Борис Шалагінов. Проект програми – це поки що тільки наміри
Складно судити про проект, представлений фрагментом. Можна поки що вести мову лише про методичну й літературознавчу стратегію, а отже про наміри авторів новітньої програми. А також про успішність їх реалізації на матеріалі 5–9 класів.
Програма враховує інтереси тих учнів, які після 9 класу підуть у спеціальні навчальні заклади й захочуть «переключитися» на технічну спеціалізацію. Якби залишили без змін структуру чинної донині програми, то такий учень нічого б не дізнався про українську й зарубіжну літературу ХІХ–ХХ ст., як і не мав би жодного уявлення, наприклад, про історію України і Європи останніх двох століть. Хоча рішення про перехід до профільної школи було прийнято давно, структурний модуль чинної донині програми розроблено в ті роки нераціонально, незручно. Тепер його довелося ламати. Точніше, відновлювати колись уже успішно апробований, але чомусь відкинутий міністерством модуль.
Суть його в тому, що в 5–7 класах літературу вивчають за жанрово-тематичним принципом. Тут удосконалюють навички читання, дають початкові знання про жанри, про тематичну багатоманітність літератури. Дають найнеобхідніші теоретичні поняття. Модуль припускає можливість варіативної заміни текстів залежно від регіональних традицій, наявності перекладів, популярності «хітів» поточної літератури. У наступних, 8–9 класах, дають початкові поняття про історико-літературний процес від витоків до наших днів. Учень, який залишить цей клас, щоб присвятити себе технічній спеціальності, встигне дізнатися основне про Ренесанс, Просвітництво, Романтизм, реалізм, про модернізм і постмодернізм. Його мають ознайомити з яскравими зразками стилю цих епох і напрямів, щоби він міг потім самостійно більш-менш упевнено впізнавати їх; розширити його поняття про жанри, змістову специфіку; навчити користуватися складнішими поняттями й термінами.
У наступному, ще не написаному розділі програми для 9–12 класів має здійснюватися вже системне вивчення історико-літературного розвитку від античності до постмодернізму — на серйозніших текстах, але цілком доступних для підлітків старшого віку. Завдання старшої школи — допомогти учневі інтелектуально й морально самовизначитися напередодні вибору життєвого шляху. У цьому має допомогти література.
Вибір текстів у методиці вважають прерогативою авторської групи. І тут усе залежить від кваліфікації колективу, якому міністерство доручає це архівідповідальне завдання. У програмах 1994, 1998, 2001 та 2004 рр. маємо фактично різнобій текстів. Але річ у тім, що до 2004 року вчитель міг вибрати ту з них, «репертуар» якої йому більше подобався.
На сьогодні програма 2004 року виконала своє завдання. Тепер виникла необхідність ще раз переглянути засади предмета, привести його у відповідність до вимог сучасної методики й філології. Суттєво змінився за 20 років і сам український підліток. Чинна донині програма вже не відповідає його психологічному і соціальному портретові, не відбиває його соціальних та естетичних запитів.
У Європі плідно розробляють нові підходи до літературної освіти молоді. Уже багато років працює «Міжнародний науковий центр дослідження літератури для дітей та юнацтва» (в Україні в тісному контакті з ним співпрацює аналогічна організація зі штаб-квартирою у Львові). У новітній програмі можна побачити спробу реалізувати ті принципи, що їх обстоює цей авторитетний Центр. Зокрема, з’ясовано, що за допомогою мистецтва, літератури можна здійснювати цілеспрямований педагогічний вплив на формування особистості. Тож література, яку пропонують тінейджеру, мусить відповідати його конкретним віковим психологічним запитам та сприяти дорослішанню й інтеграції молодої людини в суспільство.
Проте всі літературні програми для української школи мали донині «лібералістичне» спрямування. Їх автори виходили з того, що з початком державної незалежності наш підліток одержав усі умови для розумового й естетичного самовдосконалення, що віднині коло його інтересів розширятиметься, мова вдосконалюватиметься, мораль покращуватиметься. Достатньо тепер просто запропонувати дитині «справжній» естетичний продукт — і вона сама потягнеться до гарного й розумного. До цього завдання поставилися із суто «просвітницьким» (у сенсі ХVІІІ ст.) пафосом: оскільки вже давно складено канон найкращих художніх текстів, т. зв. «золотий фонд», то його і треба запропонувати учневі! Тож в чинній донині програмі маємо механічне перенесення університетського курсу у шкільні умови. Але такий шлях, за висновками методистів, — помилка. І автори новітньої програми прагнуть її виправити. Відчувається, що вони адресують свою програму конкретному учневі початку 2010-х рр., із його проблемами, які щоразу ускладнюються, і готові допомогти йому вирішити їх засобами літературної освіти.
Тепер, коли ми спостерігаємо занепад багатьох цінностей, що торкнувся насамперед молодого покоління, ми запитуємо: чи несе відповідальність чинний шкільний курс літератури за деградацію дитинства й важку соціальну адаптацію підлітка в суспільстві? Я вважаю, що несе. Адже в літературних дискусіях свого часу піддавалася остракізму навіть сама ідея «літературної педагогіки», тобто відповідальності методиста за дитину. Літературному курсу рішуче відмовляли у вихованні таких духовних якостей, як активне моральне самоформування, соціальне співчуття, повага до людини вчинку, боротьба за справедливість, почуття відповідальності. Не кажучи вже про сімейні цінності та вищі цінності людського спілкування. Таврували це все як «заідеологізованість». І ця лінія, на жаль, перемогла в чинній донині програмі.
Ще одну перевагу новітньої програми я бачу в осучасненні курсу. За старою програмою учень ознайомлювався із сучасною літературою, а через неї — з реаліями й цінностями сучасного життя, лише в 11-12 класах. А до цього протягом семи років він був протиприродно занурений у саму давнину, в казково-фантастично-естетичну дійсність. Разом із тим сучасна освітня стратегія вимагає, щоб школа, не нехтуючи фундаментальними естетичними поняттями й цінностями, готувала учня до життя в складних умовах сучасного життя. У цьому й полягає «соціалізація» підлітка. У новітній програмі я бачу куди більше творів «про життя ровесників». Пульс сучасності починає битися одразу в 5 класі. Зате вилучено тексти, які не відповідають віковій психології, ціннісним запитам і потребам підліткового віку. Наприклад, «Божественну комедію» Данте більшість учнів сприймало як похмуру розповідь про потойбічне життя. Тема, безперечно, важлива, але не для 8 класу!
Позитивно й те, що в нову програму нарешті увійшла література, написана спеціально для дітей. Останні тридцять років у Європі спостерігається справжній «бум» такої літератури. Його відгомін ми відчуваємо й у нашій країні.
Новітня програма також не пішла на повідку в «історичного паралелізму», чим грішила попередня. Поширена безпідставна думка, нібито літературний матеріал ні в якому разі не мусить випереджати історичний, що вивчається паралельно. Оскільки сучасну історію вивчають у старших класах, то й сучасна тема в літературі з’являлася не раніше! Але не слід забувати, що при вивченні твору не завжди треба розкривати весь складний історичний спектр його змісту.
Відновлено не лише міжпредметні, а й міжкультурні зв’язки. Практика засвідчила, що без них викладати літературу як мистецтво неефективно!
Одне слово, певні риси новітньої програми виграшно відрізняють її від програми 2004 р.: вона сучасна з погляду наукових вимог, структури, принципів добору текстів, засад комунікації. Але, якщо позитивним є самий науково-методичний задум програми, то вади пов’язані з тим, на якому рівні цей задум виконано.
Очевидно, класи перевантажені надмірною кількістю авторів і текстів. Порівняймо: у програмі 2004 року всього 120 позицій; у проекті їх 136 тільки з 5 по 9 клас! Авторам варто також відповідальніше підійти до порядку й об’єму введення теоретичних понять. Деякі завдання для учнів руйнують естетичну цілість твору і є надто складними. Наприклад: відрізнити «повість» від «роману» у 5 класі (!), відрізнити «міф» від «казки», або «вічний образ» від «традиційного» й навіть «популярного» образу (6 кл.). Чи здатен дев’ятикласник розкрити «взамодію романтизму і реалізму» у творі Пушкіна (9 кл.)?
Необхідно вичистити всі невдалі формулювання в лівій колонці! Наприклад, як розкрити семикласнику «моральну деградацію людства», коли він тільки-но входить у життя і вчиться любити його? Те саме стосується й «проблеми життя і смерті» у 8 класі! Там і сям знаходимо надумані «псевдонаукові» формулювання, не підкріплені досвідом викладання. Зарубіжнику й теоретику ці та інші прорахунки одразу впадають в око.
Багато питань спричинює також оригінальний і в цілому потрібний підрозділ «Сучасна література». Адже більшість цих текстів просто недоступна в бібліотеках і в інтернеті! Виникає також сумнів, чи встигли самі автори програми методично опрацювати їх? Певна провина за необізнаність вчителів із цими творами лежить також на фаховій пресі, яка давно могла б давати змістовні нариси про найкращі твори сучасної дитячої літератури за кордоном. Справді, зовсім не просто організовувати довгострокові проекти, які потребують тривалої та копіткої підготовчої роботи!
Щодо кола читання й вивчення — тут одні твори більше пасують для 1 – 4 класів (Перро, Гауф, Маршак, Біанкі, деякі міфи й казки), інші — явно для старших («Володар мух» В. Ґолдінґа, «Ферма тварин» Дж. Оруелла). Мало творів гумористичної тематики.
Багато дрібних, але прикрих помилок. Прізвище англійського письменника Дойл, а Артур Конан — це два його імені. Книжка про барона Мюнхгаузена виходить під авторством Ґ. Бюрґера й Е. Распе (саме в такому порядку), а не просто Распе, тим паче, що найпопулярніші серед дітей оповідки придумав Бюрґер!.. Одне слово, ще є над чим попрацювати.
Олександр Пронкевич. Заохочування до читання чи конструювання кліпової свідомості?
І знову вступаю в ту саму воду. У своєму інтерв’ю «ЛітАкценту» я обіцяв не займатись шкільними програмами і підручникотворенням, адже справа ця контрпродуктивна, а дискусії навколо неї мені осточортіли. Проте нещодавно я отримав лист від однієї вчительки, обуреної формами нав’язування нової шкільної програми зі світової літератури, а також змістом цього документа. Вона нагадала мені про ефект метелика. Точніше про моральне зобов’язання метелика «тупнути ніжкою».
Скажу одразу, що, виходячи з попереднього досвіду (а я причетний до створення навчального предмета «Світова література» з 1992 року), дивлюсь на справу песимістично, адже ніколи не мав сумніву, що новий проект програми буде прийнятий, як не маю сумніву, що за пару років він буде скасований, що б ми не говорили. Так було з усіма попередніми програмами і підручниками, незважаючи на професіоналізм їхніх творців. Одразу після проголошення Незалежності навчальний предмет «Світова література» замислювався як прорив до свободи особистості й засіб поширення світових культурних цінностей, але практично з першої миті він став причиною сварок між науковцями, які являлися у постійних переробках програми, у запусканні паралельних проектів, – одне слово, у боротьбі за гегемонію одного авторського колективу над іншими.
Ще наприкінці 1990-х – на початку 2000-х рр. я поставив собі запитання, чому так сталося, і тоді ж сформулював відповідь (на жаль, життя тільки підтвердило слушність мого спостереження). За «науковими» іграми з літературним каноном, з чого власне і складається у нас писання і переписування нових шкільних програм і підручників, завжди стоять лоббі видавців і чиновників, які контролюють книжковий ринок і заробляють гроші на продажу єдиного гарантовано-масового продукту – шкільного підручника. Під нього вони створюють авторські колективи, які «вдосконалюють» програми, і забезпечують цим новоствореним продуктам методичної думки перемогу за допомогою абсолютно «демократичних методів», у такий спосіб штучно створюючи привід для перевидання підручників. Так було завжди протягом останніх двадцяти років. Так сталося і тепер.
Безумовно, було б несправедливо стверджувати, що авторські колективи, творці підручників, які беруть участь у розвитку навчального предмета «Світова література», не є професіоналами і не пропонують цікавих ідей. Чимало корисних знахідок можна побачити і в новій програмі. Слід вітати прагнення авторів модернізувати її зміст, зменшити кількість текстів у списках лектури, добирати ті творі, які зрозумілі школярам. Окрім того, програма насправді враховує досвід двадцятирічного викладання світової літератури в українській середній і вищій школі. Нарешті, позитивною рисою є повернення варіативного компоненту, який був передбачений у попередніх варіантах програми.
Відмінність схеми, за якою приймалась нова програма зі світової літератури, полягає в тому, що до розв’язання питання долучилася… політика. Мене можуть запитати, а яким же чином підхід, запропонований людьми, що усіляко підкреслюють свою зорієнтованість на «чисті» естетичні ідеали, виявляється пов’язаним з ідеологічною кон’юнктурою і може виконувати конкретне політичне завдання? Відповідь лежить на поверхні: вся риторика документу відповідає тим функціям, які закріплюють за культурою теперішні «так звані» еліти, що використовують її виключно як засіб конструювання передбачуваної поведінки електорату.
Для того, щоб не бути голослівним, порівняю програму передач деяких наших популярних телеканалів і нову шкільну програму зі світової літератури. Що ми бачимо на телеекрані? Серйозне кіно (як ігрове, так і документальне) або аналітика майже відсутні, скрізь переважають різноманітні шоу, ігри, кліпи тощо. Зрозуміло, для чого це робиться – аби нейтралізувати протестний потенціал маси. Я думаю, що мало у кого викличе сумнів правомірність такої інтерпретації телевізійних продуктів, які ми маємо можливість дивитися щодня.
Нова шкільна програма зі світової літератури сформована за тим самим принципом: більше розваг, більше загальних риторичних фраз про абстрактну любов і дружбу між людьми, менше важких тем і проблемних текстів. Наші телеканали витісняють «незручні» телепроекти, які неможливо замовчати, із зони «прайм-тайм» і показують їх не тій аудиторії, якій вони призначені, а тій, яка на них випадково натрапила. В аналогічний спосіб заплановано в новій програмі вивчення творів світового модернізму і постмодернізму: бідним дев’ятикласникам надскладні в літературному плані тексти пред’являються з блискавичною швидкістю, причому ті, хто це зробив, прекрасно розуміють, що учням цієї вікової категорії не вистачає ані культурологічної, ані філологічної підготовки, щоб зрозуміти твори Бодлера, Верлена, Павича та ін. В основу нової шкільної програми покладено запозичений з телебачення кліповий принцип організації навчального матеріалу: надзвичайно висока кількість коротких текстів, уривків; інтерпретаційна модель зорієнтована на розважальний підхід, який начебто повинен забезпечити підвищення інтересу учнів до читання, оскільки молодь нічого не читає; шедеври літератури перемішані з другорядними і третьорядними текстами.
Я хотів би, щоб мене зрозуміли правильно. Я не проти кліпової свідомості. Більше того, я наполягаю на тому, що сучасна літературна педагогіка повинна враховувати комунікативні практики телебачення, кінематографу, реклами, музики, образотворчих мистецтв. Ми також повинні інтегрувати розважальний елемент в наше викладання, але ці методи слід використовувати для формування культурного читача, а останній просто не існує, якщо не усвідомлює, що читання (так само як і перегляд фільмів, телепрограм, навіть реклами) – це серйозна духовна робота, до якої він повинен готуватися. Це друге (я б сказав перше) завдання літературної освіти програмою не виконується.
Ще одна велика проблема цієї шкільної програми – незнання її творцями сучасного світу за межами України. Вони тягнуть школярів у минуле. Ті тексти, які вони називають сучасними, є застарілими. Я пропоную називати сучасною літературою твори, написані протягом останніх десятьох років, адже життя швидко змінюється. Крім того, програма просякнута очевидною недовірою до постмодернізму, постколоніальної критики, ґендерних і культурних студій, психоаналізу, інших герменевтичних практик, що розвинулись у світовому літературознавстві протягом останніх десятиліть як спроба зблизити академічну філологію і реальне життя. Світ конфліктний, складний, часто-густо неприємний і загрозливий. Література, як і будь-який інший предмет у школі, повинен готувати учня до входження в цей світ. Це означає, що інформація про іншомовні культури, подана в наших підручниках і програмах, має принаймні відповідати реаліям тих країн і культур, про які ми говоримо.
У цьому сенсі мають рацію ті критики програми, які наголошують на її деконтекстуалізованості: відібрані для читання тексти повисають у повітрі, оскільки відірвані від того ґрунту, на якому вони народились. Щоб проілюструвати свої слова, наведу приклад із програми. Її творці (очевидно, вважаючи, що це розважить учнів) пропонують прочитати «Пісню про Гайявату» Лонгфелло. Образ Гайявати вони розуміють як символічне «втілення ідеї миру, національного єднання і служіння народові». На рівні деконтекстуалізованої позачасової абстракції начебто все виглядає чудово, але навряд чи сучасний американець зрозумів би випускника нашої школи, якби він у такому дусі почав говорити про твір американського поета. По-перше, американець запитав би, хто такий Лонгфелло, адже той уже давно випав із канону американської літератури. Він там був років 100 тому, однак тепер ситуація змінилася. По-друге, поема, написана Лонгфелло, є піснею білої людини, чия провина за знищення індіанців у США широко визнана. Це одна з найболючіших тем американської історії, а ми намагаємося перетворити її на суто пригодницький анекдот. Ось і виходить, що, добираючи деякі тексти для читання і вирвавши їх з контексту, ми закладаємо сприйняття іншої культури як чогось екзотичного, а це за сучасних умов є явищем неприйнятним.
На завершення хочу зауважити, що авторам програм і підручників слід пам’ятати, що ми живемо в епоху брутально-примітивного використання культурної індустрії так званими «елітами», а освіта є однією з її найпотужніших галузей. Школа може поставитися до читання книжок як до засобу формування критичного мислення, нонконформізму і громадянської відповідальності, а може зробити його інструментом продукування керованого читача, якого розважають на уроках літератури, розслаблюючи його волю і мозок таким чином, щоб він був готовий погодитись із будь-яким рішенням, нав’язаним згори. На мій погляд, нова програма, побудована за кліповим принципом, більше зорієнтована на друге, ніж на перше. Вона якось підозріло суголосна тим примітивним культурним практикам, які застосовує нинішня українська влада.
Від редакції. Ми не ставимо крапку. Сподіваємося, що думки, висловлені Іриною Мегедь, Борисом Шалагіновим та Олександром Пронкевичем, дійдуть до авторського колективу нової програми зі світової літератури і вони будуть враховані, коли «перекроюватиметься» програма для учнів 10-11 класів. А водночас — «ЛітАкцент» відкритий для продовження фахового обговорення проблеми.
Читайте також: Література – бруківка на узвозі.
