У своїй біографічно-критичній праці «Astrid Lindgren» американська дослідниця Ева-Марія Меткалф твердить, що «життєві історії після того, як їх уже розказано, стають історіями, що приховують так само багато, як і розповідають». Пишучи книжку про Астрід Ліндґрен до серії «Twayne’s World Authors», вона проводить паралельний аналіз літературних творів Ліндґрен із реальними подіями, які переживала письменниця в своєму житті. Меткалф також часто звертає увагу на ті зміни, які Ліндґрен принесла не тільки в літературу для дітей, створивши канон якості тексту, а й у літературну критичну думку вивчення дитячої літератури і дитинства загалом (1960–1970-ті рр.)
Астрід Ліндґрен створила новий образ – дитини емансипованої, дитини, яка не повинна сліпо коритися дорослому лише тому, що він дорослий. Не будучи за освітою педагогом чи психологом, Ліндґрен глибоко й тонко (як свого часу, скажімо, Жан-Жак Руссо чи Лев Толстой), розумілася на психології дітей, поважала їхні інтереси, зважала на розвиток дитячої уяви і прищеплення їм любові до книжки, а також активно захищала права дитини.
Астрід Ліндґрен вірила, що діти здатні творити дива, а їхня уява може змінити світ на краще. Недарма на врученні престижної премії імені Ганса Християна Андерсена письменниця наголосила: «Усі великі речі, що трапляються в світі, спершу трапляються в чиїсь уяві, а всі аспекти світу завтрашнього залежать в основному від збереженої сили уяви тих, хто сьогодні вчиться читати. Ось чому діти повинні мати книжки, і ось чому мають бути люди… які справді піклуються про те, які книжки потрапляють дітям до рук».
Прочитавши кілька біографій Астрід Ліндґрен, я зазначила: як багато і як водночас мало ми знаємо про письменницю, на чиїх творах виросло й росте не одне покоління не тільки українських дітей, а й, дозволю сказати, дітей багатьох країн світу.
В академії США, де я навчаюся нині, зокрема в теоретичних студіях, які досліджують емансипацію дитини в літературі, з року в рік студенти аналізують повість «Пеппі Довгапанчоха», проговорюючи основні характеристики Пеппі – дівчинки, яка звертається до дорослих на рівних, яка вчить їх спілкуватися з дітьми однією мовою – мовою порозуміння й любові, яка закликає дорослих не забувати про свою внутрішню дитинність і не сприймати життя надто пафосно, а з душевною теплотою дбати про добробут суспільства, довкілля, побут. І все це спонукає мене вірити, що такий досвід вивчення і аналізу практикується у всіх тих академіях, де серйозно досліджують дитячу літературу як академічну науку.
Дослідник дитячої літератури Зохар Шавіт вважає, що в літературній критиці є місце поняттю «амбівалентний текст» – текст для дітей, який конструюють дорослі (пишуть, ілюструють, видають, тестують, пропускають цензурою тощо), втім, зазначається, що завжди є письменники, які творять текст для себе чи то пак для своєї «внутрішньої дитини». Астрід Ліндґрен належить саме до таких письменників, і саме тому їй вдалося відтворити і зберегти щирість та відвертість дитячого голосу не тільки для себе, а й для великої кількості читачів різних поколінь.
Українські читачі, як і читачі в багатьох країнах світу, впродовж немалого часу не перестають передавати дітям досвід читання улюблених текстів Астрід Ліндґрен: ми купуємо книжки улюбленого класика в нових ілюстративних виданнях; шукаємо щойно перекладені на українську мову досі не відомі українським дітям книжки письменниці (скажімо, «Пригоди Еміля з Льонеберґи», «Домовичок Нільс Карлсон», «Лотта з Бешкетної вулиці» і «Сонячна галявина», що вже вийшли у видавництві «Махаон» у перекладі Ольги Сенюк та Галини Кирпи) і очікуємо на переклад українською чудової повісті «Діти з Гамірного» (перекладає Ольга Сенюк). А ще ми з великим зацікавленням щороку стежимо за врученням премії імені Астрід Ліндґрен у Швеції…
Про книжки Ліндґрен нам відомо немало. Про гуманістичний світогляд і життєву філософію письменниці свідчать сторінки її текстів. Звичайно, кожен читає твори Астрід Ліндґрен по-своєму: хтось насолоджується її словом, хтось емоційно виростає разом із яскравими літературними персонажами, хтось вивчає біографію, цікавиться певними деталями із життя письменниці, її родиною, послідовниками в літературі… Втім, хоч би скільки ми читали, перечитували чи вивчали творчість і життя Астрід Ліндґрен, нам ніколи не вдасться дізнатися всього достеменно. Завжди залишаються питання без відповідей.
Сьогодні в розмові із донькою Астрід Ліндґрен Карін Німан я пропоную дізнатися більше про життя письменниці, про її родину, про меморіальні музей і квартиру Ліндґрен, а також про творчість самої Карін Німан як перекладача та про всю їхню творчу родину. І, можливо, завдяки цій розмові нам поталанить додати дещо, як стверджує Ева-Марія Меткалф, більше до «розказаних життєвих історій», які не приховують, а таки розповідають нам про знамениту Астрід Ліндґрен.
Про Астрід Ліндґрен і про родину
— Карін, сьогодні у світі написано чимало біографій про Астрід Ліндґрен. На моєму столі лежать дві книжки англійською – одна написана Йоханною Гурвітз «Астрід Ліндґрен: казкарка для світу» (1991) (Astrid Lindgren: Storyteller of the World), а інша – дослідницька літературна праця «Астрід Ліндґрен», написана професором Евою-Марією Меткалф (1995). Обидві видані за життя Астрід Ліндґрен. Чи читала Астрід Ліндґрен книжки, написані про неї? І чиї дослідження чи біографія, на Вашу думку, є вдалими? Яку працю чи праці Ви рекомендували б читачам? Та, очевидно, і в Швеції виходять такі дослідження?
— Я не можу сказати напевне, що Астрід Ліндґрен читала біографії, але ймовірно, біографію, написану Меткалф, вона читала. Достеменно знаю, їй подобався літературний портрет, написаний її приятелькою Марґаретою Стремстед «Astrid Lindgren. En levnadsteckning». Марґарета Стремстед — оглядач нашої найвідомішої щоденної газети, знала Астрід Ліндґрен добре, вона інтерв’ювала її довгий час у процесі написання біографії.
— Кого з письменників Астрід Ліндґрен вважала своїм літературним учителем? Чиї книжки вважала взірцем, чи були такі? Чиї твори перечитувала? Ким захоплювалася?
— Я не думаю, що Астрід Ліндґрен вважала когось за «вчителів». Змалку, відколи почала ходити до бібліотеки, вона читала все підряд: добрі чи погані то були книжки, вона їх просто «ковтала». Згодом, звичайно, Астрід прагнула хороших книжок. Отож, вибирала взірцеві.
Вона перечитувала твори багатьох авторів, їх усіх годі перелічити. Норвезький письменник Кнут Гамсун дуже вплинув на неї замолоду, особливо його роман «Голод», і, можливо, те читання надихнуло на створення розповідей, абсурдних історій із життя Пеппі Довгапанчохи.
Голодний герой із книжки «Голод» мав неймовірний хист розповідати найабсурдніші побрехеньки, які смішили Астрід аж до сліз, коли вона читала книжку (бібліотечну книжку), сидячи на лавці в одному з парків Стокгольма. Також вона не раз перечитувала повість канадської авторки Л. М. Монтґомері « Енн із Зелених Дахів». Та книжка надихала її. Любила Астрід і класичних англійських новелістів ХІХ століття, усіх письменників-гумористів, шведських письменників-натуралістів, як ось К. Ю. Л. Альмквіст і Гаррі Мартінсон, читала також поезію, шведських, англійських, німецьких філософів, а вже з віком вона дедалі частіше й охочіше зверталася до біографій.
— Чи зберігаєте Ви досі подарунок рукопису, який презентувала Астрід Ліндґрен на ваш день народження? Адже «Пеппі Довгапанчоха», певною мірою, Ваша вигадка? Розкажіть про це більше, будь ласка.
— Ми досі зберігаємо рукопис книжки «Пеппі Довгапанчоха», який колись я отримала в дарунок. Однак дівчинка Пеппі – не моя вигадка, хіба тільки те ім’я, яке просто спало мені на думку, коли я вмовляла маму розповідати мені історії. На той час мені було сім років, і я лежала хвора в ліжку. Так ось, вона втратила терпіння і запитала: «Та що ще я можу розказати тобі?» Я просто бовкнула: мовляв, розкажи мені про Пеппі Довгапанчоху. Маму, певно, надихнуло незвичне ім’я й вона почала розповідати про дівчинку, яка була настільки сильна, що могла підійняти коняку. Отож ім’я – це моя данина.
— Дослідники твердять, що попри письменницьку діяльність Астрід Ліндґрен була також відомою суспільною активісткою. Вона відстоювала права дітей, виступала на захист тварин. Кажуть, що Астрід Ліндґрен прагнула змінити суспільство. Чи це так? Чи творчість Астрід Ліндґрен базувалася на соціальних подіях тих років? Чи сприймала вона свою творчість як соціальний акт?
— Ні, ні, вона не сприймала свою творчість за соціальний акт. Вона не була ані політиком, ані соціальним активістом. Вона не прагнула змінити суспільство, вона лише хотіла змінити те, що було справді поганим у суспільстві її часу, наприклад, неповага до дитячих прав, жорстокість до тварин чи нечесне нарахування податків. Вона писала статті до газет про ці речі, щоб створити публічну думку й вплинути на тих, хто перебував при владі. І завдяки тому, що вона була улюбленою дитячою письменницею і в ті дні дуже відомою, їй це вдалося, до того ж засоби масової інформації шанували її як глибоко освічену особистість.
— Я читала, що Астрід Ліндґрен вела щоденник під час Другої світової війни. Скажіть, будь ласка, чи був виданий саме той щоденник?
— Її щоденник не видано.
— Відомо, що Астрід Ліндґрен любила переповідати анекдоти із життя – дотепні ситуації, що трапилися з нею. Який був її найулюбленіший жарт, що Ви досі пам’ятаєте і оповідаєте іншим?
— Так, вона справді вміла розповідати анекдоти з життя, але я не можу виділити хоч один. Вона розповідала їх не для розваги, а тоді, коли щось змушувало її згадати якусь подібну ситуацію зі свого досвіду. Вони всі були контекстові, тому складно ось так просто переказати котрийсь із них.
— Карін,скажіть, чи хтось у Вашій творчій родині пише сьогодні для дітей? Чи хтось із Вашої родини успадкував талант Астрід Ліндґрен? Чи, може, хтось досліджує дитячу книжку?
— У нашій родині ніхто не пише для дітей!
Про переклади і шведську дитячу літературу
— Ви — професійний перекладач і перекладаєте дитячу літературу з англійської, німецької, французької, данської, норвезької. Скажіть, будь ласка, твори яких письменників Ви переклали? Як і чому обираєте тексти для перекладів?
— Здебільшого я перекладаю дитячу літературу, але буває й дорослу. Переклала понад сто книжок близько п’ятдесяти авторів, не можу зараз назвати їх усіх. Але, як правило, я не обираю книжок чи авторів, а отримую замовлення від видавців.
— Ви переклали на шведську повісті молодої норвезької письменниці Марії Парр, яку літературна критика називає “новою Астрід Ліндґрен” і яка вже добре відома й пошанована в Україні. Скажіть, будь ласка, чим захоплює Вас творчість Марії Парр?
— Я рада, що Марію Парр шанують в Україні. Мені справді дуже подобаються її книжки за талант розуміти дітей, прояв того розуміння цікаво читати. Це особливе обдарування.
— З ким із письменників Астрід Ліндґрен найбільше приятелювала? Відомо, що вона багатьох «благословила» на шлях у дитячу літературу, і вони про це ніколи не забувають.
— В Астрід було багато близьких друзів, найкращі – ще з дитячих літ. Вони не були письменниками. З-поміж письменників, котрих вона зустріла у своїй професійній діяльності, деякі стали приятелями, наприклад, Барбру Ліндґрен, Анн Марі Фальк, Ганс Петерсон, Улле Страндберґ, Яша Ґолованюк. Вона також товаришувала з кількома продюсерами своїх фільмів – як от Улле Геллбом і Таґе Даніельсон.
— У своїй книжці «Астрід Ліндґрен» Ева-Марія Меткалф згадує про переклади книжки «Пеппі Довгапанчоха». Вона твердить, що багато цікавих і дотепних моментів із тексту втрачено перекладачами. Карін, чи читали Ви переклади цієї книжки іншими мовами? Якщо так, то яка Ваша думка про ті переклади: втрати, знахідки, цікаві деталі? Наскільки, на Вашу думку, переклад змінює оригінальний текст?
— Безумовно, я читала переклади «Пеппі Довгапанчохи», і я погоджуюся, що більшість особливої мовної гри втрачається. Мабуть, це неминуче.
— Відома ситуація щодо перекладу книжки «Пеппі Довгапанчоха» французькою, коли видавець не хотіла залишити в тексті той епізод, де описується, як Пеппі розповідає, що вона може підійняти коняку. Видавець написала, що коняку треба замінити бодай на поні. На цю пропозицію, за словами Еви-Марії Меткалф, Астрід Ліндґрен попросила видавця надіслати їй фото дівчинки, яка могла би підійняти поні. Цей епізод свідчить не лише про культурну різноманітність, а й про культурну адаптацію текстів. Карін, чи намагаєтеся Ви адаптувати тексти до тієї чи іншої культури, коли перекладаєте?
— Перші переклади французькою були повним переспівом, дещо залишалося, але перекладачі створювали Пеппі інакше: слухняною, добре вихованою дівчинкою. Астрід не знала всього, оскільки не читала перекладів уважно в той час. Їй повідомили одну річ – редакторський намір замінити «коняку» на «поні».
«Розумієте, – писала їй редакторка, – можливо, шведські діти можуть повірити, що маленька дівчинка може підійняти коняку, але французькі діти, які пережили війну [то було кілька років після Другої Світової війни], ніколи не повірять такому». І тоді Астрід попросили показати їй фото дівчинки, яка підіймала б поні.
Ні, я не намагаюся адаптувати текст до культури, я намагаюся уникати адаптації, наскільки можливо!
— Чим, на Вашу думку, вирізняється шведська література сьогодні? Твори яких письменників читаєте Ви? Чиї твори радили б для перекладу українською мовою?
— Чим вирізняється шведська література нині? Дорога Оксано, це надто велике питання для мене. Я не обізнана із нею тепер, я читаю іноземні книжки для перекладів, а коли маю вільний час, то читаю те, що мені подобається. Але мені видається, що великий тренд у Швеції тепер – це книжки про вампірів і хоррор, що мене зовсім не цікавить. А це означає, що я не та людина, яка може порадити тексти для перекладів українською!
— Які Ваші улюблені дитячі книжки?
— Моїми улюбленими книжками в дитинстві були класичні британські: «Вінні Пух», «Аліса в країні чудес», «Мері Поппінс», «Вітер на місяці» та інші. Я досі вважаю, що вони незрівнянні.
Про премію імені Астрід Ліндґрен і про музей
— Карін, чи Ви член комітету премії імені Астрід Лінґрен (the Astrid Lindgren Memorial Award). Якщо так, то що для Вас означає бути членом цього комітету?
— Мушу сказати, що ні. Член цього комітету – моя племінниця, Аніка Ліндґрен.
— Нещодавно я віртуально «подорожувала» помешканням Астрід Лінґрен тут. Скажіть, будь ласка, хто підтримує це помешкання, хто дбає про нього? Також чия це ідея – створити інтернет-екскурсію для шанувальників?
— Квартира Астрід Ліндґрен у Стокгольмі підтримується в тому стані в якому вона була тоді, коли Астрід жила там. Передбачено її не змінювати до того часу, доки її можна буде показувати людям.
Це ми, родина, хто підтримує й винаймає квартиру. Вебсайт-тур задуманий для того, щоб показати квартиру тим шанувальникам, яким це цікаво, але які з певних причин не можуть приїхати.
— Скажіть, будь ласка, чи багато шанувальників творчості Астрід Ліндґрен навідуються до музею «Будинок дитинства Астрід Ліндґрен»? Розкажіть трішки про постійну виставку «Світова Астрід Ліндґрен»? Що це за виставка, яка її основна ідея?
— Дуже багато людей відвідує рідну домівку Астрід Ліндґрен у Віммербю, особливо влітку. А виставка, що там віжбувається, влаштована для того, аби презентувати життя і творчість Ліндґрен для тих, кого це цікавить.
— Карін, щиро дякую за розмову від усіх українських шанувальників творчості Астрід Ліндґрен!
Розмову з Карін Німан провела й переклала з англійської Оксана Лущевська
Трохи про нові переклади творів Астрід Ліндґрен із перекладачем – Галиною Кирпою
— Пані Галино, у Вас на стіні над робочим столом висить фото Астрід Ліндґрен із її автографом. Розкажіть історію цієї світлини.
— Це копія світлини, яку Астрід подарувала Ользі Сенюк на згадку про їхню зустріч у Стокгольмі. І те, що я кажу просто Астрід, нехай не сприймається за фамільярність, – так її називають усі шведи будь-якого віку, і в кожнім разі всім зрозуміло, про кого йдеться. Якось пані Ольга дала мені перезняти ту світлину для однієї з публікацій, яку ми готували до ювілею Ліндґрен. Передусім хочу наголосити: нашій літературі неймовірно пощастило, що саме Ольга Сенюк “привела” в Україну і Карлсона, і Пеппі, і Калле, і Роню, і Міо, і Братів Лев’яче Серце, і Расмуса, й Еміля, а нещодавнечко ще й малих героїв із хутора Гамірного. Хоча, може, не одне покоління українських дітей навіть гадки не має, що цей творчий подвиг здійснила одна людина. І моя Ліндґрен відбулася завдяки тій же Ользі Сенюк, бо саме вона благословила мене на переклади трьох книжок, що побачили світ у видавництві “Махаон”.
— Чим для Вас є творчість Астрід Ліндґрен? Яка Ваша улюблена книжка письменниці і чому?
— Часом мені здається, що творчість Ліндґрен – то одна велика, як світ, книжка, де дитина учиться любити, творити й думати. У листі Астрід до своєї приятельки, театрального критика Ельси Оленіус є такий штрих до розуміння таємниць її творчості. Астрід пише: “Я мала багато гарних днів, проведених у тиші, яка страшенно мене збуджувала, але про це ніхто не знає. Коли я блукаю в лузі, де сушиться сіно, небо затягнене хмарами, а довкола рясно цвіте шипшина, то цей луг зворушує мене набагато більше, ніж Єлисейські поля і Норт-Дам у Парижі”. І я собі думаю: як добре, що було те сіно, ті хмари, та шипшина, той луг! Адже після того з’явилися такі шедеври, як “Расмус-волоцюга”, “Міо, мій Міо”, “Брати Лев’яче Серце” – чи не найзворушливіші твори шведської літератури.
— Як Вам працюється над перекладами творів Ліндґрен? Що скажете Ви про адаптацію тексту?
— Напевно, Ліндґрен, як ніхто інший, дуже швидко вміє перетворити перекладача на “спільника”. В її текст заходиш, як у чисту річку, залишається пливти і дивуватися. Одразу відчуваєш, що вона прекрасна стилістка. До жодної адаптації чи переінакшення тексту я не вдаюся. У “Лотті з Бешкетної вулиці” є, скажімо, такий епізод, де Лотта під дощем стає на купу гною, щоб швидше вирости. У тому французькому виданні, яке згадує Карін, гній пропонували замінити на землю, і втрачалася суть. Звісно, гній – не парфуми, але саме на гною все росте, і сільська дитина, навіть така мала, як Лотта, це знала.
Тут Карін згадала ще й Марґарету Стремстед – авторку життєпису Астрід Ліндґрен. До речі, Стремстед — сама чудова письменниця. Вона опрацювала силу-силенну листів, щоденників Астрід, провела безліч розмов з її родичами, друзями й просто читачами. Попри чималу різницю у віці вони з Астрід близько приятелювали, тому життєпис так удався. Відповідаючи на Марґаретине запитання (6 грудня 1970) про ставлення до літератури, Ліндгрен відповіла: “…треба працювати над музикальністю мови. Я повинна відчути її звучання. Я пишу й знов переписую, відкидаючи зайві слова, аж поки ніщо не різатиме вуха… Я пишу для дитини, яка живе в мені самій. Я ніколи не думаю про те, щоб написати так, аби розважити малих читачів. Власне кажучи, коли я пишу, я про них зовсім не думаю. Я пишу для власної втіхи”. От саме на цю “музикальність мови” Ліндґрен і змушує зважати перекладача – щоб і в перекладі не втратилося “звучання мови”. Тож, скажімо, вислів “зоряне небо” (stjärnhimmeln) доводиться переписувати поти, поки перестане різати вуха оце “ненекання”.
— Поділіться, що саме з творчого доробку Ліндґрен Ви ще плануєте перекласти?
— Перекладати, звісно, є що. Сподіваюся, видавництво мало-помалу та й подужає видати “повну українську Ліндґрен” і Ольга Сенюк ще доповнить свій неповторний перекладацький ужинок. Окрім того, за ці 10 років, відколи Астрід немає, у Швеції з’явилися нові видання про неї. Восени вийшла унікальна книжка “Твої листи я ховаю під матрац”, де зібрано листування великої письменниці й дівчинки Сари. Це дуже цікава історія дружби в листах, адже в житті вони жодного разу не бачилися. А ще я дуже люблю спогади про Астрід Ліндґрен, вони завжди викликають у мене якесь дивне відчуття. Тоді немовби забуваєш, що Її немає на світі, тоді здається, що вона жива, сидить собі в саду на своєму улюбленому дереві неподалік Пеппіної вілли “Хованка” і ось-ось вигукне, як бувало робила, коли розмова про неї затягувалася: “О, та годі вже говорити про цю Астрід Ліндґрен!” А потім переведе мову на інших – і ніколи нікого не обмине добрим словом, бо насправді немало знайдеться таких, хто постійно відчував її щиру дружбу і любов.
Розмовляла Оксана Лущевська
Читайте також:
Марія Парр: «Я прагну, щоб моя мова не зникала» (Розмовляла Оксана Лущевська)
Ірина Троскот. Дитяча література по-норвезьки
Ольга Сенюк: «Карлсон у мене вийшов людянішим завдяки українській мові» (Розмовляла Валерія Радзієвська)
Наталка Малетич. Дивосвіт Галини Кирпи
