«Мої книги показують внутрішнє життя. Відтоді, як я існую, я проти зовнішнього боку речей, проти фотографій, які так справедливо називають плівками, і які насправді усе покривають плівкою». Шістдесятирічний поет Анрі Мішо (Henri Michaux) не дозволяє себе фотографувати та забороняє оприлюднювати старі світлини: у його біографії «не буде фотографій – ані мене самого, ані групових […]». Він відмовляється й від кишенькових видань та тримає в таємниці свою адресу: «Я жив у тисячі готельних кімнат і бортових кают, і я спалюю всі листи, сподіваючись, що так само вчиняють із моїми».
Він вдає, що в нього немає минулого, – анти-ностальгійна істота, він постає «проти будь-якого минулого, проти будь-якого зв’язку, якого я зрікаюся та який, частково, заперечую». У нього немає походження та родини: «Мені плювати на дні народження, сімейні свята», а його найвідоміший персонаж виголошує: «Я жив проти свого батька (і проти своєї матері, і проти свого дідуся, своєї бабусі, і своїх прадідуся та прабабусі); я не міг боротися з давнішими предками, бо я їх не знав». «Народжений втомленим», «дірявим» [troué], із вродженим пороком серця та дитячою анорексією, він вважав себе «соромом своїх батьків» та «завжди почувався чужинцем у власній родині». Мати «завжди пророкувала мені бідність та мізерність», ну а батько – «батько вважав за ідеал – втекти».
Він сам уперше втік 1920 року, у свої двадцять років, коли «раптово усвідомив своє анти-життя». Полишив медицину у Брюссельському університеті та поїхав, опинившись на узбережжі Ла-Маншу, в портовому місті Дюнкерк, де довгі три місяці чекав можливості вийти у велике море. Дочекався свого корабля – торговельного судна Victorieux, на якому влаштувався на роботу простим матросом. «Я поїхав, я нічого не сказав, у мені було море, вічне море навколо мене». Корабель ішов із Європи до Америки за маршрутом Роттердам – Норфолк – Ріо-де-Жанейро – Буенос-Айрес – Нью-Йорк. У Ріо-де-Жанейро команда матросів вимагає кращого харчування, не отримує його і сходить на берег. Анрі Мішо «із солідарності» залишає корабель разом із товаришами, а через двадцять днів судно йде на дно.
У нього назавжди залишиться ностальгія за цим першим і вирішальним плаванням. Повернувшись на землю, він не знаходить собі місця, ані в Бельгії, де влаштовується працювати шкільним викладачем, ані в Парижі, куди він 1922-го тікає з Брюсселя – аби займатися літературою. 1921 року відбулося всеєвропейське роззброєння кораблів, і знайти роботу матросом стає складно. Вікно, яке ніби відчинилося для нього, знову зачиняється. Він повертається «до міста і до людей, яких я ненавиджу». Але вже все зрозумів: «те, що я знаю, те, що є моїм, – це безмежне море».
У цьому бажанні втечі він близький до Рембо, і його власна батьківщина – Бельгія – є дуже подібною до проклятого Шарлевілля арденського «ясновидця» («Який жах, ця французька провінція!» – писав колись Рембо). Його власна божевільна пристрасть до подорожей (він об’їздив майже всі континенти) близька швейцарцю Блезу Сандрару та співцю «Анабазису» – Сен-Жон Персу. Своєю злістю та гнівом він близький до уругвайця Лотреамона, а любов до містиків, на чолі з Ернестом Елло, поділяє з румуном Емілем Сьораном. Його чорний гумор нагадує Альфреда Жаррі, а інтерес до впливу наркотичних речовин на свідомість і літературу – експерименти Антонена Арто. Втім, попри цю подібність до інших персонажів французької літератури останніх двох століть, він є вічним «стороннім», «чужинцем», l’étranger, і зовсім невипадково Моріс Бланшо назве його «ангелом дивини» [l’ange de bizarre].
Він старанно культивує цю дивність – у собі, у своїй мові, у темах своїх текстів та у своїх зацікавленнях. Він є чужинцем у французькій мові, а «ліричне есперанто» у його ранніх поезіях нагадує «словотворчість» Веліміра Хлєбнікова та фонетичну анархію Олексія Кручоних. Радикальніший за Хлєбнікова, Мішо створює нові слова на основі відсутніх у французькій мові коренів, а часто – просто чудернацької абракадабри. Мова його батьків – близька до французької, але нетотожня їй бельгійська валлонська; він дуже рано вивчає другу офіційну мову своєї батьківщини – фламандську. Вважає Джойса «найрозкішнішим письменником» саме тому, що той «вигадав тисячі слів, чи, скоріше, створив їх […] за допомогою ірландської, французької, англійської, латини та німецької», а сам у листі до свого друга Бертеле зізнається: «Я не завжди думаю французькою». І звісно, як усі авангардисти, плекає мрії про вселенське взаєморозуміння за допомогою своєї новомови: «Дитиною я не розумів інших. І вони мене не розуміли. Мені вони здавалися абсурдними», – писав він, мріючи про «універсальну мову, завдяки якій усі зрозуміли б усіх – люди, пси та діти».
Його з дитинства цікавить ентомологія, ботаніка та зоологія – комахи, тварини, дерева, всі нелюдські, або недолюдські форми буття. В автобіографічному тексті він занотує, що дитиною міг годинами спостерігати за життям мурах у саду своїх батьків у Брюсселі, і ці тривалі медитації збіглися з відкриттям існування слів. Відтоді його зрідка можна було побачити без лупи в руці, а незліченні мурахи буквально рояться в його текстах. «Через страждання я втратив межі свого тіла […] Я був усіма речами, особливо комахами», – скаже він в одній зі своїх перших книг; «я дедалі більше перетворювався на комаху», – повторить в одній із останніх.
Підлітком він цікавиться містикою і навіть мріє про чернецтво. Він вважає себе «призначеним для святості», читає містиків і божевільних. Але омріяній втечі до бенедиктинців відбутися не судилося – через батьківську заборону. І він не шкодував: «Я падав із висоти – дуже розгублений, коли у двадцять років втратив віру».
***
Сім років після першої втечі з Європи Анрі Мішо мріяв потрапити до Індії, але (іронія долі для великих відкривачів?) приплив до Америки. 1927 року потрапляє до Еквадору, на узбережжя Тихого океану. Ця країна дасть назву його мандрівному щоденнику («Еквадор» вийде друком 1929 року): «Людина, яка не вміє ні подорожувати, ні писати, вирішила вести подорожній щоденник». Моряк і письменник (у Парижі вже вийшла друком його перша книга «Ким я був», 1926), він примірює на себе образ Рембо та Сандрара. Упродовж цієї тривалої подорожі його єдиним кореспондентом буде Жан Полан: він пише видавцю «Нувель Ревю Франсез», як дитина, яка «щонеділі пише листа до Діви Марії».
Після вже знайомого моря, цієї «величезної водної пустелі», на нього чекають височенні плато Кордильєрів: «Ми вищі від деяких хмар […] Безмежно в усі боки простягаються і простягаються Анди». «Вулканічні пейзажі» Еквадору нагадуватимуть його пізніші описи галюциногенного стану свідомості. Нічого дивного: в Кіто споживають «опіум висоти», а «той, хто не любить хмар, нехай до Еквадору не приїжджає».
Еквадорська місцевість вимагає фізичних зусиль: підйомів до кратерів вулканів на висоті до п’яти тисяч метрів, прогулянок верхи до дванадцяти годин, тривалих ескапад «на Схід» – в екваторіальні ліси, заселені індіанцями. Слабке серце Мішо прагне високого: «Горе тим, хто задовольняється невеликим». Коли він захоче повернутися до Європи, зумисне обирає для цього найбільш незвичний і небезпечний шлях: разом зі своїм товаришем, французьким адвокатом Андре Монлезеном, він спускатиметься на індіанській пірозі річкою Напо до Амазонки, а потім Амазонкою дістанеться східного узбережжя континенту й уже звідти вирушить до Португалії. «Якщо через три місяці від мене не буде жодних звісток, знайте, що у французькій літературі стало на одного придуркуватого письменника менше».
Два місяці поспіль мандрівники долатимуть відстань у майже півтори тисячі кілометрів. Вони дістануться Ікітоса – місця, де річка Напо впадає до Амазонки: саме там на них чекатиме корабель, який довезе їх до східного узбережжя континенту. Шлях до Ікітоса – це щось дуже далеке від туристичного круїзу: це подорож двох європейців у саме «серце пітьми». У них два револьвери, їх супроводжують чотирнадцять індіанців, на правому березі мешкають небезпечні «хіваро», які «ходять оголеними та вбивають усе живе, що не є хіваро» – «окрім жінок, бо жінка може стати у пригоді». Вони зупиняються на ночівлю серед місцевих індіанців – але там щойно страшна жовта лихоманка vomito-negro забрала кілька десятків життів, тому весь день живі ховали мертвих. Часом пірога стає схожою на «домовину, підігріту до 38 градусів», і цілий день доводиться слухати, «як співають власні вени». Вночі на ногах з’являються жахливі ознаки гангрени, їстівні запаси з’їдають пітони, а нічні кажани п’ють людську кров.
Саме посеред тропічних лісів Мішо усвідомить, що життя може бути іншим. «У тропіках просуваєшся, ніби детектив. Щоби просто присісти, треба вжити запобіжних заходів». «У Європі можна вийти надвір та існувати із зовнішнім світом на рівних». У тропіках натомість «змія вбиває тебе у твоєму власному домі». Домівка індіанця в порівнянні з домівкою європейця – це інший всесвіт: вона не має ані вікон, ані димаря, але має натомість центр. У неї ніщо не потрапляє ззовні, все йде зсередини. Адже небезпека повсюди: у повітрі на тебе чекають москіти, а у воді – жорстокі піраньї. «Вони з’їдають 80-кілограмового чоловіка або жінку приблизно за десять хвилин», уточнює він; а тому «в Амазонці ще не знайшли жодного тіла». Зрештою, «ще ніколи жодне тіло не вилікувалося після Амазонки».
Після річної латиноамериканської пригоди він повертатиметься до Європи. У Париж, цей «великий бордель, де розмовляють французькою».
***
«Плюм обідав у ресторані, коли до нього підійшов метрдотель, люто глянув і сказав тихо й таємничо: «Того, що тепер у вашому полумиску, немає в меню». Плюм, не гаючись, перепросив. Перепросив, пояснив, пообіцяв негайно розрахуватися, але метрдотель не рушив із місця. Знічений Плюм підвів на нього очі – але перед ним стояв уже сам господар закладу. Плюм знову, не гаючись, перепросив. Ситуація повторилася, але перед Плюмом уже з’явився поліцейський. Після нової серії пояснень – комісар поліції та зрештою, начальник таємної поліції і пожежники.
Цикл оповідань «Такий собі Плюм», що його Мішо вважав найкращим своїм твором, народився в Туреччині. «Я був у ресторані у Стамбулі. Я був сам. Усе в цій країні було заборонено, армія захопила владу, і через це я хотів туди поїхати. Наодинці в цьому ресторані я почувався винним, і мені спала на думку ідея Плюма». Друзі та близькі знали, що ця подорож – Туреччина, Марокко, Болгарія, Німеччина – упродовж якої народився Плюм, була насправді новою втечею. Втечею від непоправного: у березні 1930-го помер батько Мішо, вистрибнувши з вікна під час загострення неврастенічної кризи. Його мати, яка майже збожеволіла з горя, померла менш ніж за три тижні. «Жити – досить складна справа, – напише Мішо, – і ми всі, кожен своєю чергою, відмовимося від неї».
Саме Плюм – легкий, як пір’я, кумедний і смішний – стане головним героєм Мішо, його альтер-еґо, його маскою, та врешті решт, його візитівкою, як батечко Убю для Альфреда Жаррі чи мсьє Тест для Поля Валері. З 1930-х рр. письменник часто підписує свої власні листи «Ваш Плюм». Його героєві не щастить: він занадто ввічливий, пасивний, асоціальний, постійно винний; із ним постійно трапляються дивні та неприємні пригоди, сенсу яких він переважно навіть не розуміє. В одному з оповідань він спить, коли мурахи з’їдають його домівку, а нічний потяг несподівано переїжджає його дружину. «Отже, – сказав суддя, – як ви можете пояснити, що вашу дружину було порізано на вісім шматків, а ви були поруч і не спробували цьому запобігти?» – «На цій дорозі я нічим їй допомогти не можу», – відповів Плюм і знову заснув. «Вирок буде виконано завтра. Звинувачений, чи ви маєте щось додати?» – «Перепрошую, я не слідкував за вашою думкою», – відповів Плюм і знову заснув.
В інших оповіданнях – не менш абсурдні, дивні та чудернацькі історії. То він «через неуважність» опиняється на стелі і сміливо на ній тримається, тоді як інші за подібних обставин «падали в порожнечу і ламали собі руки і ноги». То звертається до лікаря через хворий палець – але палець не лікують, а відрізають. То опиняється на вокзалі в Берліні, де повії, очолювані заповзятою «матір’ю дев’яти дітей», силою приводять його до дешевого готелю, забирають у нього гроші та по черзі віддаються йому проти його бажання. То подорожує у потязі в компанії мерців; через багато десятиліть його фраза «Ніколи не подорожуйте з мерцем» стане епіграфом до фільму Джима Джармуша «Dead Man».
***
Автор «Плюма» також подорожує – часом із мерцями, часом без. Йому тридцять два роки, і він уже здійснив усі свої подорожі «проти» – мандрівки, покликані, за його власним висловом, «знищити в мені мою батьківщину, мої зв’язки усіх типів». Він досяг потрібної пустки в собі, позбавився всіх зв’язків, тож тепер мав можливість цю порожнечу наповнити. Після всіх подорожей «проти», потрібна була подорож «за». «Нарешті моя власна подорож», – напише він, коли наприкінці 1931-го відпливає з Марселя на Далекий Схід. Його маршрут проходить крізь Індію, Цейлон, Китай, Японію та Малайзію.
Щоденник цієї подорожі називатиметься «Варвар в Азії» – симетрично до цієї назви, 1935-го Макс Ернст назве свою картину «Варвар, що йде на захід». Він у натовпі в Калькутті, «найбагатолюднішому місті у Всесвіті», у неймовірному скупченні людей, де кожен – «уважний до власного спасіння». Його методом споглядання є фланерство, і варвар в Індії сумлінно нотує, що індус ніколи не поспішає, діє та думає дуже повільно, йому властива вроджена шляхетність. Індус молиться майже оголеним (навіщо створювати штучні кордони поміж собою та Всеєдиним?) та думає про Бога, коли кохається з дружиною. Як Дон Жуан, який любить любити, індус обожнює обожнювати. Він плекає вітальну філософію: «Від західних філософій випадає волосся та скорочується життя. Східна філософія примножує волосся та подовжує життя».
У Китаї Мішо змушений визнати, що китайці народжуються майстрами, розумними майстрами з пальцями піаніста. Все, що можна було вигадати через майстрування, вигадали саме китайці: друкарський станок, гравюру, порох, повітряного змія, акупунктуру, млин тощо, — сумлінно нотує автор, і, зрештою, «в Китаї немає нічого, що не було би розумним». А китайські коханки! «Якщо ви впустили її до свого ліжка, то потребуватимете кількох днів, щоби її позбутися». «Близька та зручна, як ковдра» навіть для найстривоженішого чоловіка, «китайська жінка завжди до ваших послуг, без приниження […] але тактовно, чуйно та емоційно». Та після всіх пристрастей, у ті моменти, коли європейська жінка «забуває про вас на іншому боці ліжка, міркуючи про складність життя, про себе саму […] чи просто перебуває у стані «білої тривоги», китаянка, ця «мураха», «вже шукає собі роботу: і ось вона вже упорядковує вашу валізу».
Японія відкрила йому очі на існування малюнка. У 1967 р. він скаже: «Якщо ви не малюєте, ви – не людина: японець виражає себе через малювання, […] це звільняє від труднощів письма». Втім, у 1932-му японці йому здаються «народом-в’язнем свого острова, своєї маски, своїх умовностей, своєї поліції, своєї дисципліни», народом, «позбавленим мудрості, простоти та глибини».
Поль Нізан, друг Сартра, відгукнеться про книгу: «Він тримає зло на індусів, терпимо ставиться до китайців, але японці викликають в нього лють. Він не знається на традиціях країн, якими подорожує». Через тридцять років, у передмові до перевидання «Варвара в Азії». Мішо й сам визнає, що колись не зміг побачити багатьох речей. Але важливо те, що ця подорож на Схід, це географічне переміщення, відкриває для нього новий «внутрішній простір», нові провінції внутрішнього. Він привозить не екзотичні тканини чи рецепти медитації, а нове розуміння людської ситуації та певну етику: повільність, незаангажованість та рефлексію. Варвар отримує «паспорт, аби подорожувати світами».
Аби писати книги, йому більше не потрібно мандрувати. «Тримайтеся на вашому власному острові. І споглядайте».
***
Відтоді – не подорожі, а споглядання, не зовнішні мандрівки, а мандрівки внутрішні. Результатами анонсованих споглядань із власного острова стануть фантастичні та сновидні оповіді «Подорож у Велику Гарабань» (1936), «Країна магії» (1941) та «Тут, Поддема» (1946). Ці три оповіді Мішо об’єднає в одну книгу з місткою назвою – «Деінде» [Ailleurs]: географія поступається місцем фантасмагорії, а подорожні записки – нестримному польоту фантазії та вигадки.
Уявна країна «Велика Гарабань» заселена різними племенами, серед яких – Акси, Еманглони, Екарасени, Араві, Омобюли, Бордети, Мірни, Оссопети, Хівінізіки та інші. Акси обожнюють спектаклі, кожен із яких має свій порядковий номер. Жорстока битва двох чоловіків, де переможений безславно помирає – це спектакль номер «24». Боротьба в болоті значиться під номером «3» і відбувається, як правило, «поміж близькими родичами – аби посилити войовничість сторін». Коли в місто випускають кількох чорних пантер – це спектакль під номером «72». Спектаклями є й крадіжки чи пожежі: глядачі завчасно бронюють сусідні балкони, щоби мати змогу роздивитися дійство зблизька.
Еманглони не люблять публічних виступів, тому їхні лідери під час політичних промов ховаються за статуями, які вони вміло пересувають перед собою, а мистецтво риторики полягає в тому, щоби вчасно, несподівано та драматично поставити статую та просувати її вперед, поки публіка нічого не помічає. А посеред Оманвюсів поширений звичай заново розподіляти між собою жінок – що два роки. На цьому ринку жінок можна почути багато «корисних та жорстоких істин».
У «Країні магії» – топосі з другої книги з цього циклу – відбуваються фантастичні речі: вода не витікає з розбитої карафки, на дорозі можна побачити морську хвилю – окремо від моря – «приклад магічної спонтанності», існують спеціальні костюми для того, щоб вимовляти звук «Р», та практикується психіатрія для мертвих – щоб лікувати їх від проблем, які спричинила смерть. А в «Тут, Поддема» людство поділяється на дві категорії: природних поддеманців та поддеманців-у-горщику; зачаття й народження останніх відбувається у штучний спосіб, «у горщиках». Ці істоти хворобливі, легко застуджуються взимку та агресивно ставляться одне до одного. У них нелегке життя – але для них створені спеціальні заспокійливі бібліотеки з книжок, що сприяють розвиткові слухняності та упокорення.
Цих уявних країн йому достатньо. «Я більше не подорожую», – пише Мішо. «З якої такої радості подорожі мене зацікавлять?»
***
У текстах цього дивакуватого мандрівника та фантазера ви не знайдете романтики або еротики. Але жінок у його житті ніколи не бракувало. Банжо, Жанна, уругвайка Маргара («Я про тебе не знаю нічого, окрім твого уругвайського акценту та походження», – напише він про неї) та інші. Його друг Суперв’єль розповідає, що у 1920-ті він часто, йдучи на якесь омріяне побачення, раптово сходить із дороги, щоби піти услід за незнайомою дівчиною. «Я завжди виходжу на вулицю зі своїм ліжком», – іронічно зізнається його персонаж із оповідання «Простота»; «коли мені подобається жінка, я беру її й відразу з нею кохаюся». Втім, «якщо я бачу привабливішу жінку, я вибачаюся перед першою і змушую її зникнути». Вони зникали й самі: у 1926 році в листі до друга він анонсує весілля з «сестрою Кука», але незабаром зізнається, що наречена зникла. Іншу, заміжню Жанну Ж.С., від почуттів до Мішо вилікувала запропонована її законним чоловіком гідротерапія: «У мене була подруга, — зізнається він у книзі «Ким я був», — яка втрачала всі свої почуття у воді». Плинні почуття? – Ні, просто фізіологія.
Так було доти, доки не з’явилася «жінка-ліана», яка змогла пустити коріння в його житті, та з часом і в його серці. Її звали Марі-Луїза Ферд’єр, а він називатиме її Лорелу, або просто Лу. Вони познайомилися у спільних друзів 1935 року. Вона молода, освічена та заміжня – її чоловіком є відомий психіатр Ґастон Ферд’єр, який за кілька років працюватиме у психіатричній лікарні міста Родез на півдні Франції, де лікуватиме Антонена Арто. Молоде подружжя Ферд’єрів обожнює мистецтво і літературу: вони ходять на концерти й виставки, запрошують до себе Бретона й Дюшана, читають уголос Пруста й Лотреамона. Поки Ґастон Ферд’єр проходить інтернатуру з психіатрії в лікарні Віль-Жюїф та в паризькій лікарні святої Анни, його дружина відвідує заняття в секції давньогрецької археології у школі Лувра, а згодом вступає до інституту Мистецтв та археології. Знайомство з Мішо стало для подружжя подією – вони разом вчать напам’ять уривки з «Плюма», примірник якого їм подарував Мішо: «Ґастону Ферд’єру від варвара серед психіатрів», – напише автор у присвяті.
Із Марі-Луїзою він розпочинає таємне листування: пише їй із Люксембурга, з Антверпена, з Буенос-Айреса, зустрічається з нею під час своїх короткочасних повернень до французької столиці, але знову й знову тікає. Певний час історія балансує між психодрамою та водевілем: у 1937-му Мішо та Марі-Луїза тікають до моря – вони проведуть там удвох п’ять днів та вирішать покласти край стосункам. Але вже наступного дня Мішо доведеться рятувати Лорелу від смерті: у прощальному листі вона оголосить про свій намір накласти на себе руки. На щастя, він знав, де її шукати: обійшов усі готелі, де вони зустрічалися упродовж останніх півтора років, стукав у двері всіх жінок, які спали о другій годині дня. Одна з них не прокинулася – це й була Марі-Луїза. Він викликав пожежників і змусив їх проникнути до кімнати через вікно: жінка прийняла смертельну дозу снодійного, але завдяки лікарям її вдалося витягти з того світу.
Марі-Луїза розійдеться з Ґастоном Ферд’єром влітку 1937-го (офіційне розлучення відбудеться у 1942-му), але маятник пристрасних зустрічей і раптових втеч Мішо триватиме ще деякий час. Вони кілька місяців разом живуть у горах у Ля Ґрав, але потім Мішо знову зникає в невідомому напрямі, не залишаючи адреси. Коли вони знову зустрінуться, то поїдуть до Бразилії у 1939-му, де гостюватимуть у Жоржа Бернаноса, та повернуться до Франції у 1940-му. Але тоді на заваді черговій втечі Мішо стала війна: під час окупації він, як громадянин Бельгії, який проживає на французькій території, зобов’язаний задекларувати своє місце проживання та не лишати його без попередження й офіційного дозволу. Плюм опинився в пастці. Він оселиться разом із Марі-Луїзою на віллі Ар Мор у поселенні Лаванду, на середземноморському узбережжі неподалік від Марселя. У цьому маленькому курортному містечку, що від часів Першої світової війни користувалося славою в письменницьких та інтелектуальних колах, вони проживуть разом довгих три роки.
Одружаться після повернення до Парижа, у 1943 р., але невдовзі їх обох вразить звістка про хворобу Марі-Луїзи. У неї туберкульоз, а тому ритм подорожей Плюма відтепер диктуватиме втеча від невідворотного: разом із дружиною він поїде на лікування до французьких Піренеїв, до Єгипту, а потім до Швейцарії. На початку 1948-го їм почало здаватися, що хвороба відступає, а попереду – нові подорожі та нове життя.
Одного вечора, коли він перебуватиме у Брюсселі, через необережне поводження з вогнем на Марі-Луїзі зайнялася сукня. За лічені секунди жінка вже горіла, як свічка. Коли приїхала допомога, вона ще була жива, але цього разу врятувати її не вдалося: через місяць Марі-Луїза померла в лікарні. «Вона в ліжку, її страждання підноситься до неба, до самого неба, але не зустрічає бога… страждання спускається в пекло, в саме пекло, але не знаходить демона», – напише Мішо в тексті «Ми ще вдвох», присвяченому померлій дружині. У 1959-му році Пауль Целян перекладатиме цей текст німецькою, але Мішо не дозволить його опублікувати: «Вона живе завдяки цим словам, — пояснить він німецькомовному поету, — але в них помирає наша таємниця».
***
1954 рік, Мішо вже п’ятдесят п’ять («декому потрібно прожити п’ятдесят разів по двадцять, щоби зістаритися», – писав він у 1930-х), але вже немолодий поет розпочинає нові подорожі, цього разу галюциногенні. Експерименти з мескаліном та іншими психотропними речовинами стануть джерелом п’яти його книг, серед яких — «Мізерне диво» (1956), «Турбулентна безкінечність» (1957), «Мир у розламах» (1959), «Знання через безодні» (1961) та «Великі випробування духу» (1966). Усі ці тексти є продовженням пристрасті невтомного варвара до подорожей, черговими спробами дослідити географію, але вже внутрішню, спробами вийти за межі психічного світу в його нормальному стані.
Колишній студент медичного факультету у Брюсселі, відвідувач поселення божевільних у Бельгії, він читає «Подорож у країну Тараумара» (1945) Антонена Арто, перечитує «Ранок сп’яніння» Артюра Рембо та «Штучний рай» Шарля Бодлера. Однак його підхід є іншим: «Наркотики нецікаві з їхнім раєм. Але нехай вони дадуть нам трохи знання. Наше століття не є століттям раю». Він гортає есей «Двері сприйняття» Олдоса Гакслі, що описує вплив мескаліна на людську психіку та замовляє книгу британського вченого Гавелока Елліса про пейотль.
Подорож ретельно спланована: він вирушить у дорогу не сам, а в компанії Жана Полана, свого давнього друга і видавця. Вони ретельно занотують поради невролога Ажуріагерри та консультуватимуться зі спеціалістом із афазії. Вони комфортабельно влаштовуються у вітальні Мішо на вулиці Сеґ’є, цій «злітній смузі», як напише він, у напівтемряві та з вимкненим телефоном і наперед скасованими зустрічами. Декілька годин марень і потрясінь – і ось перші сторінки «Мізерного дива» – першої «мескалінової» книги Мішо.
70-річний Полан швидко розчарується в наркотику. «Мескаліновий досвід мене розчарував», – напише він у листі до Унґаретті й додасть: «Мішо ж, здається, віднайшов у цьому сенс життя». Упродовж десяти років Мішо писатиме свій цикл книг про психотропне диво: об’єкт та суб’єкт цього п’ятитомного поетично-наукового дослідження в дивний спосіб збігаються. За кілька годин наркотичного сп’яніння до нього приходить величезна кількість образів – «на п’ятдесят років уперед», – розкаже він Алену Боске; Мішо, втім, не втрачає голову й проводить експерименти. «Невропат із напрочуд здоровим розумом», «вольтерьянський йог», за висловом критика, він підходить впритул до меж божевілля, коли в червні 1955-го випадково перевищує дозу. Тоді наркотичне «диво» стане не просто «мізерним», воно стає «жахливим».
Із десятирічних галюциногенних подорожей цей «візіонер у лабораторії», за висловом Еміля Сьорана, повертається з висновком про обмеженість людської свідомості в її нормальному стані: «Будь-який наркотик змінює точку опертя, – пише він, – відбувається величезний і складний розподіл чуттєвості». Запаморочливий досвід децентрації особистості завдяки мескаліну допомагає зрозуміти, що звичайна людина та її нормальна свідомість – це гальмівний елемент, це «людина-гальмо», яка може сприймати світ, лише блокуючи його багатство та уповільнюючи його швидкість. Бо інакше вона просто не витримає.
***
«Техніка помирання в ліжку» – так називався іронічний нарис Мішо, написаний 1926 року. Він помер 1984-го, і встиг до того часу поділитися зі своїми читачами й іншими корисними порадами. Та понад усе він хотів бути почутим: «Я розраховую на тебе, читачу […], не залишай мене на самоті з мертвими, як солдата на фронті. Вибери мене з-поміж них, за мою велику тривогу та мою велику пристрасть». Він тікав, боровся, досліджував, відкривав нові континенти ззовні та всередині себе, вигадував країни, яких немає на жодній мапі. «Є дорога боротьби й дорога втечі, — написав про нього поет Філліпп Жаккотте, — і річ не в тім, щоб легко й просто обирати між ними чи йти однією з них. Найчастіше все дуже заплутано, і перед тобою – лабіринт, із якого немає жодної впевненості, що вийдеш переможцем».
