Правда незгодних

У п’єсі Вацлава Гавела «Аудієнція» її герой Славек вимагає від вантажника своєї броварні – переслідуваного владою письменника, – щоби той за нього щотижня писав сам на себе доноси. У реальному житті на це погоджувалися не всі, і чи не найвідомішим із тих незгодних став сам автор п’єси.

Книга Даніела Кайзера про Вацлава Гавела є вельми вдалим поєднанням класичного життєпису та інтелектуальної біографії. Серед «буржуазних задатків і цінностей», успадкованих Гавелом від предків і батьків, Кайзер відзначає насамперед почуття відповідальності та активність, а серед набутих рис його характеру – суперечливе сполучення гедонізму та зневаги до матеріального й засадничу недовіру до авторитетів і суспільних норм. Сам Гавел писав про себе як про перевесника «Beatles» і дитину 1960-х років, при цьому щиро зізнаючись у своїй «невиліковній слабкості до всього бунтарського», – тож недаремно, — вважає Кайзер, — одним із його однодумців був Андре Глюксман.

Для комуністичної влади родина Гавелів була втіленням класового ворога: батько Вацлава – будівничий і вільний муляр Вацлав-Марія, – успадкував від свого батька, теж Вацлава, перший та найбільший у Празі торгово-розважальний центр «Луцерна», мати Божена була дочкою письменника, посла, міністра й директора взуттєвих фабрик «Батя» Гуґо Вавречки, а дядько Мілош заснував знамениту кіностудію «Баррандов». На щастя, порівняно з СРСР соціалізм у Чехословаччині був майже веґетаріанським: конфіскувавши всі капітали, підприємства та нерухомість Гавелів та на деякий час ув’язнивши Вацлава-Марію і Мілоша, влада врешті-решт звільнила їх обох і дала родині відносний спокій.

Вацлав і його молодший брат Іван були балуваними дітьми. Кайзер наводить характерний випадок, коли семирічний Вацлав, прийшовши з матір’ю до знайомих, із цікавості повисував у чужому помешканні всі шухляди та повідкривав усі шафи, однак Божена «і бровою не повела». Не дивно, що коли через вісім років Вацлав почав віршувати, саме мати намалювала обкладинки всіх трьох його саморобних поетичних збірок.

З огляду на своє походження з родини «експлуататорів», — нагадує Кайзер, — Вацлав Гавел-молодший не мав шансів здобути вищу гуманітарну освіту, і хоча шість (!) разів успішно здавав вступні іспити, не був зарахований ні до університету, ні до академії. Відтак, він на два роки потрапив на «трудове перевиховання» до інженерно-саперної військової частини. Проте тодішня Чехословацька народна армія виявилася вельми кепським виправним закладом, оскільки саме там Вацлав Гавел разом із приятелем Карелом Бриндою написав і поставив свою першу п’єсу «Життя попереду». Офіцери Головного політичного управління побачили у п’єсі знущання з армії, тож автори були віддані під Великий трибунал – правду кажучи, без серйозних наслідків для обох.

Ще до армії Гавел відбув свій перший допит у Міністерстві Любові, з якого найбільше запам’ятав несподіваний зойк слідчого: «Пишеш лірику чи епіку?». А в червні 1965 року «безпекарі» вже так цікавилися Гавелом, що вдвох приїхали вербувати його просто вдома. Молодий драматург тоді насміявся зі своїх гостей у цивільному, заявивши їм на прощання, що «він дуже радий нашій зустрічі і сприймає її як натхнення для подальшої роботи в його літературній діяльності».

Трударі «органів» поквапилися зарахувати Гавела до катеґорії КА («кандидат на аґента»), однак уже через п’ять місяців збагнули свою помилку, перевели його до катеґорії «ворожа особа» та завели на нього справу оперативної розробки. Біля будинку драматурга чергували «топтуни», інші «фахівці» стежили за ним, перерізали дроти в його автомобілі, переглядали його пошту та прослуховували його телефон і помешкання (Кайзер рясно цитує донесення «стукачів» із Гавелової оперативної справи та документи з його слідчої справи, і ця гідна заздрості нинішня відкритість архівів держбезпеки ЧССР, серед іншого, пояснює, «чому у чехів вийшло»).

На всю тодішню Чехословаччину Гавел був дванадцятим «об’єктом» із мікрофоном у квартирі. І лише через чотири роки, чіпляючи нову люстру, він виявив у стелі своєї вітальні «жучка» завбільшки з коробочку від сірників, а тоді запросив фотографа та свідків-письменників, за актом здав знахідку міліціонерам та опублікував у газеті свою розповідь про цю пригоду.

Празьку весну Гавел зустрів уже відомим драматургом: його п’єси абсурду ставили театри 12 країн, і до 32 років він устиг відвідати з гастролями ФРН, США, Австрію та Францію – цілковито немислима річ для тодішніх, за визначенням Олександра Галича, «київських письменників»! Щоправда, на відміну від них, Гавел зі своїх мандрів ніколи не привозив подорожніх нотаток на кшталт «За синім морем ходить горе // Не для багатих – навпаки»…

Надвечір 20 серпня 1968 року Гавел із дружиною Олґою приїхали в гості до своїх друзів у містечку Ліберці у передгір’ях Судетів, неподалік кордону з Польщею. Серед ночі компанія почула гуркіт заліза та ревіння двигунів – то спускалися з гір танки країн Варшавського договору. Впродовж наступної доби в сутичках із окупантами в Ліберці загинули 9 осіб, а у Празі – 22. Натомість у Києві 1 вересня у школі біля Печерського мосту вчителька розповіла семикласникам про подвиг танкіста: щоби зупинити радянські танки, чеські «контрреволюціонери» вивели на гірську дорогу школярів, але він «не піддався на провокацію» та спрямував свій танк у прірву.
Вранці 21 серпня Гавел долучився до народного спротиву; виступав на телестудії на вершині сусідньої гори Єштед, писав заяви протесту проти вторгнення для Ліберецького радіо, будинок якого місцева будівельна фірма для захисту від радянських танків оточила кільцем із залізобетонних виробів. А наприкінці серпня перший секретар ЦК КПЧ Александер Дубчек повернувся з московського полону та закликав громадян не чинити опору, щоби не допустити подальшого кровопролиття.

Саме тоді в Ліберці започаткувалася тривала полеміка між антикомуністом Вацлавом Гавелом і комуністом Міланом Кундерою (Кайзер наголошує на завжди складних стосунках Гавела з комуністами-реформістами). Майбутній автор «Нестерпної легкості буття» дорікав Гавелові за те, що для нього соціалізм не є ідеалом і що він безпідставно оцінює його за тими самими критеріями, що й будь-який інший суспільний лад, – насамперед, за обсягом свободи.

Власне, правозахисна діяльність Вацлава Гавела розпочалася 17 березня 1976 року, коли міліція заарештувала 22 рок-музикантів, у т. ч. з гуртів «Plastic People of the Universe» та «DG 307» (майже синхронно влада в Києві почала переслідувати рок-групи через їхній «ідейно чужий» репертуар, а надто після того, як одна з них учинила «ідеологічну диверсію», виконавши в актовій залі Політехнічного інституту – страшно сказати! – композицію за Шевченковими «Гайдамаками»). Попри те, що Гавел не був завзятим прихильником рок-музики – Кайзер взагалі вважає його далеким від андеґраунду, – драматург разом із однодумцями надав цій справі великого розголосу у країні та за кордоном, аж до оприлюднення листа протесту від Генріха Бьолля. Тоді незгодні примусили комуністичний режим відступити та обмежитися ув’язненням лише сімох музик на терміни від восьми місяців до півтора року.

Саме участь у спротиві репресіям влади «Абсурдистану» щодо цілковито аполітичних «Пластиків» остаточно перетворила Гавела на дисидента. Згодом він пояснив цей перехід у своєму есеї «Сила безсилих»: «Більшість із проявів життя у правді буде звичайним спротивом маніпуляціям – ти просто випрямляєш спину і живеш більш гідно як особистість».

Остаточне оформлення дисидентського руху в Чехословаччині завершилося ухваленням Декларації «Хартії-77», осердям якої, за зразком англійської Великої Хартії Вольностей 1215 року, став перелік основних громадянських та особистих прав людини. Головним автором тексту був Гавел, перших підписантів назбиралося 242, а речниками «Хартії-77» були обрані філософ Ян Паточка, літературний критик Їржі Гаєк і драматург Вацлав Гавел. Кайзер відтворює складний шлях, яким Декларація була переправлена за кордон, задля публікації її водночас у Західній Німеччині, США, Великій Британії, Франції та Італії 7 січня 1977 року – рівно через місяць після Меморандуму № 1 Української Ґельсінкської Групи. Через 20 років білоруські опозиціонери виступили в Мінську зі своєю «Хартією-97» (14 грудня того ж року до неї приєдналися 11 київських інтелектуалів), а ще через 11 років китайський дисидент Лю Сяобо ініціював у Пекіні «Хартію-2008».

Уже через тиждень після публікації «Хартії-77» Гавел був уперше ув’язнений – на п’ять місяців; у січні 1978 року він відсидів шість тижнів, а у травні 1979-го суд засудив його на чотири з половиною роки позбавлення волі (той суддя невдовзі став міністром юстиції). У в’язниці Гавел вочевидь опинився у статусі «мункла», тобто «людини, призначеної до знищення» – так чехи називали політв’язнів, яких нацисти та комуністи збиралися ув’язнювати до смерті. Усвідомлюючи це, драматург усе-таки відхилив урядову пропозицію еміґрувати та відмовився просити помилування. Він ледь не помер у в’язниці від важкої пневмонії і врешті-решт, завдяки спільним зусиллям дружини Олґи, брата Івана, друзів родини та європейських політиків, був умовно-достроково звільнений.

Однак влада, здається, затялася витворити з Гавела мученика та героя опору і 16 січня 1989 року ув’язнила його вчетверте, цього разу на дев’ять місяців, однак уже через чотири місяця звільнила – Кайзер припускає, що у ЦК КПЧ просто не знали, що з ним робити. Комуністична преса таврувала драматурга як нащадка буржуа та ненависника соціалізму, а сам він почувався тим критичним інтелектуалом, що їх у своєму есеї «Відповідальність інтелектуалів» визначив як представників суспільного сумління.

Звісно, Гавел та його друзі працювали на руйнування соціалізму і відновлення нормального історичного розвитку Чехословаччини. Але влада й тут випередила їх, 17 листопада 1989 року спровокувавши вибух Оксамитової революції безглуздо жорстоким побиттям мирної студентської демонстрації (565 поранених). Тоді комуністичний режим справді почав валитися, отож, як зауважує Кайзер, навіть «офіцери Корпусу національної безпеки думали про завтрашній день». Натомість Гавел щосили намагався запобігти кровопролиттю й тому не гребував переговорами ні з партноменклатурою, ні з радянськими «товаришами» (у Чехословаччині тоді стояв 80-тисячний окупаційний корпус).

Даніел Кайзер завершує цю книгу обранням Вацлава Гавела президентом Чехо-Словаччини, наостанок порівнюючи свого героя з творцем Чехословаччини Томашем Ґаррігом Масариком. Президентство Гавела варто окремої розповіді, яка мала би вмістити, зокрема, безповоротне відсторонення комуністів від влади, люстрацію, реституцію приватної власності, розрив із євразійським світом, усамостійнення Чехії та приєднання її до НАТО та ЄС. Мабуть, у чехів вийшло саме тому, що критична кількість їх щиро сприйняла заклик Вацлава Гавела «хапатися за свободу».