Відкриття робити переважно приємно. Спізнюватися на поїзд не приємно ніколи. Але українські відкриття-знайомства з іменами світових письменників аж надто часто схожі на ці прикрі запізнення, коли бракне буквально кількох хвилин, щоб устигнути на експрес із периферії до центру. Один із випадків такого пізнього знайомства – Міленко Єргович. Ім’я письменника, перекладеного двадцятьма світовими мовами, іменитого автора, яким зачитується Європа, українці чітко розчули зовсім нещодавно, коли Єргович отримав центральноєвропейську нагороду «Анґелус» у сусідній Польщі.
Етнічний хорват Єргович, який народився і виріс у Сараєві, а нині живе та працює в Загребі – найуспішніший письменник Західних Балкан. Він є водночас яскравим представником хорватської та боснійської літератур, носієм югославського світогляду і борцем із хорватськими стереотипами. Його обожнюють або ненавидять, із його історіями починають день і не можуть заснути, він проникливо описує війну в рідній Боснії та не дає дрімати національній совісті в Хорватії – настільки невтомно, що йому часом закидають ворожість. Проте головна зброя Міленка Єрговича – хірургічний гуманізм. Він однаково тонко працює з колективною пам’яттю і з родинною історією, однаково вражаюче описує відчуження і ворожнечу, що спалахує від дрібної іскри. Каже, що пише завжди про ідентичності, а європейська критика уперто пророкує йому Нобеля.
Усі великі романи Міленка Єрговича стартують із дуже приватних історій та розгортаються в історичні полотна. «Палати з горіхового дерева» – пам’ять дубровницької родини, прочитана у зворотньому напрямку, від 2001 до 1878 років, жива панорама ХХ століття. «Рута Танненбаум» – історія єврейської дівчинки, маленької акторки, якій навіть слава не допомогла врятуватися з-під колеса історії. А відзначений «Анґелусом» роман «Срда співає у сутінках, на Трійцю» – позірно детективна історія, розслідування смерті малої циганки Срди Капурової, вуличної танцівниці; проте ця історія дивовижним чином оживляє, осмислює цілу історію колишньої Югославії, а оповідачами виступають п’ятеро героїв, які втілюють екстреми тієї самої югославської ідентичності, про яку Єргович ніколи не втомлюється писати.
На жаль, українська розмова про творчість Міленка Єрговича не може бути предметною – його перекладів у нас украй мало. Сусіди істотно випередили нас у цьому: приміром, польською перекладено п’ять книжок цього автора, а от білоруською лише дві, зате одна з них – «Іншалла, Мадонно, іншалла», яку сам Єргович називає страшенно важкою для перекладу через рекордну концентрацію боснійських культурних кодів.
Тому наше інтерв’ю, перше українське, – радше така собі лаконічна візитка найкращого центральноєвропейського письменника 2012 року. Із Міленком Єрговичем, який останнім часом багато мандрує і так само багато пише, нам вдалося коротко поспілкуватися про його книжки, приватну географію, а також про колективну та персональну історичну відповідальність.
— Символічно, що Ви отримали нагороду «Анґелус», названу на честь барокового поета, людини з двома ідентичностями. Ви теж людина з двома ідентичностями, бо вважаєте себе боснійсько-герцеговинським письменником, але є етнічним хорватом, який нині живе у Загребі. Отже, чий Ви письменник?
— У югославському випадку це, загалом, дуже складне питання, на яке різні письменники відповідають по-різному. Я відповів би так: я письменник усіх, хто читає мої книжки, чи то в оригіналі, чи в перекладі своєю мовою. Це, здається, була би найточніша відповідь. Останнім часом обставини склалися так, що свої нові твори я публікую в Белграді або в Цетінє, тобто в Сербії та в Чорногорії. Я не серб і не чорногорець, але читачі в Сербії й Чорногорії мої книжки читають без перекладу. Для них я не є і не міг би бути іноземним письменником. Можна сказати, що я радше належу до літератури якогось серба, чорногорця чи бошняка, котрий читає мої книжки, аніж до літератури хорвата, який ніколи й не глянув на те, що я написав. Отже, я людина й письменник з багатьма ідентичностями. І це одна з причин, через які мені дуже імпонує нагорода, що носить ім’я Анґелуса Сілезіуса, або ж Сілезького Ангела.
— Наскільки мені відомо, Ваш роман «Срда співає у сутінках, на Трійцю», який Ви назвали «югославською історією», пройшов майже непоміченим у Хорватії. Але мав гучний успіх в Італії, і ось тепер – у Польщі. Це випадок, коли «нема пророка у своїй вітчизні»?
— У моїй попередній відповіді, здається, міститься частина відповіді й на це запитання. «Срду» в Хорватії просто перемовчали, про неї ніколи не надрукували жодного рядка, ніколи не згадали на радіо чи телебаченні. Це через те, що я, її автор, не відчуваю потреби прилагоджуватися до хорватських націоналістичних стереотипів, приставати на зведення всіх під одну-єдину національну ідентичність.
— Чи станеться колись літературний «балканський бум» в Європі?
— Я в нього не вірю, з низки причин. Наші літератури, особливо на пост-югославському просторі, спустошені всіма видами націоналізму та західними літературними модами, що на літературній продукції відбилося доволі депресивно. Окрім того, якщо говорити про Хорватію, більшість сучасних хорватських письменників не визнають такого очевидного факту, як розташування Хорватії на Балканах. Отже, участі в якомусь «балканському бумі» взяти вони не можуть. Щоправда, на просторах колишньої Югославії є письменники, які просто мусять перекладатися і читатися. Перелічу кількох: Драґо Янчар зі Словенії, Мірко Ковач із Хорватії, Давид Албахарі та Светислав Басара з Сербії… Всі вони блискучі прозаїки і дуже свідомі люди. Можливо, вони могли б спровокувати «балканський бум»?
— Як нині сприймають хорвата та боснійця за кордоном, про що запитують?
— Колись мене розпитували про війну та політику, про націоналізм, етнічні чистки, Туджмана, Мілошевича, ісламський фундаменталізм… Останнім часом це потроху припинилося. Тепер головним чином питають про літературу й культуру, про мої та чужі книжки…
— Як зараз функціонують культурний та мовний простір колишньої Югославії? І чи можна говорити про «балканську літературу» в певному універсальному сенсі, як говоримо, скажімо, про «латиноамериканську»?
— Я дуже хотів би, щоб про південнослов’янський простір можна було б говорити так, як про Латинську Америку. Але не варто в такому ключі говорити про «балканську літературу», бо на Балканах багато всіх: і албанці, і румуни, та навіть турки. Їхня література – також балканська – від нас віддалена у мовному плані. Щоб читати албанців, румунів чи турків, нам потрібен перекладач. Тому Ісмаїл Кадаре або, скажімо, Орхан Памук – також балканські письменники, але ми з ними не можемо представляти єдину, так би мовити, балкансько-латиноамериканську літературу. Але, повертаючись до Вашого запитання: так, я хотів би, щоб живі південнослов’янські письменники зрозуміли, що спільна мова – це їхнє спільне багатство. Як і ще двоє-троє дуже близьких і абсолютно зрозумілих: словенська, болгарська, македонська.
— Диявол був і залишився в деталях, що й підтвердила югославська війна 90-х. Наскільки важливі ці деталі для суспільства зараз, і чи можливо взагалі пояснити світові, який досі плутає екс-югославські держави, що там взагалі сталося?
— Знаєте, я вже давно не серджуся, коли нас плутають. Зрештою, хіба ми самі не плутаємо народи центральної Азії чи тієї ж Латинської Америки? Та прошу, не лише їх: рідко який хорват, боснієць чи серб відрізнить росіянина від українця, а українця від білоруса. Більшість із нас, знаєте, вважає, що Одеса в Росії, а Харків, можливо, все-таки бути в Україні. Мабуть, лише про Юлію Тимошенко та Олега Блохіна точно знаємо, звідки походять. Тому навіть не знаю, чому хтось мав би цікавитися, звідки я. А для мене важливіше, щоб прочитали мій роман, аніж щоб знали щось про мене.
— Часом кажуть, що нова боснійська та хорватська проза дуже документальні, часом аж занадто, що експлуатують віктимізацію. У Ваших книгах головними темами виступають війна, «балканське пекло», природа злочину, історичні драми, з’являються стигматизовані меншини – цигани, євреї. Вважаєте це evergreen тематикою, чи це спосіб, у який локальні історії перетворюються на універсальні метафори?
— Мене й приватно цікавлять люди, які належать до певної меншини, люди-жертви забобонів більшості чи ті, хто навіть не наважується озвучити свою ідентичність. Це, певна річ, і частина моїх письменницьких інтересів. Крім того: я вважаю, що злочини, вчинені від нашого імені, завжди страшніші за злочини, скоєні проти нас та наших співвітчизників. Якщо переживаєш війну, – а я її, дякувати Богові, пережив, – залишається тільки відповідальність за злочини, жодної насолоди від ролі жертви.
— Ваші книги перекладено в Польщі, Росії, Білорусі. Ви колись уявляли свого читача в цих країнах? Чи не вважаєте, що маємо подібну національну травматологію, тож можемо трохи відкласти традиційний дискурс панславізму й поговорити як народи, котрі не знають, куди податися зі своїми великими трагедіями, розказаними малими мовами?
— Дуже, дуже часто думаю про тутешніх людей, незалежно від того, мої вони читачі, чи ні. Хоча, наприклад, мені вельми цікаво, як роман «Рута Танненбаум», присвячений хорватському антисемітизму в Другій світовій війні, читатиме якийсь поляк. Або українець, якщо книжка колись буде перекладена українською. Це для мене значно цікавіше за сприйняття цього роману у Франції чи Німеччині. Ми не схожі за величиною чи за шириною й глибиною наших культур: польська культура, скажімо – одна з найбільших та найпотужніших європейських, особливо в останні два століття; Україна з нашої перспективи – величезна, безкрайня держава із міцною, впізнаваною європейською ідентичністю, а про Росію та росіян взагалі безглуздо говорити. Гадаю, російських хокеїстів на льоду або російських балерин кількісно більше, аніж усіх живих хорватів та хорваток. Але всі наші слов’янські історії мають дещо спільне у двадцятому столітті: з одного боку, це важка травма і великі втрати у війнах, знов-таки значно більші серед українців, росіян, білорусів та поляків, ніж серед хорватів, сербів та бошняків; а з іншого боку – співучасть у великих і страшних злочинах проти інших народів, особливо проти євреїв (у хорватському випадку також і проти сербів, у російському – проти українців, татар, поляків…). Скажімо, жодна країна не постраждала у Другій світовій війні так тяжко, одночасно від німців і від совітів, як Польща, і водночас – навіть буквально у той самий час – поляки бували страшними антисемітами. Подібно й з українцями. Оце поєднання великого страждання, великої травми, з одного боку, і тягаря великої провини та відповідальності, з іншого – це спільне для нас. Це спричиняє різноманітні життєві проблеми і тяжкі історичні наслідки, але й пропонує великі, грандіозні літературні теми.
— Чи може література щось врятувати у цьому світі та житті?
— Література, звісно, не може нічого врятувати. Але література є єдиним сенсом цього світу та життя. Все інше більш чи менш безглузде. Все інше – це просто тривалі страждання, страх та ущербність… Це, звісно, у вимірі суспільному. Але й у приватному вимірі, з перспективи особистісної, окрім літератури є ще тільки одна по-справжньому важлива річ у людському житті: бути щасливим і любленим у вузькому колі людей, яких любиш сам.
Спілкувалася Катерина Калитко
Читайте також:
Анатолій Івченко «Ангел Центральної Європи».
