було зайвим. І тут доведеться-таки згадати останній том «поттеріани», адже ця книжка теж свого часу була дуже хорошим прикладом того, як усе стає на свої місця, при чому «все» було не одною, нехай навіть і великою за обсягом як на сучасні мірки «Несподіваною вакансією», а цілими сімома томами Гаррі Поттерів.
Як і більшість сучасних британських романів, «Несподівана вакансія» заторкує постколоніальну проблематику. Навіть у маленький наскрізь британський Пеґфорд «просочилося» «кольорове» індійське сімейство Джаванда. І хоч роль «іншого» переважно виконують мешканці полів і, зокрема, сім’я Відонів, усе ж «свої» ніяк не можуть змиритися з тим, що «такі» живуть у колишньому будинку священика, а жінок до краю інтригує екзотичність їхнього шлюбу — за домовленістю батьків.
Нарешті, слід відзначити якість перекладу й поліграфічного виконання. У цьому сенсі Ролінг просто пощастило, що її книжки в Україні видає саме «Аба-ба-га-ла-ма-га», бо хто і що б не казав, а в тому, що стосується поліграфічного втілення, «Аба-ба-га-ла-ма-га» — найкраща. Переклад Віктора Морозова і Тараса Малковича – дуже добрий. Вочевидь, їм було непросто, бо текст містить багато сленгу, зокрема молодіжного. Але я так і не знайшла до чого придертися.
Читайте також:
Яна Дубинянська. По дорослому. Без чарів
Ольга Погинайко - випускниця НаУКМА, філолог, перекладач, працює над дисертацією про автопереклади В. Набокова. Директорка книгарні "Смолоскипа".
