Василя Кожелянка український читач знає насамперед як засновника і блискучого представника жанру української альтернативної історії. Протягом десяти років (1997 – 2007) В.Кожелянко видав дев’ять романів цього жанру: «Дефіляда у Москві» (1997), «Конотоп» (1998), «Людинець пана Бога» (1999), «ЛЖЕNostradamus» (1999), «Котигорошко» (2000), «Тероріум» (2001), «Срібний павук» (2003), «Ефіопська Січ» (2005), «Третє поле» (2007). Окрім альтернативної історії, В.Кожелянко також писав поезію (4 збірки), оповідання, п’єси (у співавторстві з Володимиром Сердюком ), есеїстику та критику.
На жаль, автора вже немає серед нас. Він передчасно помер у 2008 р. Однак нещодавно у Чернівцях видали останній роман автора – «Діти застою». Цей текст, як можна було сподіватися, не завершує серію альтернативно-історичних романів, а відкриває ще одну грань таланту Кожелянка – його реалістичну прозу. Сашко Бойченко, який редагував роман, навіть стверджує, що він автобіографічний.
«Діти застою» — це перший і, на жаль, останній реалістичний роман автора, однак якщо говорити про цей текст, то хочеться, услід за Бойченком, уживати суперлативи.
Дія роману відбувається на Буковині, у місті Джерелові. Джерелів – це буковинська Йокнапатофа Кожелянка, тобто на карті географічній ви цього населеного пункту не знайдете, проте на карті культурологічній – це велике і помітне місто, неподалік від Чернівців, у якому — вся квінтесенція «буковинсько-балканського» райцентру.
Сама назва Джерелів («наголос на останньому складі»), як і всі поетоніми Кожелянка, наділена промовистим дейксисом. Це – містечко-джерело, містечко-арехетип. Його мешканці прототипні, списані з реальних людей.
Роман написано живою плинною мовою, автор не ховає обсценізмів в евфемізмах. У тексті багато буковинських реалій – від специфічних іменних варіантів (Івоніка, Тодоріка, Циль) до говіркових вкраплень.
У романі є дві головні сюжетні лінії: бандерівця Василя Годюра (прізвище Годюр перегукується з карпатським апелятивом года – «передшлюбна угода») та нашого сучасника Панька Людинюка (і знову – Людинюк: людина, один із нас). Ці лінії резонують темою нещасливої любові, яка, водночас, надихає і знищує. І Годюр, і Людинюк живуть і приречено кохають у Джерелові з часовим інтервалом десь у 50 – 60 років. Годюра вбивають енкаведисти, Людинюк пробує вбити любов (і розірвати «любовний гострокутник») у собі.
Амур фаталь – центральна тема роману. І то не тільки амур фаталь до жінки, а й до держави, до зовсім конкретної, нашої – калинової. Ці дві амур фаталь переплітаються у тугу косу, з якої виходить ідеальний зашморг на шию.
Якщо амур фаталь до жінки – тема не нова в літературі, навіть у нашій, то амур фаталь до батьківщини, особливо від часів здобуття незалежності і до помаранчевої революції – ще ніхто не описував. Автор зобразив її всю ефемерність та приреченість. Василь Годюр подався в УПА через особисті обставини, а не з ідеологічних міркувань. Панько Людинюк записався у рухівці також через нещасливе кохання, а на помаранчеву революцію поїхав, аби втекти від проблем любовного трикутника. Обоє героїв часто згадують Олексу Довбуша, який також загинув не через те, що відбирав у багатих гроші для бідних, а, як співається у не дуже політкоректній (або дуже неполіткоректній) народній пісні, «через суку».
Окрім Годюра та Людинюка, є ще дві другорядні сюжетні лінії: одна виключно любовна (без політики) і не фатальна, а інша — суто політична і зовсім безнадійна.
Перша з них – це історія Серафима Кадилка – буддиста, який закохався у вагітну і заручену глухо-німу повію. Попри всю безнадійність ситуації, його життя набуває гармонії.
Друга допоміжна сюжетна лінія – колишнього замміністра Григорія Маузера, він же Ґіца Пуцінґвер (тут привертає увагу гармонія його «вогнепальних» прізвищ: маузер та пуцін ‘пуц/пуцувати’+ґвер ’рушниця’), який після раптового звільнення повернувся у Джерелів і зі знедолених бібліотекарок та медсестер – за допомогою езотерики і сексу – зорганізував партію «Свобода і хліб». Ця сюжетна лінія – традиційна для кожелянківської альтернативної історії: гостросатирична, нереальна і до болю реалістична водночас.
Йокнапатофу-Джерелів, про яку «“місто” не скажеш, але й не село», населяють й інші персонажі: мент Триколору-Краснов, поет Небелюк-Нобелбюк, есбіст Тодоріка Швец та інші. Найбільш схематичними мені видаються жіночі персонажі, зокрема Ліна та Форнарина. Але автор належав до чоловічого роду, а емпатія, навіть авторська, має свої межі.
Увесь цей буковинський континуум: від Довбуша (який був не зовсім буковинцем, якщо не брати до уваги життя у проспіваних піснях) до зневіреного і самотнього після помаранчевої революції Людинюка зі всіма головними й другорядними персонажами – це і є портрет «епохи застою» буковинської версії. Складається таке враження, що ця епоха почалася задовго до Брєжнєва і нікуди відходити вона не збирається.
Слово фірманові Черваку-Чарваку: « – Люди люблять застій, – почав пояснювати прихильний до локати фірман, – бо тоді жити добре, а головне – є впевненість у завтрашньому дні. Тобто ти твердо знаєш, що завтра, незважаючи на жодні підступи імперіалізму, буде пиво і футбол.
– Паршиве пиво і слабенький футбол.
– То байка…»
Кожелянко виписав портрет українського застою з оптимальної дистанції: не надто віддалено, щоб загубити деталі, не надто близько, щоб упасти в пафос. Він не описав його як відірване явище, а описав увесь спектр нашого застійного життя, нашу амур фаталь, що надихає на героїчні вчинки і заважає їх виконати. Амур фаталь, від якої народжуються діти застою.
У «Конотопі» В.Кожелянка є герой Нaзaрій Сaвович Крaвченко, який міг би чудово підсумувати огляд роману «Діти застою». Він «нaродився десь між 24 грудня 2056-го і 7 січня 2057 років. У двaдцятимісячному віці, побaчивши кaлaмутну ріку Прут, скaзaв: “Все тече, aле нічого не змінюється”».
