Хоч я дуже люблю дитячу літературу і не оминаю новинок, книжки Джаклін Вілсон тривалий час обходила десятою дорогою. Як би вам сказати… Якось поткнулася її почитати — і з’ясувала, що це авторка, яка пише книжки для дівчаток. Вдумайтеся! Книжки для дівчаток — жах, пряма дорога до дамських романів у м’яких палітурках із трояндочками.
Однак, отримавши у подарунок аж п’ять томів згаданої авторки, я їх таки прочитала. І тепер можу розповісти, чи варто ці книги давати дівчаткам, а чи варто ховати якнайдалі, щоб виховати у своїй дитині нормальну культуру читання.
Ось які книги трапили мені до рук: «Історія Трейсі Бікер», «В головній ролі Трейсі Бікер», «Дитина-валіза», «Зірка з ліжка та сніданку» та «Опівночі». Очевидно, це повна колекція книжок Джаклін Вілсон, виданих на даний момент українською у видавництві «Навчальна книга Богдан».
Отже, чи справді книги Вілсон — це типова література для дівчаток?
Вони сентиментальні? — Так. Сопливо-рожеві? — Ну, вже ні. Дівчатка Вілсон — далеко не мед.
Письменниця не уникає проблемних соціальних тем. Трейсі Бікер живе у притулку, її мати геть не дбає про дівчинку, раз на півроку посилаючи листівку з туманними обіцянками колись приїхати. Андреа тяжко переживає розлучення батьків. Родина Ельзи стрімко бідніє, матеріальні прикрощі негайно позначаються на ставленні до дітей, але насамперед – Ельзи, адже її вітчим чітко розрізняє своїх дітей і пасербицю.
Але жодного надміру емоцій, жодного нагнітання хмар, як це прийнято в літературі для дівчаток. Ніяких лагідних ангелів у стражданні. Письменниця співчутлива, але оптимістична і повсякчас жартує, ніби натякаючи: і з цим можна впоратися. А надто — маючи такий характер, як у…
Трейсі Бікер. Ця дівчинка — справжнісінький карлсон у спідниці. Недарма весь сиротинець від неї плаче. Якщо гарненько розпитати Трейсі, стане ясно, що кривда, якої вона зазнає від інших дітей, цілком виправдана, адже Трейсі воліє «давати здачі» не після того, як хтось її скривдить, а завчасно, та ще й дражнитися вміє вельми дошкульно.
Проти своїх бід вона вибудувала цілу стіну з вигадок.
Мама вкотре не змогла приїхати? Не дивно, у знаменитих актрис такий щільний графік, зате коли вже приїде… І насправді вона, Трейсі, чудово провела день у МакДональдсі — а зовсім не блукала довкола, голодна і змерзла. І вона ніколи не плаче, просто має напади алергії.
Такі механізми відчайдушного захисту добре працюють, хоч і мають один ґандж. За цією стіною фантазій Трейсі мало не втрачає здатності помічати, що дехто її все-таки любить і цінує.
Ельза, героїня «Зірки з ліжка та сніданку», мріє стати відомою комедіанткою. Її стіна захисту від бідності та всіх наслідків — проблем у школі, материної депресії, духопеликів вітчима, принизливої байдужості дорослих, насмішок однолітків — це гумор. Це її надія на майбутнє, її розрада, і Ельза вірить у свою захисну стіну до останнього, попри те, що її жарти з популярних збірочок майже нікого не здатні розсмішити. Дуже поширена проблема; до речі, діти, які не від хорошого життя знаходять єдиний спосіб бути комусь цікавими у блазнюванні, незрідка радше дратівливому, аніж приємному для оточення. Аж дивно, що ця проблема так рідко потрапляє в поле зору літератури.
Андреа, на відміну від інших, має фізичну стіну, що її захищає, хоч та стіна насправді належить чужим людям. Це — будинок із живоплотом, чужий сад, куди вона приблукала випадково і куди тікає щоразу, коли їй кепсько на душі. Щось таке, що можна помацати, і воно нікуди не дінеться — дуже логічно, адже в реальному житті їй так бракує в обох будинках власного місця, де просто можна побути на самоті та бодай покласти свої речі. Ця фізична стіна, старий живопліт, стара шовковиця, старий будиночок символізують також стабільність, якої бракує дівчинці, адже щодня їй доводиться пристосовуватися до змін: тиждень у будинку батька з одними правилами, тиждень у будинку матері з іншими правилами.
Вайолет із книги «Опівночі», на перший погляд, не потребує захисту. Може, хіба, від брата, який вигадує для неї жорстокі ігри… Але ж ні, Вайолет любить його і, власне, не почувається жертвою, вона вірить, що рано чи пізно зуміє дати братові відсіч. Істинна її проблема — це самота. І проблема її брата — також самота. Вона ховається за стіною казкового, ірреального, у світі фей. Він ховається за стіною показної незалежності й жорсткості. Коли з’являється Жасмин, дівчинка, яка кожного з них може позбавити цієї самоти, обоє готові зруйнувати свій мур. Та тільки їх — двоє, а Жасмин — одна.
Кумедна риса
Джаклін Вілсон полюбляє у своїх книжках уводити в ролі персонажів відому письменницю. Не під своїм іменем, звісно, та все ж. Її дівчата можуть упадати за чиїмись книжками, як в «Опівночі» (хоча тут герой не письменник, а художник-ілюстратор, до того ж чоловік), вони прагнуть потрапити на літературну презентацію, як у «Новому старті», отримувати обіцянки присвятити їм майбутню книжку. Хіба що Трейсі Бікер зі своєю письменницею не носиться, як із писаною торбою, вона просто переконує її вдочерити і, схоже, досягне в цьому успіху.
Про ілюстрації
За задумом авторки, усім дівчатам-героїням подобається малювати у зошиті. Трейсі доповнює малюнками свій щоденник і листи, особливо цікаво виходить, коли вона домальовує штампованих феєчок у дитячому блокноті. Анді робить малюнки-пояснення для свого словничка від А до Я. Ельза також удається до ілюстрування своєї оповіді. Вайолет малює себе в кожному листі до свого кумира-художника. Тому ілюстрації до книг також нагадують дитячі малюнки. Такі вони були в оригіналах, і в схожій техніці намальовані для українського видання. Десь вийшло цікавіше — наприклад Бабуїн із Ванною, а дещо втратилося — Лелека в оригіналі мав таку смішну незадоволену пичку… Але загалом ілюстрації симпатичні й динамічні, їх цікаво розглядати. І тільки оформлення книги «Опівночі» розчарувало. В книзі так смаковито описані феї Каспера Дріма… я чулася обдуреною. Феї на сторінках — важкі, неповороткі, чорнильні, у тексті — легкі, туманні, двозначні… Намалювали би їх аквареллю, нехай би то були навіть наймінімалістичніші чорно-білі аквар
ельні малюнки, і відчуття «ефірності», загадковості вдалося би зберегти, ех…
Принаймні, велика дяка видавництву, що не оформила книгу фотографіями дівчаток-папужок, як це часто роблять.
Особливі смаколики і трохи про переклад
Це ми про форму, побудову кожної з книжок. Письменниця дуже вигадливо підійшла до цього. Наприклад, першу книгу про Трейсі скомпоновано у вигляді фабричного щоденника, такого, де надруковані запитання і є місце для тексту, а також можна вклеїти фотографії або щось намалювати. Попервах Трейсі вистачає скромних можливостей такого формату, але ненадовго.
Книга «Опівночі», окрім основного сюжету, містить листи Вайолет до Каспера Дріма та аркуші з його книг.
А «Дитина-валіза» — це взагалі книга-словничок. Кожен розділ на певну літеру розповідає про якусь частину життя дівчинки.
То що ми там писали про пряму дорогу до жіночих романів? Як щодо тоненької стежечки до Мілорада Павича? Ги-ги. Це вже ми загнули. Все-таки у цих книгах забагато «дівчачих штучок». Захоплення іграшково-цукерковими брендами, часто поверхові мрії, гачечки-цінності: спілкуватися з кимось знаменитим ближче, ніж усі решта фанатів, мати подружку з акторської родини… і це там теж є, нікуди не втечеш.
Така небанальна форма, зрозуміло, потребує від перекладача особливої вправності. Було цікаво, як Володимир Чернишенко, який уже встиг успішно зарекомендувати себе вправним тлумачем дитячої літератури, впорається з «Дитиною-валізою», книжкою-словничком.
А — це Андреа, тобто, сама героїня. Б — бабуїн, як вона прозиває вітчима. І так далі. Я не відмовила собі у недитячій розвазі вгадувати, які були назви розділів у англомовному оригіналі за англійською абеткою. Морока ж, певно, була перекладачеві, мало того, що літери стоять в іншому порядку, а сюжет цілком лінійний і розділи місцями не переставиш. Завважте, що українська абетка ще й на цілих сім літер довша! Як наслідок — деякі розділи позначають по дві літери. Часом вийшло дуже дотепно, наприклад, розділ про желе (Jelly), яке приготувала нова дружина Андіного батька, був прикрашений літерою J із мисочкою на вершечку. В українській версії з тією ж мисочкою красується літера Ї, а розділ називається «Здорова Їжа», що цілком відповідає сюжету. А ось із розділом «Хайку» («Haiku») вийшло куди гірше — йому дісталася літера И, з якої в українській взагалі мало що починається. Український варіант, отже, звучить «пИшу хайки». Але ви знаєте, як вийти з ситуації? От. І ми не знаємо.
Не менш складною головоломкою, певно, була для перекладача книга «Зірка з ліжка та сніданку» (The Bread and Breakfast Star), адже вона побудована всуціль на типових англійських каламбурах, які так полюбляє головна героїня Ельза. Не кажучи вже про сучасний сленг — як підлітковий, так і дорослий, про елементи шотландського діалекту, про вигуки, й емоційно насичені синтаксичні конструкції з усілякими акцентами й інтонаціями.
Оповідь традиційно ведеться від імені самої героїні, відтак напруженість моменту передається через короткі, уривчасті речення — дитина констатує факти, які дорослий сприймає зі щирим співчуттям: But then Mum met Mack. Mack the Smack. That`s not a joke. He really does smack. Especially me. «…Аж ось мама зустріла Мака. Мака-де-ломака. (Наразі, можливо, варто було б написати «де-Ломака», але це побіжні міркування). І це не жарт. Він завжди погрожує ломакою. Особливо мені». Інше характерне ім’я — молодшого братика Генко-Скупенко (Hank the Hunk). Тут перед перекладачем постає хитра загадка: Hunk — окрім «скупердяй» має ще й значення «ласий шматочок». Отакий іронічний відтінок у підтексті — філологічний смаколик для дорослих, адже у творі Генко-Скупенко постає надміру товстим, ненажерливим і трохи вередливим немовлям, якого, як видається Ельзі, «без крана важко підняти». Зате його батько Мак, звісно, обожнює свого чудового синочка.
За сюжетом дівчинка постійно вигадує різні жарти, гумористичну «сіль» яких іноді розуміє тільки вона, але здебільшого таки кумедні, побудовані переважно на грі слів: «- Слухай, закрийся, га? — гиркнув Мак-де-ломака. — Я не можу закритися, я не двері, — відрізала я. – Гей, а ви знаєте, які двері можна налити у склянку? Розчинені!»
Як ви собі уявляєте, це мало формулюватися в оригіналі? «I can`t shut, I`m not a door”, I said. «When is a door not a door? When it`s ajar»! Буквально: «Я не можу закритися, я не двері… А коли двері не є дверима? Коли вони розчахнуті», знову подвійна гра слів: фонетична — a door / ajar, і семантична — ajar може означати і «прочинені», і «розсварені». Пригадаймо, що діалог відбувається під час переселення родини до готелю «ліжко-та-сніданок»: мама шокована, малеча ридає, Мак злиться. Обравши емоційно нейтральнішу гру слів, автор компенсує емоційну напруженість жарту тим, що вживає «відрізала» замість буквального «сказала (said)».
Із мовою Ельзи «ще півбіди» (біди не в сенсі невдачі, а в сенсі виклику для перекладача) — можна скористатися «додатковою площиною» мови автора, але ж авторка у нас — сама Ельза. Тож цікаві конструкції виникають далеко не завжди в діалогах. Так, скажімо, характеризуючи реакцію того-таки Мака на жарти пасербиці, Ельза каже: «And he doesn`t ever get them. Because he is thick. Thick thick thick as a brick». Знову гра у багатозначність: у розмовній мові слово thick окрім звичного значення «товстий, жирний» має ще й інше — «тупий, непробивний». Володимир Чернишенко пропонує блискучий новотвір фразеологічного штибу: «А до нього ніколи не доходить. Отака з ним біда, мов цегла руда». Розмовне «до нього не доходить» додає знижено-розмовного тону, а обігрування «цегляної біди» перегукується з російським «дела, как сажа бела» і водночас зберігає пряму значеннєву семантику. Таких «чудотворів» у книжці знайдеться ще чимало, навіть якщо іноді їх емоційне забарвлення буде дужчим, аніж в оригіналу: «міни квасити» замість «sc
rewing up your face» (кривитися).
Окремі випадки вимагають додаткових пояснень, як, наприклад, чому дівчатка називають готельну прибиральницю «місіс Гувер» — Hoover — найпопулярніша марка пилососів в Англії. За наявність детальних і цікавих зразків вимираючого виду приміток – окрема дяка перекладачеві. Схоже, нагода поговорити з малими читачами від свого імені, а не словами авторки, неабияк захопила пана Володимира. Інакше, чим пояснити, наприклад, такий коментар (цитую зі збереженням орфографії оригіналу): «Англійською це було «The high cliff” by Eva Doover, “The broken window” by Eva Brick, “ The MONSTER story book” by Frank N. Stine. Вчіть англійськуJ))» І чим це пояснити, крім як захватом від творчого процесу? Ну, не намаганням же покпинити з читача, який мусить читати книжку в перекладі. І навряд чи невпевненістю у своїх версіях «балакучих» імен: Джо Молунгма, Єва Цегельска та, відповідно, Франк Н. Штейн.
Можна закинути перекладачеві, що фільм «Жахи на Ельм-стріт» міцно вкоренився в нашій культурі як «Жахи на вулиці В’язів» і, може, не варто було нічого тут вигадувати, можна посперечатися щодо вибору деяких слів. Але переклади Володимира Чернишенка — не тільки дотепне розв’язання головоломки Джаклін Вілсон. Коли над ними думаєш, хочеться взяти оригінал і — порівнювати, розгадувати, й… собі погратися у перекладача. Отакі педагогічно-психологічні наслідки читання для дітей для дорослих.
