Образ Салмана Рушді в свідомості навіть регулярно читаючої людини вкрай збіднений загальновідомою історією із засудженням автора на смертну кару через його «Шайтанські аяти» (на наших теренах більші відомі як «Сатанинські вірші»). Він намертво зрощений лише з цим романом, і в цьому, певно, вже нічого не змінити. Та від того жалю не менше, бо ж іще є шокуючий «Сором» із максимально індивідуалізованою історією Пакистана, віртуозна «Земля під її ногами» з альтернативною історією британської рок-музики, вражаючий якимось неможливим поєднанням психологічної глибини і фірмового рушдіанського — a’la магічний реалізм — стилю «Останній подих мавра», чудово продуманий і натхненно написаний «Гарун і Море Історій». І, звичайно, «Опівнічні діти» — роман-космос, роман, «в якому ціла нація віднайшла свій справжній живий голос» (New York Times). Роман, що точно входить у топ сто найкращих романів ХХ століття і від якого – банально, але точно – фізично просто неможливо відірватися.
«Опівнічних дітей», до речі, оце нещодавно після стількох років невдач і відкладань таки екранізувала режисерка Діпа Мехта. В Індії, на жаль, фільм уже заборонили – як кажуть, через непоштиве змалювання образів національних лідерів. В Україні фільм має вийти в березні, тож можна сподіватися, що роман отримає належну кількість уваги й щось таки змінить у несправедливо однобічному сприйнятті одного з ключових авторів сучасності.
Але стрижнем нової книжки, що вийшла у 2012 році майже одночасно в усьому світі (в Україні чекаємо цього літа), стали якраз події, що безпосередньо пов’язані із фетвою (спеціальний і специфічний релігійний указ) аятолли Хомейні 1989-го року. «Джозеф Антон» — це мемуари Рушді, присвячені без малого тринадцяти рокам життя під постійною загрозою, рокам поневірянь, переїздів і переховувань. Рокам поліцейської охорони, кривавих мітингів, фанатичних заяв, невідступного страху, самотності, відчаю і нерозуміння. Але також рокам неймовірної дружби, неочікуваної підтримки, любовних стосунків і парадоксальної творчої активності. Хоча й це далеко не все. Автор постійно оглядається на минуле – на своє бомбейське дитинство й англійську юність, на шлях болісної еміграції.
І отаке ядро нової книжки стосовно образу Рушді насправді відіграє конструктивну роль – у нас є змога зануритися вглиб історії, з якою до цього асоціювалось лише словосполучення «смертний вирок». Перед нами особистісний документ найвищої художньої проби, що дає не лише відповіді на питання «як так сталося?» і «що з цього вийшло?», а й розгортає, по суті, архетипну історію особистості і Влади в найширшому розумінні (Влада як Закон і Великий Брат, Заборона і Обмеження). Рушді не Мандельштам, не Солженіцин і не Стус, але й за вікном століття вже XXI -ше, а історії цих письменників цілком подібні в найголовнішому: у відстоюванні права думати й писати по-своєму. І тут лібералізм, що вже всім набив оскомину, постає тією загатою, що тільки й може дати відсіч дикому в своїх проявах радикалізму, для якого подібного права a priori не існує. Це, так би мовити, боротьба ідеологій, перевірка їх на життєздатність і наявність «позитивної програми».
Як цілком точно підмітив російський рецензент Мартин Ганін, одна з книг, що знаходиться в «Джозефі Антоні», — це чи не найактуальніший політичний текст останнього десятиліття, «текст про один з епізодів історії спротиву, що його Новий час західних ліберальних демократій чинить наступаючому на нього ззовні і зсередини варварству – релігійному і не тільки». Слушність думки тут очевидна. Так, можна, як це зробив Бродський, звинуватити Рушді в тому, що він знав, на що йшов; можна зрозуміти щиру образу і гнів простих мусульман на автора, який посягнув на святе – пророка і священну історію; можна закинути письменнику свідому конфронтацію з украй дражливою темою. Але – по перше – слід мати на увазі, що більшість ненависників Рушді, тих, хто палив його книги і його опудала на площах світових столиць, «Шайтанських аятів» і в руках не тримали (навіть сам Хомейні, і це давно відомо), і спирались лише на загальну і вкрай спотворену інформацію щодо змісту роману. А по-друге, вслід за самим автором, варто поставити питання і відповісти на нього з усією очевидністю: «..Кому має належати влада над оповіддю? Хто має – хто повинен мати – право не лише розповідати історії, з якими і в яких ми живемо, а й визначати, як ці історії можна оповідати? Бо ж в поруч із цими історіями – з так званими великими оповідями – і всередині них живе кожен з нас. Нація – одна історія, сім’я – інша, релігія – третя. Як людина творча, він знав, що існує єдино вірна відповідь на це запитання: таке право мають – чи мусять мати – всі без винятку».
«Джозеф Антон» — це псевдонім, що його Рушді бере з міркувань безпеки на прохання служби охорони і який складається з імен двох найулюбленіших його авторів: Джозефа Конрада й Антона Чехова. «Джозеф Конрад», для охоронців просто «Джо» — це те ім’я, що так само, як і присутнє в тогочасних медіа істеричне і зверхньо-образливе «Рушді», означатиме кінець будь-якої приватності, кінець «Салмана», і початок такої довгої дороги до себе справжнього, до гідного існування без страху й постійного здригання. Пафосно, так. Але й сам текст часто перебуває в цьому стильовому регістрі, що в певних місцях може дратувати, проте це легко нівелюється ексклюзивністю ситуації, непересічністю того екзистенційного досвіду, що його омовлює автор-переможець Букера Букерів.
Мемуари, погодьмося, рідкісний нині жанр, особливо якщо вони належать письменнику такого таланту й мистецької значущості. Попри епоху найрізноманітнішого нон-фікшну, що тріумфально штурмує книгарні по всьому світу, нічого подібного я пригадати не можу. Сарамаго такого не писав, хоча його історія з «Євангелієм від Ісуса» на це точно заслуговувала. Фаулз залишив скандальні щоденники, що побачили світ уже після його смерті. Кундера, попри неоднозначну в світлі останніх чуток про його співпрацю з органами біографію, вперто мовчить. У Маркеса, що з ним так часто порівнюють Рушді, є перша частина специфічної художньої автобіографії «Жити, аби розповісти про життя» (2002), непогана біографія, написана Джеральдом Мартіном, і захоплива неофіційна біографія «Блудниці і диктатори Габріеля Гарсіа Маркеса» авторства росіянина Сергія Маркова. У 2013-му році має побачити світ листування сучасних класиків Пола Остера і Джозефа Кутзеє (до речі, поряд із десятками інших славетних імен — персонажами «Джозефа Антона»), діапазон тем – від інцесту до філософії. Та це все досить далеко від атмосфери рушдіанських мемуарів. Що лише підкреслює їх унікальність і статус must reed.
З іншого боку, це настільки ж мемуари, наскільки й художній текст, а власне — роман. Бо ж Рушді насамперед славетний оповідач, а вже потім – борець за свободу творчості й думки. І «Джозеф Антон» найкраще тому підтвердження: несподіваний хід із нарацією від третьої особи, чітко вивірена драматургія оповіді, збалансована й пророблена композиція, виписані геніальними мазками персонажі навіть не першого ряду, своєчасні біографічні флешбеки й дозовані авторські монологи, що їх запросто можна розтягти на безліч афоризмів (приміром: «І він почав засвоювати урок, що його звільнить: стремління до того, аби тебе обов’язково любили, робить тебе в’язнем камери, де ти терпиш нескінченні муки і звідки не існує виходу»).
Чого лишень вартий образ круків, що з’являються на початку роману як передвісники біди, а наприкінці перетворюються на силуети круків вже сталевих, тих круків, що з’являться в небі Америки 11 вересня.. Отже, тут можна розпізнати й історію постання новочасного тероризму ісламського взірця: «Відбувалося дещо нове: набирала сили нова нетерпимість. Вона розповсюджувалась землею, але ніхто не хотів цього помічати. Щоб сліпим було легше залишатися сліпими вигадали нове слівце: ісламофобія». Історія, що в ній фізичне насилля постає цілком прийнятним «аргументом»: вбивство японського перекладача роману Хітосі Ігарасі, тяжкі поранення італійського перекладача Етторе Капріоло й норвезького видавця Вільяма Нюгора (який, тільки-но прийшов до тями, розпорядився друкувати наступний наклад «Шайтанських аятів») – цим подіям присвячені найпохмуріші сторінки книги.
Як у носі Ахмеда Синая товклися всі майбутні покоління сім’ї Синаїв, так і в «Джозефі Антоні» на просторі в майже сімсот сторінок просто таки стовпотворіння відомих персоналій: від Маккюена, Барнса, Зонтаґ, Пінчона, Гордімер і Бродського з Мілошем — до Тетчер, Клінтона, Блера і найрізноманітніших мусульманських лідерів. Від десятків поліцейських чинів, різномастих редакторів і агентів, індійських і пакистанських родичів (такий щемкий образ матері письменника, яка переживає трагедію сина чи не в епіцентрі бурі — в Карачі) — до численних урядів таких же незліченних країн, що відіграли певну роль у конфлікті. Рушді так майстерно тче свою ковдру-оповідь із персонажів-протагоністів-героїв-нікчем, що на її тлі непросте генеалогічне древо сім’ї Зогойбі з роману «Останній подих мавра» видасться дитячою забавкою.
Отже, «Джожеф Антон» — це ще й можлива альтернативна історія англійської (і не тільки) літератури останнього двадцятиліття, з її інтригами і союзами, тенденціями і преміями, ключовими фігурантами літпроцесу і літературним побутом. Погодьтеся, читати про приватні бесіди з Едвардом Саїдом і Мартіном Емісом, Анджелою Картер і Гремом Свіфтом, Умберто Еко і Ґюнтером Ґрассом таки достобіса цікаво. І пізнавально.
***
«Він завжди був пост-щось, згідно з роздумами світил літературознавства, з яких слідувало, що вся сучасна словесність – лиш наслідок чогось, відгомін чогось: постколоніальна, постмодерністська, постсекулярна, постінтелектуальна, постграмотна. Тепер він вирішив додати до цього пісного меню свою власну страву: постфетвальну літературу». В найтемніші свої дні – через півроку після виголошення фетви — Рушді сідає за написання давно обіцяної сину Зафару казки «Гарун і Море Історій», в основі якої – історія батька-казкаря, який втрачає здатність вигадувати і розказувати, і сина, який вирушає на пошуки забрудненого Океану історій, аби допомогти батькові віднайти свій талант, – прозоріше не буває. Але й проникливіше не вигадаєш. В болісних пошуках і борсаннях сер Рушді (титул йому присвоїла королева вже в 2007-му) знову починає свій шлях до себе, шлях-крізь-творчість, власне – шлях творчості. І це вже майже притча.
А ще: сповідь – не сповідь, але точно – межево відверта оповідь, у якій Рушді не шкодує ані себе, ані своїх близьких, ані тих, хто потрапляє в силове поле цієї історії, – взагалі нікого. Він часто пише про себе як про боягуза і людину малодушну, яка далеко не завжди мала сили вести боротьбу й шукати підтримки в друзів-літераторів (які, натомість, теж не завжди поводилися гідно: показовим тут є випадок і Джона Ле Карре, і вже згадуваного Бродського), починала пиячити й сумніватися в своєму покликанні. Але й гостро критикує представників уряду за подвійні стандарти і позицію невтручання, своїх близьких – за неналежну підтримку і нерозуміння, світову спільноту – за байдужість і не-розпізнання тривожних симптомів.
Так, праві ті рецензенти, які дорікають авторові за дріб’язковість окремих пасажів, що стосуються сімейних справ і довколалітературного життя, хоча стосунки автора з чотирма його дружинами, двоє з яких подарували йому двох синів, Зафара й Мілана, сімейні скандали і розриви, драми і неоднозначні ситуації описані з максимальною в такій ситуації делікатністю. А той факт, що Рушді пам’ятає всі публікації, присвячені йому і його роману в той кризовий час, цілком зрозумілий. Так, має місце певний егоїзм загальної позиції – позиції жертви, яка саме в стосунку до неї світ ділиться на хороших і поганих, залежно від ступеня підтримки автора. Візія Рушді-що-довкола-нього-обертається-світ присутня в тексті, але вона геть не зменшує його ваги. Вона лише підкреслює щирість, «цілком-оголеність» оповіді і її значущість для читачів, бо ж перед нами цілком свідомий своїх переваг і недоліків Романіст. Ми долучені до споглядання екстраординарного досвіду екстраординарної особистості – тож чи слід обурюватися? Письменники бувають геть різні, але вони – письменники. І на це слід зважати, особливо якщо ключовими словами в розповіді є «смерть», «фетва», «свобода» і «гідність». А ще «приниження», «самотність», «страх» і «література».
Всі ми – люди оповіді, люди, які говорять-і-слухають. Нарація визначає буття. І тому «ми всі повинні мати можливість ставити великі оповіді до відповіді, сперечатися з ними, висміювати їх, наполягати, аби вони змінювалися, відтворюючи час, що змінюється. Ми повинні не боятися говорити про них із повагою, без поваги, пристрасно, жовчно, як завгодно. Це наше право як членів відкритої спільноти. По суті, наша здатність розповідати наново, творити наново історію нашої культури – найвірніший показник того, чи вільні наші суспільства насправді. У вільній спільноті дискусія на тему великих оповідей не стихає ніколи. Дискусія як така – ось що важливо. Дискусія і є свобода». Натомість, Рушді дискусії про художній бік свого роману досі так і не побачив.
Бувають в Салмана Рушді й білі плями в розповіді, недоговорювання, особливо тоді, коли правда не на його боці, а його поведінка не витримує суто людської критики. Але він письменник і розуміє, що пише, по суті, «у вічність». Та це геть зовсім не текст-«самобронзування» чи текст-виправдання (до чого може призвести спроба виправдатися, Рушді ілюструє в окремому розділі «Хочеш, аби тебе любили, – потрапиш у пастку»). Це спроба звести рахунки з минулим, але насамперед – із собою, людиною часто слабкою, але свідомою цього, і цим вже сильною. «Майже кожен день траплялися хвилини, коли він дозволяв плечам опуститися, а потім знову їх розправляв. Він надто багато їв, кинув курити, дихав зі свистом, сварився з порожнім простором, тер кулаками скроні й думав, думав, думав, горів думками, немов би хотів спалити в цьому вогні свої біди. І так майже кожен день: бій із безнадією, часто програний, але ніколи не програний остаточно».
***
Така собі мусульманська організація «Фонд 15 червня» незадовго до виходу книжки в світ збільшила нагороду за голову Рушді на 500 тисяч доларів, і тепер ця сума становить щось близько 3,3 мільйонів доларів. Бо ж відміни фетви так і не сталося – її буцімто й бути не може; були запевнення офіційного Ірану, що вони відмовляються від ідеї вбивства, проте схожих заяв від усіляких радикальних організацій чекати годі. Вихід «Джозефа Антона» збігся з масовими протестами в усьому світі, викликаними досить низькопробним фільмом «Невинність мусульман». Але з друку книжку ніде не зняли, та й галасу ідіотично-фанатичного штибу теж не спостерігалось. І це тішить.
А не тішить ось що: в сусідній Росії на тлі зміцнення релігійного фундаменталізму (хай і православного) той таки фільм заборонили, і про переклад «Шайтанських аятів», ідея якого давно виношувалася місцевими видавництвами, а в середині минулого десятиліття мало не зреалізувалась, слід забути надовго. І тут би могла заявити про себе Україна: переклад українською цього роману міг би стати ідеальним тестом на зрілість для всієї книговидавничої галузі і суспільства загалом, тестом на терпимість і, якщо хочете, — європейськість. Чи наважимося???
Читайте також:
Дмитро Мазін. Назад до Рушді (рецензія на книгу «Опівнічні діти»)
