Хоч би що там твердили циніки, а молода поезія в Україні є, та ще й яка: Бабкіна, Васьків, Коробчук, Коцарев, Матіяш, Стахівська, Шувалова. Віднедавна в цей список без будь-яких застережень можна і треба вносити Мирослава Лаюка, тріумфатора літературного конкурсу «Смолоскип» у 2012 році, лауреата премії Гончара, володаря Гран-прі Молодої республіки поетів. Мирослав народився на Прикарпатті, в Івано-Франківській області 31 липня 1990 року. Зараз навчається на філолога у Києво-Могилянській Академії. Скоро має побачити світ його поетична книжка «Осоте». Обійти її увагою критика просто не має права. Саме він і став моїм сьогоднішнім співрозмовником.
— Думаю, це правильно і далекоглядно починати бесіду з людиною із сакраментального питання – «що читаєш?».
— Знаєш, читаю тепер багато, бо мушу. Через університет. Але не без задоволення. Найбільше вразив роман Мішеля Турньє «Вільшаний король», рекомендований моїм викладачем Володимиром Єрмоленком. Роман глибокий і цікавий, чимось перегукується зі ще одним моїм улюбленим романом «Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґраса – нібито про війну, про трагедії людини і людства, написано неймовірно красиво, віртуозно, тонко, але там є щось глибше, ніж просто логіка гуманізму. Щоб прочитати останні кілька сторінок, я зупинився на станції «Контрактова площа» і змушений був запізнитися на пару з курсу «Англійський роман», який викладає Наталія Жлуктенко. На цей курс читав паралельно «Чаттертона» Акройда і «Опівнічні діти» Рушді, до яких нарешті дійшли руки. З поезії недавно перечитував Горація, що виявилося неймовірно цікавим і корисним ділом. Дуже потішила його фраза «Жили сміливці і до Агамемнона». От я і ходжу тепер з цією фразою, не можу її викинути з голови (сміється).
— А от власні поезії часто народжуються з однієї фрази? Чи радше якийсь конкретний образ їх “запускає”, а чи й щось інше?
— Є поезії, які вийшли з одного слова. Моя поетична книжка, де центральним героєм є «осот», вийшла з цього слова – з магії звуків і якогось ореолу, «ікса», душі навколо них. Тільки згодом я дізнався про цей бур’ян, вже пізніше з’являлися сенси, фрази, які вже залежали від фізики цієї рослини, її можливостей. Але щойно я почув це слово, зразу зрозумів, що приблизно так має називатися книжка, у якій на той час ще не було текстів.
Щодо моменту «приходу» поезії в голову, то тут теж немає формули. Є поезії, причому довгі, які я писав 2 хвилини, а є такі, які цілий рік. Згадую, як був на одних гульках і в якийсь момент на телефоні зі швидкістю, наче мені хтось диктував, написав чотиристрофний вірш. І так було не раз. То нема точного рецепту. У цім, певне, і таїна слова поетичного, яке або мучить, або приходить як радість.
— Саме з оцією книжкою, що ти згадав, ти і переміг на конкурсі «Смолоскип». Там в різні роки ставали лауреатами і Жадан, і Коцарев, і Шувалова, і Стахівська. Можеш назвати «топ 5» кращих поетів сучасної України за версією Мирослава Лаюка. Окрім себе, звичайно.
— (Сміється). Повернуся трохи до теми першого питання. Я зрозумів, що до притомної прози нам ще дуже довго йти. А от поезія – дуже навіть сильна в світовому контексті. Коли читаю сучасних іноземців, то все більше впевнююся, що українська поезія має значні потуги, тобто п’ятіркою краще не обмежуватися. Наша поезія часто долає ту горизонтальність, яка так модна останнім часом, вона часто говорить так, як ще, надіюся, не говорили. Або я щось не дуже добре розумію. Тут можна назвати більше, ніж півдесятка. Щодо ієрархій, то буду обережним – це сьогодні важливо! – і не буду нариватися. Назву хіба Герасим’юка, який у моєму розумінні входить до «топ 5» світових поетів, крім цього, він автор післямови до моєї книжки (посміхається). Герасим’юк – послідовний, але і непередбачуваний. Він почав однією книжкою, продовжив почате, тепер змінює поетику, але все це виглядає як формування орнаменту, яке має колись закінчитися. У нього буде колись книжка, яка, як останній мазок, довершить цю картину – чітку, розмірену, гармонійну, з виходом у такі стани, у які ми ще не входили. Це – програма. Задана не автором, а стихією більш значною.
— Цікаво, що ти назвав представника старшого покоління, не згадавши нікого з молодших, хоча про ту ж Шувалову на Літакцент ти писав. Тоді давай трохи про старших. Як ти ставишся до Ліни Василівни і її нещодавнього прозового дебюту? Чи не видається тобі, що її поза пророка, який дає скрижалі, а коли їх не сприймають – ще й праведно гнівається, некрасивою і невчасною? Чи не загралась вона в Письменника №1?
— Ліна Василівна – постать значна, заперечувати це – дурість. Але: бачимо тотальну «лінокостинізацію» в школі і поза нею. Приклади до ілюстрації граматики – з Костенко, вірші для вивчення – теж з неї, кого люблять усі вчительки укрмови й укрліту? – Ліну Василівну. Мені здається, що це така хитрість – любити Ліну Костенко: не мусиш розумітися в поезії, читати її, бо достатньо казати кілька рядків з геніальної Ліни – і виглядати модним і прошареним, такий от «бунт мас», за Гасетом.
Будь-які силування до швидкої і неодмінної канонізації, якщо ще й ці інтенції йдуть з боку автора – мені виглядають досить веселим фактом. Його не можна засуджувати, бо треба розуміти також те, з якої епохи людина родом. А якщо ще й згадати таку солодку для українського митця позу пророка або мученика, ґенеза якої вельми глибока, якщо проаналізувати, скільки разів Шевченко в укрліті має встати з могили або скільки разів автори беруть на себе функцію постояти на постаменті заміть нього, то бачимо, що це явище дуже-дуже закономірне.
На мене вплив Костенко колись був значним, рівносильний Шевченку чи ще якомусь класику: це якраз те, що потрібно у шкільному віці, аби полюбити письмо. Тепер же, здається, мене тягне робити щось протилежне. Звісно, Ліна Костенко – одна з найбільших зірок ХХ-го століття. ХХ-го, але не ХХІ-го. Вона сказала дуже багато, вона замістила собою півепохи, вона навчила багатьох любити поезію. Але прийшов інший час, який вимагає іншої поетики, природного долання старої поетики, убивства Кроноса. А «Самашедший» – твір «самашедший». Але ми страшно злі і не вміємо прощати. Мусимо його пробачити Ліні Василівні, судити її за іншими текстами. Нема ідеальних систем. Навіть у Японії вибухає Фукусіма. І суд – теж палка з двома кінцями.
— Щодо впливів. Кого вважаєш літературними вчителями або тими гарольд-блумівськими батьками, яких долаєш, з яких виростаєш?Ти з Прикарпаття, коли читаю твої вірші, часто згадую Петра Мідянку, дуже карпатського поета. Він на тебе вплинув?
— Мідянка – із Закарпаття. Закарпаття і Прикарпаття, а точніше, Гуцульщина – це два різні світи. Між ними така ж культурна відстань, як між Києвом й Івано-Франківськом, хоча й об’єднує їх дух гір. Мідянчин текст я дуже люблю, його магія слова – це поки непосяжний для мене феномен, але феномен великий. Моя мама була його однокурсницею в Ужгородському університеті. Попри це, я почав читати його досить недавно. Тому думаю, він ще вплине. Або ні. Звісно, є закони тексту, на які автор не впливає, але мені найважливішою є осібність, несхожість на інших у цій поетиці, в якій існую, бо в ній я існую весь – це як справа честі: бути чи не бути. Звісно, я й сам бачу якісь елементи впливів чужих манер. Але багато роблю, аби мій голос не повторював інші голоси, іноді це шкодить тексту. Але поки вірю, що так треба, що це важливіше – бути самим собою, ніж говорити гарно, але схоже на інших. Тому читаю багато поезії, але не для того, щоб синтезувати з неї свої схеми, а, швидше, щоб обходити їх. Я аж ніяк не веду до того, що мій текст не нагадає вам когось іншого. Я малюю утопію. Вона важлива мені. Поезія – не лише – комусь, а й – для себе.
— Як ти сам для себе характеризуєш власну поетику? Намацав уже те єдине визначення, яке пізніше може розійтись по підручниках і стати наліпкою-клеймом?
— Не буду лукавити, часто думаю про це. Думаю, але не додумуюся. Принаймні знаю, що і в модернізмі, і в постмодернізмі є речі, які мені близькі, але і такі, які страшно дратують. Зрештою, то не моя робота себе дефініювати.
А бути у підручнику – не така вже й приваблива перспектива. Мені незмірно важливіше просто гарно прожити життя.
— Жити – це зараз страшенно дорого. Лише з письменницької роботи в Україні живуть, певно, декілька авторів, та й то не факт. Як збираєшся виходити з такої ситуації? Про журналістику думаєш?
— Не думаю. Як писав Тичина, «вас ніяк не розумію, молодий я, молодий». А мені багато не треба. Я не будую собі ілюзій, що писання приноситиме мені достатній прибуток. Але щось інше – та і приноситиме, якось воно буде. Навіть якщо погано, то добре (посміхається).
— Знаю, що в журналі «Новая Юность» вийшли переклади твоєї поезії російською. Як тобі переклад? Як ти ставишся до самої ідеї перекладу поезії? Розумію, що ставлю “прокляте питання”, та все ж.
— Перекладала дуже добра і знана перекладачка і поет Наталя Бельченко, якій я страшно вдячний. Вона майстер своєї справи, зокрема, у її перекладах російський читач дізнався про Римарука, Герасим’юка, Коцарева і скоро дізнається про Мідянку, над яким вона тепер працює.
До перекладів я ставлюся дуже добре – це нове життя, нове переродження, а не застигання у межах своєї кістки.
А переклад – теж утопія. Бо текст – це, може, читачу просто текст. Кожен бачить цю цілість по-своєму, залежно від власної причетності до неї. Для мене поезія – це й те, що відбувається в моїй голові тут-і-тепер.
— Якщо вже заговорили про російські переклади, то й про сучасну російську поезію давай згадаємо. Слідкуєш за нею, когось виділяєш? Як ставишся до культу Полозкової – тобі подобається, що вона робить?
— Російську поезію дуже люблю, хоча не так добре знаю, як личило б. Але вірю, що саме наша поезія буде рупором завтрашнього дня. Не може бути в одній країні так швидко друге «срібне століття», воно мусить відбутися тут – у Києві – місці визначному. В Росії сьогодні багато шикарних авторів: Шульпяков, Степанова, Рейн. Але також потужним є явище російськомовної поезії українських авторів чи вихідців з України – Кабанов, Бельченко, Цвєтков, Херсонський, поети з Харкова і Миколаєва, Києва і Сімферополя, яких не конкретизуватиму, але яких добре знають «там» і закривають на них очі «тут». Вони забирають всі російські премії й добре там знані. І вони – інші, бо стихія іншої мови завжди даватиме про себе знати, проступатиме на розломах. Я не агресивний щодо російської поезії, на відміну від тенденції в нашому просторі. Це, як на мене, нечесно. Як я можу говорити, наприклад, що Зарахович, київський російськомовний поет – неповноцінний автор? Мені сумно від цього, бо ті голоси були б дуже корисні сучасному українському літературному життю. Мені сумно, що та поезія писана не українською, але так, певне, мусіло бути.
Щодо Полозкової – мені менш-більш байдуже, тут треба оцінювати не з погляду інструментарію філологічного, бо в її випадку не літературний текст важливий. Вона дуже гарна дівчина. Вона успішна – а це дуже важливо, я терпіти не можу ниття поетів про те, що їх ніхто не хоче читати-купляти-любити. Хочете грошей – пишіть пісні для Ані Лорак і Віктора Павліка, знаходьте виходи, якщо так хочете, але не нийте. Її методи просування поезії – цікаві й ефективні, виходить красиво, хоча я не зважаю на зміст її вірша, він, звісно, слабший за загальну картинку. Певне, так і треба. Принаймні поезія виходить за межі поезії. Це дуже природно сьогодні, бо жанри розмиваються у кризові епохи. Хтось розмиває ці межі на площині тексту, хтось – виходить на сцену. Все йде так, як іде.
— Наостанок попрошу тебе прочитати якусь свою найсвіжішу поезію і пару слів сказати про історію її створення. Такі речі просто не можуть бути нецікавими.
— Це один з хронологічно найближчих. Називається «солеварня»:
1.
куди ти йдеш сивий чоловіче
куди ти ведеш свого сивого собаку
куди ти тягнеш його – всього в присохлому зіллі чебрецю
всього в розбитих капелюхах грибів і листі смородини
але я лукавлю бо знаю куди
ти хочеш завести його у ліс за солеварню
прив’язати до сухої верби й залишити здихати
я знаю все
ти не сторож свого собаки – бо навпаки
але чому в очах твоїх сіль?
2.
під лісом – соляні криниці
вони пихтять сіллю
вони закликають світ до солі
вони отруїли ялиновий ліс
брусничне підлісся
і повітря ти чуєш – повітря!
поля у солі дерева у солі
ягоди і гриби у солі мохи у солі
собака задихається від солі
чоловік витрушує сіль з бороди –
я сіль землі! кричить солеварня
я сіль твоєї землі! кричить солеварня
я сіль! я сіль!
я сіль!
все буде у солі земля буде у солі
все буде у солі
я сіль землі! кричить солеварня
3.
а з другого боку дороги – нафтові вежі
але їм не заглушити солеварню
вони кричатимуть про кров
все буде у крові земля буде у крові
але наразі кров тече з ноги сивого чоловіка
покусаного псом
падай чоловіче на білий мох
корчся від болю
проклинай!
тепер в тебе є найбільше знання
знання про сіль і про кров
і про те
що сіль перемагає кров
і про те
що все буде у солі
4.
пробач соле
бо чоловік не такий великий як ти
і я не такий великий
і кров
не така велика
і будь-яке знання
Він написаний на початку грудня на лекції з французької літератури. Кілька днів по його написанню у мене вкрали нет-бук – єдиний носій цього вірша. Там були також дві поеми і ще багато інших текстів. Я не сентиментальний щодо таких речей, тобто мене не дуже то засмутило, але цей вірш чогось знову й знову приходив – фразами, словами, образами, але найбільше – музикою. Тому я записав його ще раз. В ньому дуже багато з мого минулого, а ще більше – з того простору, який мені не відомий, але близький і необхідний. Це не найліпший мій текст, але без нього мені теж ніяк.
Розмовляв Євген Стасіневич
