Мабуть, кожен, хто вважає себе людиною, небайдужою до літератури й зараховує себе до когорти «професійних» читачів, опинявся перед дилемою чи радше мав певні снобістські міркування, пов’язані з добором текстів, обов’язкових для прочитання. Фаворитами персональних канонів стають, як правило, класики. Ба більше, виникає навіть сумнів: чи можна братися за сучасну літературу доти, доки не прочитаєш повне зібрання творів, скажімо, Достоєвського чи Кафки, доки не перегорнеш останню сторінку «Улісса»? Чи маємо на це право? Чи можемо ми, завжди спраглі часу, витрачати його на літературу, геть не випробувану роками й читачем? Ясна річ, можемо. От тільки відсоткова ймовірність розчарування прямо пропорційна до кількості друкованої продукції, від якої вгинаються полиці книгарень…
Наслухавшись удосталь про ризики й шампанське, я все ж наважилася прочитати дебютний роман американської письменниці родом із Бєлграда Теї Обрехт (справжнє прізвище — Байрактаревич) «Дружина тигра» («Tiger’s Wife»). Наважилася не без певних упереджень, попри всі схвальні відгуки й той факт, що саме ця книга отримала у 2011 році престижну премію «Orange». Крім того, роман одразу потрапив до списків найкращих книг за версією престижних американських видань, опинився в топ-10 кращих літературних дебютів, був перекладений італійською, російською та нідерландською мовами, а сама авторка увійшла в двадцятку кращих американських письменників до сорока років за версією журналу «New Yorker».
Назва роману одразу провокувала на проведення паралелей із Яном Мартелом і його «Життям Пі», нещодавно актуалізованим завдяки появі кінострічки. «Невже знову тигри?» — подумалось мені. Але ризик виявився виправданим, на відміну від скепсису. «Дружина тигра» — один із тих текстів, які неможливо переказати, бо в результаті отримаємо лише спотворену схематизовану канву, після якої навіть у найбільш затятих бажання читати мусить зникнути. Тож я не переказуватиму, а лише натякну, куди хилить автор.
Отож, знову тигри. Стрічка Еміра Кустуріци «Андеґраунд» розпочинається сценою бомбардування Бєлградського зоопарку навесні 1941 року. Спершу тварини лише передчувають атаку з повітря, наступний кадр – це вже паніка і кров. Страждання мавп, левів і тигрів балканському режисерові вдалося неймовірно переконливо антропоморфізувати… Але зараз ідеться не про Кустуріцу. Річ у тім, що дві центральні сюжетні лінії роману «Дружина тигра» починаються там само – у зоопарку, з якого втікає під час Другої світової один умовно дикий тигр, рятуючись від вогню з неба, і в якому через багато років – напередодні військового конфлікту дев’яностих – один старий лікар розповідатиме своїй онуці Наталії історію Шерхана із «Книги джунглів». Кустуріца спускає своїх героїв у підземелля, а Тея Обрехт намагається продовжити історію на поверхні землі. Причому водночас пропускаючи крізь себе й історію самої землі, яка колись називалася Югославією, й особливості рецепції цієї історії різними поколіннями. Письменниця, не бажаючи, вочевидь, означати конкретні кордони, розгортає реальну дію в умовному просторі, у позбавлених імен країнах, у реальних містах, однак зі зміненими назвами. Бєлград упізнаваний уже через маркування його як столиці, а також через локус зоопарку. Мостар – боснійське місто, що особливо постраждало в дев’яності роки від бомбардувань – назване в тексті Саробором і просто зачаровує блискуче виписаним мусульманським колоритом.
«Дружина тигра» — роман про види пам’яті: про пам’ять тілесну, про пам’ять етнічну, про пам’ять поколіннєву, про пам’ять власної природи зрештою. І про неможливість опиратися пригадуванню. Щодо жанрового визначення, то за різних ракурсів текст можна було би назвати «сімейною сагою» або ж сагою «лікарською», бо сюжет розгортається навколо цілого покоління лікарів, поступово виводячи абсолютно метафоричний образ лікаря як людини, яка розраховує покроково швидкість наближення пацієнта від пологового будинку до цвинтаря. Оповідач – молодий сербський лікар Наталія Стефанович через призму однієї місіонерської поїздки на територію Боснії, під час якої дізнається про смерть свого діда, починає пригадувати власне дитинство на тлі перманентних військових конфліктів дев’яностих років, вплітаючи сюди дитинство і юність старшого покоління, яке дорослішало в роки Другої світової. Саме такий часовий масштаб дає право визначати цей роман як сагу – адже Тея Обрехт намагається охопити всі головні віхи історії Югославії ХХ століття історією однієї родини.
Авторка ставить у центр проблему постфактумного осмислення минулого молодшим поколінням, розуміння глобальних речей лише тоді, коли все вже надто пізно й прямі зв’язки втрачено. Її насамперед цікавить ідентичність колись-югославця, який унаслідок національних конфліктів і встановлення штучним чином нових меж, які доводиться промальовувати на старих картах власноруч, тепер мусить звикати до того, щоб називати себе «сербом», «хорватом», «босняком». Залежно від того, по який бік кордону опинився унаслідок перерозподілу. Однак ідентичність не може бути змінена волею геополітичних махінацій та перекроєних наново карт. Таким чином її можна лише травмувати.
І справді, персонажі роману тієї сюжетної лінії, яка оповідає про балканський конфлікт, – так чи інакше травмовані. Старше покоління втілює намагання не ідентифікувати себе з кардинальними геополітичними змінами, зберегти в собі отого споконвічного «себе» й передати хоча б частково це самоусвідомлення й молодшому поколінню. Передати через тяжіння до різноманітних побутових персональних ритуалів – аби зберегти ілюзію незмінності або бодай не дати родині ці зміни усвідомити. Натомість молодше покоління – це ті, які сприймали війну саме як дещо бажане, як те, що може зруйнувати старі схеми, цикли, ритуали, як те, що дає можливості відійти від культу самообманів до певного анархізму, такого невластивого соціумові, в якому звикли жити.
Така розрізненість поколінь ущерть нівелюється разом із появою сюжетних ліній, які відбуваються в роки Другої світової війни у ще єдиній державі. Історичний аспект тут позначено лише пунктирно, натомість значно потужніше виписано фольклор народів колишньої Югославії, мультирелігійний простір, у якому переплетено і мусульманські, і православні, й католицькі ритуали й культи. Тея Обрехт спускається тут до самих коренів, які в собі, як неодноразово зазначала в різних інтерв’ю американським виданням, відчуває з кожним роком сильніше.
Оповідь про дитячі роки діда Наталії розвивається водночас із двома цілковито міфологічними історіями – про дружину тигра і про безсмертну людину. Вони сплітають усі частини роману в одне органічне ціле й змушують читача захоплено переконуватися: жодне ім’я тут не було випадковим. Чи є тигр, який народився тигром і виріс у зоопарку, повноцінним хижаком? Чи є глухоніма дівчина, відкинута соціумом і нездатна навіть промовити вголос своє ім’я, а отже безіменна, повноцінною людиною? Чи мають право на життя ті, хто наважилися бути Іншими і не поводиться відповідно до очікувань? За які провини Смерть покарала безсмертям Гаврана Гайле і яку роль він зіграв у тому, що тигр і його «дружина» зустрілися? Хто такий лікар і чи має право людина не знати про наближення власної смерті? Чи може вона зватися людиною, якщо не здатна померти ні від води, ні від вогню, ні від старості? Що є безсмертним, якщо не людина? Чому Наталія не зустрілася з Гавраном Гайле, який так часто траплявся на життєвому шляху її діда? І яку роль зіграла «Книга джунглів» для героїв цієї історії?
Відповідей на всі ці питання можна дошукуватися в лабіринтах сюжету, у гущавині персонажів та їхніх доль, які переплетені в романі й цілковито незалежні від часопросторових обмежень. На перший погляд може здаватися, що фантастика й міфологія на цих сторінках надлишкові. Та це аж ніяк не казка. Це метафора. До того ж, ірреальне наприкінці тексту виявляється демаскованим, однак це оголення позбавлене комічного відтінку, а з легкої атмосфери забобонності геть не хочеться іронізувати. Радше боляче дивитися на трагедію людини, яка спостерігає за руйнацією власного світу. І розуміти, що таких людей більшає щогодини, адже поступово відходячи від конкретно-історичних координат, переступаючи межу між реальним і містичним, Обрехт виходить на певні символічні узагальнення, що стосуються змінності й невловимості часу в цілому.
Попри неординарний сюжет та без сумніву привабливий стиль письма, роман «Дружина тигра» цікавий ще й у контексті діаспорної американської літератури, оскільки світ колишньої Югославії – «країни, якої більше немає», як розпачливо вигукує наприкінці Кустуріцевого «Андеґраунду» один із героїв – постає перед читачем з точки зору письменниці-іммігрантки, яка виїхала спершу в Єгипет, а згодом і в США саме під час балканських конфліктів у віці десяти років. Щоправда, дається взнаки те, що Тея Обрехт, попри те, що становлення її як особистості відбувалося зрештою в Америці (саме тут вона здобула вищу освіту, саме тут працює як літературний критик і журналіст), все-таки фізично пам’ятає – нехай і частково – ту атмосферу, про яку пише в своєму романі.
Він значною мірою автобіографічний, бо заснований на спогадах самої Обрехт та родинних переказах, які вона переосмислила і вплела у канву власних уявлень про Югославію і тих держав, які було створено на її руїнах. Тема Америки, між іншим, узагалі не розкрита в романі, бо ж, на відміну від самої письменниці, її героїня – Наталія Стефанович – залишилася в Бєлграді й була свідком постання «нового світу». Такий сюжетний хід можна розглядати як певне «самовиправдання», компенсацію втраченого досвіду й намагання його відновити бодай у тексті. Таке собі сублімоване перегравання власного сценарію. Інакше кажучи, «Дружина тигра» — роман про те, що могло би статися із Тєєю Байрактаревич, якби вона не стала американкою. Та чи був би тоді роман? Для бачення ж-бо необхідна відстань.
