Сергій Єфремов навряд чи зміг би сьогодні дорікнути українцям за надмір уваги до себе. Впродовж останніх двох десятиліть були видані лише п’ять його книг, а київські адреси Єфремова так і не стали для української спільноти місцями пам’яті. Про нього у місті нагадують лише колективний барельєф на спомин про діячів Центральної Ради у вестибюлі Педагогічного музею та персональна меморіальна дошка на стіні «жовтого» корпусу університету ім. Т. Шевченка, яка своєю символічною вагою вочевидь поступається близькому пам’ятнику його колезі та опоненту Михайлові Грушевському.
Перевесник Емського указу, Сергій Єфремов уперше зіткнувся з його практичними наслідками ще у дитинстві – в Уманському духовному училищі, а потім у юності – у Київській духовній семінарії. Російська влада, згадував він, намагалася використовувати семінаристів як «гарматне м’ясо русифікації». Таким став, приміром, старший із десяти братів Єфремових Іван, у чернецтві Іоанникій – ректор Київської та Тверської духовних семінарій: 1896 року він закидав своєму братові Сергію «хохломанство», а через 11 років, вже як єпископ Білгородський, тепло вітав засновника Харківського відділення «Союзу російського народу» Андрія Вязігіна з обранням його до ІІІ Державної Думи.
Однак не всі «інородці» поступалися тиску державної політики «обрусєнія» – у багатьох із них, дивувався Єфремов, «звідкись бралось, – чи то з води, чи з повітря» усвідомлення своєї української ідентичності. І найтепліший його спогад – про той дощовий день наприкінці жовтня 1894 року, коли семінаристи спонтанно відповіли на звістку про смерть російського імператора Олександра ІІІ хоровим співом українського гімну: «І ллється хвиля гімну неіснуючого народу на неіснуючій „на нашій, мовляв, не своїй” землі, неіснуючою мовою»…
Єфремову пощастило потрапити до Київської духовної семінарії тоді, коли там уже діяла нелеґальна українська громада. Семінаристи-громадівці збиралися у будиночку під конспіративною назвою «Ельдорадо» – оселі дяка Йорданської Миколаївської церкви Луки Скачковського на березі Йорданського струмка у підніжжя гори Юрковиці. Спілкування із «громадянами», читання книг із бібліотеки громади, підготовка, читання та обговорення рефератів на українські теми і, звісно, співання українських пісень допомогли молодому Єфремову перейти від «інстинктивного» до свідомого українства. І саме через семінарську українську громаду він долучився до більшої, київської Старої Громади та познайомився із київськими інтелектуалами – Іваном Нечуй-Левицьким, Олександром Кониським, Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким.
Люди та книги складають два основні сюжети спогадів Єфремова: самотужки навчившись читати неповних п’ять років, він відтоді, за власним зізнанням, жив «більше у світі ідей, між книжками». У центрі його розповіді про навчання в училищі та семінарії – згадки про книги з тамтешніх бібліотек; на Контрактовій площі на Подолі він пригадує будинок кушнірського цеху на її західному краю – на його першому поверсі була міська безкоштовна народна читальня, а у помешканні Олександра Кониського йому впадають в око книжкові шафи із написом «Книг з дому не даю». І треба бачити, з яким задоволенням Єфремов у зрілому віці пригадує книги, прочитані ним у дитинстві та в юності, як він витворює довгі переліки прізвищ авторів і назв на кшталт вітменівських «каталогів», цим задаючи працю майбутнім коментаторам.
Найбільше Єфремова цікавила саме українська книга, проте вона була заборонена Емським указом до видання та ввезення на територію Російської імперії. Відтак, у змові із чиновником Київської поштової контори Костем Хохличем він налагодив зухвале, в обхід «чорного кабінету» (цензури) пересилання державною поштою зі Львова до Києва сотень примірників українських книг (насамперед Євангелія та «Кобзаря»). А за деякий час Єфремов разом із Борисом Грінченком і Федором Матушевським організував у Львові друкування українських книг та брошур і поштову розсилку їх звідти передплатникам по всій підросійській Україні.
Читання виплекало у молодого Єфремова потребу писання. Він писав переважно українською мовою, але через заборони, запроваджені тим-таки Емським указом, публікував написане лише за кордоном Російської імперії – у Львові, насамперед у часописах «Правда», «Зоря» та «Літературно-науковий вісник» і в «Записках НТШ». Натомість для видань у Києві та Санкт-Петербурзі Єфремов писав російською мовою, однак винятково про українські проблеми, так що навіть у ліберальній, прихильній до українства газеті «Кіевские ВЂсти» секретар редакції Калішевич нарікав: «Які Ви все нецікаві теми вибираєте: все про Україну та про Україну».
Завдяки своїм рецензіям та критичним оглядам тодішньої української літератури, що їх Єфремов публікував обома мовами, він швидко зажив серед письменників слави, за власним визначенням, «літературного бандита». Його оцінки української модерністської прози завзято оскаржували Гнат Хоткевич, Ольга Кобилянська, Олександра Єфименко та Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), а Олена Пчілка навіть мріяла про «намордник для Єфремова».
Сергій Єфремов був одним із найактивніших тоді українських публіцистів, відтак не дивно, що саме він став автором першої статті українською мовою, леґально опублікованої на території Російської імперії – всупереч усе ще чинному Емському указу. Названа Шевченковим рядком «Чи буде суд?», вона була надрукована у газеті «Киевские отклики» у жовтні 1905 року як протест проти єврейських погромів, що їх учинили чорносотенці за сприяння поліції та російської армії у Києві на Подолі та на Липках. А коли влада розпочала «справу Бейліса» (1911 р.), київські вільні муляри доручили члену ложі «Єднання» Сергієві Єфремову виступити у пресі на захист євреїв від звинувачень у ритуальних убивствах. Він опублікував низку відповідних статей у газеті «Рада» (Київ) та у журналі «Украинская жизнь» (Москва), внаслідок чого й опоненти, і прихильники Єфремова одностайно прозвали його «жидівським батьком».
Мемуари Єфремова обриваються січнем 1906 року на розповіді про переведення його з льоху будинку Лук’янівської поліційної дільниці, де він відсидів два тижні за підготовку Селянського з’їзду та видання часопису «Громадська думка» — до Лук’янівської в’язниці. Невдовзі звільнений звідти, Єфремов восени того ж року знову потрапив «на постій до діда Лук’яна» – цього разу за звинуваченням у підготовці «української змови».
Сергій Єфремов писав свої «Спогади» влітку–восени 1920 року, коли із паспортом на ім’я Олександра Ігнатенка-Кокодія переховувався від більшовиків в околицях Києва – Немєшаєві, Глевасі та Боярці. У квітні 1921 року голова Раднаркому УСРР Християн Раковський на клопотання Академії Наук видав охоронного листа на ім’я Єфремова. Це дало йому змогу леґалізуватись і повернутися до будинку Дурдуківських на вулиці Гоголівській у Києві, де він із перервами прожив загалом 28 років. Обраний віце-президентом Академії Наук, Сергій Єфремов буквально занурився в адміністративну, наукову та видавничу працю і тому не мав часу завершити свої «Спогади». Востаннє він згадав про них у березні 1931 року у своєму листі з Ярославського політізолятора ҐПУ, де відбував десятирічне ув’язнення за вироком у справі СВУ.
Сергій Єфремов загинув у в’язниці 31 березня 1939 року. На той час уже були «засуджені за І категорією» (тобто розстріляні) мало не всі творці та виконавці «опери СВУ»: слідчий Соломон Брук, начальник секретного відділу ҐПУ Валерій Горожанин, голова ҐПУ УСРР Всеволод Балицький, голова суду Антін Приходько, прокурор Михайло Михайлик і генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, – а громадський обвинувач Панас Любченко, начальник 2-го відділення ҐПУ Борис Козельський і нарком освіти Микола Скрипник застрелилися.
За дні, що минули відтоді, у Києві було втрачено декілька Єфремовських місць, серед яких найзначніші – будинок Дурдуківських та «Ельдорадо» із Йорданською Миколаївською церквою. Але збереглися будинок 1-ї гімназії (нині – «жовтий» корпус Університету), де Єфремов екстерном склав іспити на атестат зрілості, та «червоний» корпус Університету, де він навчався на юридичному факультеті. Збереглася бічна, найближча до Володимирської вулиці алея у нинішньому Шевченківському сквері навпроти «червоного» корпусу, де за теплої погоди Єфремов із колеґами проводили на лавці двохгодинні конспіративні наради з видання «підривної» української літератури. І досі стоять колишній будинок Лук’янівської поліційної дільниці та корпуси Лук’янівської в’язниці, а також будівлі військового шпиталю у Новій Печерській фортеці, де Єфремов здобував звільнення від військової служби.
А найбільше Єфремовських місць залишилося на Подолі. Це і будівля Духовної семінарії на початку Костянтинівської вулиці, і будинок кушнірського цеху. Біля підніжжя Замкової гори стоїть Хресто-Воздвиженська церква – там, у будиночку причту, студент Єфремов прожив більше року у помешканні свого приятеля, псаломника Володимира Дурдуківського.
Нарешті, на розі вулиць Волоської та Сковороди зберігся двоповерховий будинок київського 2-ї гільдії купця Сруля Капніка, в якому Єфремов і Дурдуківський 1901 року вдвох винаймали квартиру. У ній щочетверга збиралися засновники і тодішні редактори видавництва «Вік»: Єфремов, Дурдуківський, Яків Шульгин, Ганна Берло, В’ячеслав Прокопович і Василь Доманицький. І хоча у внутрішньому дворику цього будинку нещодавно спиляли старий каштан, який, напевно, пам’ятав ті редакторські зібрання, там усе ще залишається низка інших свідоцтв «днів минулих» Сергія Єфремова.
Віталій Пономарьов - нар. 1955 р. у Дніпропетровську, філософ, останні 48 років мешкає в Києві
