Клаус Гаґеруп – одна з найпомітніших постатей у норвезькій літературі для дітей та підлітків. Щоправда, він також є автором кількох “дорослих” книжок і спогадів про свою матір, видатну норвезьку письменницю Інґер Гаґеруп.
Український читач ознайомився із його творчістю ще 2006 року, коли видавництво «Теза» видало дві його книжки «Маркус і Діана: Світло Сіріуса» та «Маркус і дівчата». Щойно в тій-таки “Тезі” побачила світ третя – «Маркус і велика футбольна любов» (а всього книжок про Маркуса Сімонсена – шість). Видана 1994 року в Норвегії повість про хлопчика Маркуса швидко здобула популярність у Європі, а ім’я Клауса Гаґерупа стало добре знаним на теренах міжнародної дитячої літератури. І це, власне, зрозуміло. Адже розповідь про страхополоха Маркуса зачіпає важливу для кожного читача: тему страху чи, радше сказати, страхів. Маркус певний, що боятися треба всього на світі, тож боїться і висоти, і темряви, і блискавки. До того ж, він сором’язливий та нерішучий. Утім, хлопець успішно переборює свої боязні й вчиться їх гамувати.
Гаґеруп добре знає психологію дітей, їхні переживання, невпевненість, вагання, сумніви, шляхи до подолання перешкод. Послуговуючись тонким гумором, яскравістю та лаконічністю мови, він висвітлює найскладніші ситуації й дає читачам можливість ідентифікувати себе з літературним персонажем і навіть посміятися з тих чи тих проблем, тобто не тільки книжкових вигаданих проблем, а й власних.
Ще одну книжку «У страху великі очі» Клаус Гаґеруп написав у співавторстві з донькою Ганною Гаґеруп. Цю повість видало в українському перекладі 2009 року видавництво «Навчальна книга – Богдан» (одразу хочу зазначити, що всі книжки Клауса Гаґерупа українською вийшли в перекладі Галини Кирпи). Назва повісті є ключовим моментом для сюжету. Так, у страху великі очі, такі ж бо великі, як очі головного героя, їжачка-боягуза Карстена. Разом зі своїм другом Інґебріґтом, «найполохливішим хлопчиком у світі», Карстен вчиться сміливості. Цікаво, що в подоланні страхів Карстену часто стає у пригоді ще й олівець та блокнот, куди він записує усе пережите, а потому ділиться своїми записами із допитливими читачами.
Наприкінці 2011 року в видавництві «Грані-Т» побачила світ повість Клауса Гаґерупа «Золота Вежа». Вона — про родинні проблеми і трагічні ситуації, що трапляються з нашими рідними. Маріанна – головна героїня повісті – вчиться не тільки дивитися своїм страхам в обличчя, а також спілкуватися зі своїм братом Генриком, який втратив голос після нещасного випадку. Маріанна не може змиритися з тим, що її брат змінився. Дівчині боязко перебувати поряд із ним, бо він весь час мовчить. Вона переживає за нього, їй тяжко вдавати, буцімто нічого не сталося. Утім, вона сильніша, ніж собі уявляє. Заради свого брата Маріанна готова вкотре ступити на Золоту Вежу, з якої розпочалася вся ця трагедія. Її крок не марний. Маріанна починає розуміти навіть Генрикове мовчання. Вона вчиться мови брата: мови тіла, жестів, поглядів. Попри серйозний психологічний контент, книжка висвітлює неабиякий емоційний баласт. Гаґеруп розуміє, що емоційне забарвлення тексту допоможе юним читачам пройти нелегкий шлях разом із Маріанною. Ця книжка не тільки достукається до сердець юних та дорослих читачів, вона «проговорить» їм ті найскладніші моменти, які часом випадають у житті, і дасть можливість зрозуміти, що все можна пережити, а особливо – коли поряд близькі люди.
Усі герої Гаґерупа напрочуд відповідають реальності. Усі описані ним ситуації – із навколишнього життя. Бо ж письменник не вигадує світів, а зображує світ таким, який він є. І в цьому, як на мене, й полягає успіх Гаґерупової творчості.
Пропоную читачам ближче познайомитися з Клаусом Гаґерупом, його творчою родиною, деякими цікавими епізодами із життя та творчими планами.
— Клаусе, Ви росли в ліературній родині, тож насамперед розкажіть, будь ласка, трішки про неї.
— Моя мама Інґер Гаґеруп була добре відома, і можу сказати, що вона дуже гарна поетеса. Мій брат писав поезію, романи і п’єси для театру. Наш батько вчителював, але й він писав книжки для дітей. Тож змалку мені зовсім не хотілося бути письменником. Я мріяв стати олімпійським чемпіоном із метання списів, але, відверто кажучи, мені не пощастило. Ще в мене була мрія стати актором, от я ним і став. Упродовж року я навчався в театральній школі в Англії, а після того – чотири роки в Норвегії. Коли я здобув освіту, мене взяли на роботу до Національного театру в Осло, де я працював актором і драматургом.
У дитинстві мені хотілося бути звичайним хлопчиком, як усі. Клаус – не дуже звичне ім’я для Норвегії, тому я ненавидів його. Мені хотілося, щоб мене звали Гаральд, це ім’я дуже поширене тут. Трьох моїх друзів звали Гаральдами.
— У Вас було щасливе дитинство? Ви любили читати? Які книжки були найулюбленішими?
— Так, у мене було щасливе дитинство. Напевно, мої батьки були задоволені, що я не мріяв стати письменником. До того ж, вони дуже захоплювалися моїми спортивними досягненнями — навіть тоді, коли не було чогось такого особливого, чим можна було пишатися. Атож, я любив читати. І тато, й мама читали мені багато, коли я був малий. Вони особливо не зважали, чи книжки були для дорослих, чи для дітей. А коли я навчився читати, то серед моїх улюблених книжок були «Аліса в країні Див» Люїса Керолла, «Посмертні записки Піквікського клубу» Чарлза Діккенса, «Вінні-Пух» А. А. Мілна і всі повісті про Мумі-тролів Туве Янсон. Я досі люблю ці книжки і час від часу перечитую їх.
— Отже від своєї мами Інґер Гаґеруп Ви з самого малечку знали будні письменницького життя. А з якого ж віку все-таки почали писати?
— Я не вмів танцювати і був досить сором’язливий, тож коли мені виповнилося 14, я заходився писати вірші, щоб справити враження на дівчат. Не вельми старався, бо не думав тоді про поезію, тож і вірші виходили такі собі. Але я наполегливо писав далі, і першу свою книжку, збірку поезій, надрукував 1969 року, ще бувши студентом Норвезької театральної школи.
— Чим Вас захопила й захоплює дитяча література?
— Це нелегке запитання. Коли я був малим, то думав: як прекрасно входити в дивний світ, де все можливо! Майже те саме я відчуваю сьогодні. Але, якщо бути точнішим, я додав би, що мене захоплює «закручена» фантазія в «Алісі», гумор і чистота «Вінні-Пуха» і меланхолія книжок Туве Янсон. А ще я дуже люблю книжки Роальда Дала, чиї персонажі мають дивне поєднання звичного і фантастичного, незвичайні обдарування певною мірою, наприклад, такі, як Матильда, моя улюблена героїня.
— Ваш Маркус Сімонсен став нашим улюбленцем. Цікаво, чи має він прототипа, чи цілком вигаданий? Або, може, за ним ховається сам Клаус Гаґеруп?
— Маркус – це поєднання. Звісно, він – хлопчик, якого я вигадав, але в ньому я впізнаю й себе. Замолоду я був сором’язливий, нерідко закоханий і також часто боявся дівчат. Але не аж так, як Маркус. Можна сказати, що він – це я, але помножений на сотню інших хлопчиків. До речі, персонаж, який мені найбільше нагадує мене, – Маркусів тато Монс.
— Книжку «У страху великі очі» Ви написали з молодшою донькою Ганною. Цікаво, як пишуть удвох одну книжку? Чи пише Ганна тепер?
— Майже всю історію, розказану в книжці «У страху великі очі», вигадала Ганна, а я записав. Зовсім недавно ми вдвох із нею написали п’єсу про норвезького добре відомого директора цирку – Арнардо. Її буде поставлено в цирковому наметі цього літа. Для п’єси ми разом вигадали сюжет, а потім окремо прописували різні епізоди.
Так, Ганна пише. Тепер вона працює над іншою п’єсою і книжкою.
— Ваша старша донька Гільда також письменниця – відома авторка книжок для підлітків, одного роману, а також біографії про Агату Крісті. Як Ви ставитеся до її творчості?
— Гільда написала багато книжок для підлітків. Вони здобували різні нагороди, і права на них уже продано в десять чи одинадцять країн. Для підлітків і молоді вона також написала біографію Вірджинії Вулф, яка вже отримала поважний приз у Норвегії.
Удвох із нею ми щойно завершили нову книжку. Це початок серії коротких гостросюжетних новел для дуже юних читачів (7 років +). На створення нас надихнув «Шерлок Холмс». Головний персонаж наших новел – маленький восьмирічний геніальний хлопчик.
— Усім Вашим літературним героям – Маркусові, їжаку Карстенові зі своїм малим товаришем, Маріанні та іншим – випадає чимало випробувань, вони потрапляють у складні ситуації і вчаться долати свої страхи. Скажіть, будь ласка, як Ви вчили своїх малих дітей переборювати дитячі страхи: темряви, самотності.
— Я не думаю, що можливо навчити дітей переборювати страхи темряви, самотності тощо. Звичайно, ми з дружиною завжди намагалися заспокоїти дітей, коли їх щось непокоїло. Проте, я вважаю, що важливіше навчати дітей жити з цими почуттями і показувати їм, що вони з ними не самотні.
— Ваші сюжети здебільшого реалістичні, так само, як і герої, але в них часто простежується наявність якоїсь чарівної деталі. Мабуть, Ви й сам вірите в казки та чарівників, які можуть імітувати голоси, дарувати щастя, змінювати життя на краще?
— Я не знаю, чи ця віра може зробити життя кращим, але знаю, що вона може зробити життя багатшим. Окрім того, я вірю, що часом важливо вірити не в те, що правдиве, а вірити в те, у що хочеться вірити.
— У родині Маріанни Федер із книжки «Золота Вежа» кожен член родини щось колекціонує. А що колекціонуєте Ви, Клаусе?
— Що мені сказати? Часом я думаю, що колекціоную дивні ситуації. Якщо стається щось незвичайне, я намагаюся запам’ятати його з думкою, що воно згодиться мені в майбутньому. А ще я колекціоную вина, але це інша історія.
— Батько Маріанни — Антон — просив поважних людей замість автографів малювати поросят. Скажіть, будь ласка, чи любите Ви давати автографи? Чи були якісь кумедні випадки подібні до прохання батька Антона намалювати щось незвичне разом із автографом?
— Так, були. Кілька років тому, коли в мене вийшла книжка в Фінляндії, я зустрів колекціонера автографів, який хотів, щоб я намалював для нього порося. У його книжечці автографів було повно-повнісінько мальованих поросят. Якщо моя пам’ять мене не підводить, з-поміж інших там були поросята, намальовані Нельсоном Манделою і президентом Ніксоном. Можна сказати, що то була та ситуація, яку я додав до своєї колекції.
— Ваші книжки добре відомі в Україні завдяки чудовим перекладам поетеси та перекладачки Галини Кирпи. Чи знаєте Ви, що Галина сама обирає Ваші твори для перекладу? І чи схвалюєте Ви такий її вибір? Може, Вам хотілося б щось змінити в цьому виборі?
— Я не знаю, хто обирав книжки для перекладу, але думаю, що Галині Кирпі сподобалися книжки, якщо вона переклала їх, і, як ви кажете, то гарні переклади. Напевно, це вельми хороший вибір. Я сам маю ще дві улюблені книжки: «Вище за небо», яку я написав давно, і найновішу та останню (я гадаю) книжку з серії про Маркуса – «Маркус – Король». Сподіваюся, що якось Галина Кирпа матиме час їх прочитати.
— Нині Ви представлені в Україні п’ятьма своїми творами «Маркус і Діана», «Маркус і дівчата», «Маркус і велика футбольна любов», «У страху великі очі», «Золота Вежа». Ми полюбили Ваших літературних героїв і, безумовно, були б дуже раді познайомитися із Вами особисто. Чи хотілося б Вам відвідати Україну?
— Звичайно! Я залюбки відвідав би Україну і зустрівся б зі своїми читачами та перекладачем.
— І наостанок, пане Клаусе, що Вам найбільше імпонує в сучасній норвезькій літературі для дітей?
— Я щасливий, що ландшафт, у якому твориться дитяча література, стає все більшим і більшим. Для дітей письменники пишуть про все, так само, як пишуть для дорослих. Найкращі письменники здебільшого не пишуть книжок для дітей, а пишуть так, ніби вони самі діти, якими вони, звісно, і є. Десь у глибині душі.
— Сердечно дякую Вам за розмову від усіх українських прихильників Вашої творчості! Ми з нетерпінням чекаємо Ваших нових книжок!
Розмову з Клаусом Гаґерупом провела і переклала з англійської Оксана Лущевська
Довідка про письменника: Клаус Гаґеруп (03.05. 1946) – відомий норвезький письменник, сценарист, перекладач, актор і режисер. Лауреат кількох літературних нагород, зокрема й Премії Браґе (The Brage Prize), найпрестижнішої відзнаки в Норвегії. Його книжки перекладено багатьма мовами світу, а за мотивами двох книжок знято фільми. Клаус Гаґеруп мешкає в місті Ґрессвік (Gressvik), Норвегія.
