«Можливо, це буде мій останній роман», – попереджає Галина Пагутяк. Не віриться, але насторожує.
Переповісти, «про що кіно», себто роман «Сни Юлії і Германа», напрочуд легко. Якби його екранізували, я залюбки взялася б написати рекламні таглайни. Це кіно про місто Кенігсберг у двох часових вимірах: коли ніхто ще й гадки не мав, що воно стане Калінінградом, – і коли вже ось-ось. Кіно про німців: Германа, тридцятип’ятирічного відставного військового, який отримав у спадок родинний маєток і відтак намагається перетворитися на поміщика, – і Юлію-Юльхен, п’ятнадцятирічну дівчинку, котра ховається у підвалі будинка в захопленому ворогами місті, а потім вибирається з нього підземним ходом. І про їхні сни.
У снах герої міняються часами і дійсністю: Герман бачить в усіх підробицях війну, яка через сто років зруйнує Кенігсберг, – а Юлія, навпаки, чарівні картинки з іншого життя за сто років до війни. Оце, власне, і все. Цей фільм могли б зняти, скажімо, Андрій Тарковський чи Стівен Спілберг…
Аналізувати цей роман теж було б легко і приємно: прозора символіка, переконлива атмосфера, точні деталі, рясні алюзії-ремінісценції і таке інше… Але. Самої можливості аналізу, не кажучи вже про хоч якийсь простір для маневру, авторка своїм читачам і критикам не залишила. Бо до «Снів Юлії і Германа» у виданні «Ярославового валу» долучено ще один твір Галини Пагутяк – менший, проте цілком співмірний за обсягом – «Кенігсберзький щоденник».
Це не подорожні нотатки, як може подумати наївний читач (письменниця починає з того, що ніколи не була і, швидше за все, не буде в Кенісберзі), і навіть не авторська публіцистика на задану собі ж тему (наявні публіцистичні моменти, один із яких винесено в анотацію, зрештою миготять десь на загальному плані). І тим більше не справжній щоденник, який пишеться для себе, а не для публікації.
«Коли хтось читатиме мій майбутній роман після щоденника, то побачить, що там нема нічого з того, про що я писала в щоденнику», – зауважує на його сторінках пані Галина. Видавництво не взяло її слова до уваги, а шкода.
Ми, навпаки, читаємо «Щоденник» після роману. І отримуємо постфактум детально зафіксований за датами процес написання цього твору, таке собі документальне кіно зі знімального майданчика. А також, невідворотним побічним ефектом, докладну інструкцію щодо того, як правильно цей твір читати і розуміти. Отже, літературний критик опиняється у патовій ситуації: або сумлінно повторювати трактування роману за авторкою – сенс? – або сперечатися з нею, що вже зовсім безглуздо. Можливо, як передмова «Щоденник» міг би створити інтригу і тло для подальшого сприйняття головного твору, але як післямова він призводить до майже катастрофічних наслідків.
Коли я, читачка, перегорнула останню сторінку книжки, мене вже, відверто кажучи, не так хвилювали Юлія і Герман: щодо них я все більш-менш правильно зрозуміла і, переконавшись у тім зі слів авторки, зраділа та заспокоїлася. І не стільки Кенігсберг із його потрійною трагедією поразки, зруйнування і втрати імені (цілком згодна з письменницею в її твердженні «усі війни – на одно лице», хоча зауважу, що сусіднє «колишні вояки всіх армій, крім радянської, не почувають жодної ненависті до супротивника» явно входить з ним у клінч). Та навіть антивоєнний – антирадянський? – публіцистичний пафос відступає на другий план перед головною героїнею «Щоденника»: письменницею Галиною Пагутяк. Про неї саму – набагато цікавіше, ніж про Юлію, Германа і Кенігсберг заразом.
Навіщо вона це зробила?
На перший погляд, від «Щоденника», і навіть від самого факту створення оцього «пам’ятника собі», віє відвертим нарцисизмом. Про свою творчу працю пані Галина розповідає у піднесеному тоні: «Мабуть, якщо я напишу цю книгу, буде зроблено що один крок долі»; «Коли пишеш, змінюється навіть твоя зовнішність, навіть склад крові стає іншим»; «Коли починаєш новий роман, ніби вчишся заново ходити і говорити»; «Єдина свобода на цьому світі – це свобода творця. Але творців катастрофічно бракує»; «Творчість завжди була дарунком богів, а не ремеслом…» Поза? Щирість?
Вона явно подобається собі, пишучи від руки, а не на комп’ютері. Добираючи високу тематику на противагу попсовій, скажімо, кенігсберзькому окультизму та легендам для туристів. Не шукаючи легких шляхів у стилістиці й композиції тощо. Вона постійно протиставляє себе іншим письменникам, котрі потрапили до лав найбільшого світового зла – маскульту: власне, всій сучасній літературі за рідкісними винятками. Вона дуже серйозна і подекуди пафосна. Але прохоплюється іноді, виказуючи себе так, що не треба бути психоаналітиком, щоб безпомильно зчитати підтекст: «Експлуатація себе ради того, щоб потішитись згодом великим накладом, – мені вдалось цього уникнути»; «Звичайно, це недобре, коли творчість на останньому місці серед справ, але така вже доля всіх малозабезпечених письменників»…
Ну навіщо?!..
Булат Окуджава розповідав, що колись один журнал звернувся до кількох письменників з проханням розповісти, як саме відбувається процес їх творчості. Всі написали серйозні літературознавчі есе, досліджуючи найбажаніший об’єкт – себе. І тільки він спромігся лише на простеньку пісеньку: «Каждый пишет, как он слышит, каждый слышит, как он дышит…»
Галина Пагутяк теж, мабуть, «пише, як дихає», немає сумніву, що вона залишилася б собою, навіть якби їй і справді хтось запропонував великі наклади і гонорари. Вона самодостатня і мудра. Але вона називає вголос речі, яким краще було б залишатися неназваними; хіба що справді твердо вирішила полишити цю невдячну справу. І крізь її бажання проаналізувати й залишити на папері процес власної творчості прозирає страх, близький до стовідсоткової впевненості: більше цього не зробить ніхто. Принаймні, не зробить адекватно. Не прочитає, як треба. Не зрозуміє.
«Часто доводиться чути: «Навіщо писати, якщо це нікому не потрібно?» У мене ніколи подібного питання не виникало, бо це потрібно мені», – за цим нібито зухвалим твердженням ховається безмежна письменницька самотність.
«Не думати, як це сприймуть згодом. Бо може пройти багато часу, перш ніж хтось це зрозуміє…» А кількома сторінками далі – цілком протилежне, псевдо-ділове й самозаспокійливе: «Мені здається, що німці сприймуть його нормально, оскільки я фокусувала увагу на їхніх традиційних якостях. Росіянам, швидше за все, не сподобається, бо в них інша ментальність. Українці, які, можливо, чекали від мене якоїсь ефектної історії, сприймуть далеко не всі…»
Хочу порадити німцям, росіянам, українцям і всім, кому потрапить до рук оця книжка Галини Пагутяк: читайте її зсередини, спочатку «Щоденник», а тоді вже сам роман про Германа, Юлію та їхній примарний Кенігсберг. І тоді ви, на відміну від мене, матимете змогу оцінити, чи здатна нова літературна реальність, створена письменницею, перемогти документально зафіксовану в «Щоденнику» реальність об’єктивну, дану пані Галині у відчуттях – як і всім нам.
Бо життя, на жаль, майже завжди перемагає літературу.
На превеликий жаль.
Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».
