Книга Володимира Єрмоленка про Вальтера Беньяміна порушує безліч питань, котрі є спільними і для історії філософії, і для історії літератури, бо ставить питання взагалі про можливість/неможливість історії, про історію як катастрофу, про опозицію роману та оповіді. Автор представляє Беньямінову філософію прози в кількох ширших контекстах і водночас виводить її на обрії, ширші навіть від контекстів культурологічних. Книга може спантеличувати, бо актуалізуючи згадані ідеї Вальтера Беньяміна, автор мимовільно виходить на питання про зв’язок історії та памяті, історії як виверту свідомості, як переживання. Така позиція є досить небезпечною для того, хто звик механістично розуміти історію (літератури, філософії, культури, мистецтва) на зразок механістичного розуміння руху чи простору – як вмістилище напрямів, хронологічних таблиць і каталогів, ба навіть – протистоянь, суперечок, опозиції модерного та антимодерного. Вальтер Беньямін як філософ, есеїст, перекладач, письменник, рецензент книжкових новинок, перехожий на вулицях Берліна, Парижу, Москви, консерватор чи лівак, носій теологічної стратегії інтерпретації або прискіпливий аналітик усіх технічних особливостей вуличного освітлення, персона міжвоєнного нашарування часів у Європі 1920-1930-х рр., суб’єкт із передчуттям катастрофи, котра виросте з європейського грунту у 1930-1940-х і пришиє його власне життя, призвівши, зрештою, до самогубства. Прикметним для мене особисто виявилося те, що, шукаючи залишки накладу виданого українською майже десять років тому маленького збірника вибраного Беньяміна, моя приятелька знайшла його на полиці із художньою літературою.
У назві своєї книги про Вальтера Беньяміна Володимир Єрмоленко ставить його імя поміж «філософом», «оповідачем» та «часом». Незважаючи на те, що постать Вальтера Беньяміна часом важко вписується у звичний каталог історії філософії, його місце — чільне не лише в царині філософії, а й у ширшому колі гуманітаристики, літератури, мистецтва. І причиною тому є не його літературна чи есеїстична спадщина, не наявність зразків іншого, відмінного від класичного типу, критики, до якої він вдавався упродовж життя, пишучи про книжки інших людей, і навіть не те, що низка його метафор-концептів мають важливе методологічне значення для пізнання мистецтва загалом або літератури зокрема. (Щоправда, у випадку застосування саме цього потенціалу текстів Беньяміна, маємо все ще певну частку непрочитаності – тобто тексти, може, і залишаються читаними, однак вони мало проникають до самих інтерпретацій. Цікавим є те, що у вітчизняному мистецтвознавстві чи у філософії культури Беньямін бодай ситуативно присутній, а у спробах аналізу літератури він є радше тінню, котру оминають, лише згадавши).
Підхід, що його оприсутнює постать Беньяміна у Володимира Єрмоленка, містить розуміння історії як форми споглядання. З перспективи методологічної аналіз концептів-метафор, здійснений у цій книзі, має і свою принадність, і свою підступність як сама стратегія висловлювання Вальтера Беньяміна. Перше – в тому, що він запускає характерну для філософії здатність мовлення-свідчення і водночас – критичну позицію щодо всіх очевидностей. Друге – в неодмінності сумніву щодо цих самих конвенційних домовленостей (наукової спільноти, експертів, всілякого штибу знавців-складачів каталогів) позначати «щось – чимось», котрий відтоді буде супроводжувати того, хто перейметься Беньяміновою здатністю творити самому метафори на позначення загального чи окремішнього в культурі, міняти місцями головне та другорядне, і, зрештою, перетворювати філософський аналіз на літературу, а літературу – на філософію. У цьому плані показовим є те, що Володимир Єрмоленко спочатку позначає Вальтера Беньяміна як один із голосів парадоксального «антимодерного модерну» (а це, до речі, і було б головною колізією, якби ми мовили про горизонт монографії), а потім усією книгою розбиває сам патос означувань, що слугують навішуванню ярликів.
Можна навіть говорити не про роль чи значення Беньяміна, а про його смисл, про його особливий метафорично магічний світ, котрий не можна охопити звичним академічним дослідженням. Цей смисл знову актуалізує перехрестя літератури та філософії у їх спільній присутності та відсутності, грі, яка перемикає канали з метафізики на магію і навпаки. Книга Володимира Єрмоленка приваблює тим, що вона не є просто відредагованим текстом кандидатської дисертації, відформатованим до стану монографії «для посвячених». Тут маємо справу з іншим наративом, власне, зі спробою наративу, де діють філософські метафори Беньяміна, але без заземлення біографічної перспективи. Навряд чи ця книга про оповідача і філософа задовольнить того, хто звик шукати підручниково- монографічного пояснення етапів творчості, енциклопедичного вписування із короткими конспективними викладами основних понять. Так само вона не буде принадною і для того, хто шукає «родзинок» особистого життя філософа та оповідача. Автор подає широке коло осіб, із якими Вальтер Беньямін спілкувався, однак не задля шокування публіки, спраглої на сенсації особистого життя. Ці люди постають як концентричні кола часу, точніше – часів Вальтера Беньяміна.
Існує текстова і фрагментована спадщина Вальтера Беньяміна, солідна джерельна база, до якої Володимир Єрмоленко мав доступ завдяки пильній роботі, зокрема й під час закордонних поїздок. Цей огром матеріалу можна було б окреслити як «зошити Беньяміна», його теки, друкарські аркуші опублікованого за життя і по смерті, рядки розвідок про нього та спогадів його кола і всіх тих кіл, котрими шириться відлуння його метафор.
Однак у випадку із Вальтером Беньяміном має існувати ще й кишеня. Кишеня із особливою оптикою, порожня кишеня, котра має свою «ауру» і свої таємниці. Текст Володимира Єрмоленка якраз і є намаганням проникнути до кишені Беньяміна, здійснити мандрівку крізь неї. Залізти у кишеню до Беньяміна, де знайдеш не його тисячосторінковий незавершений «Твір про пасажі», не короткі рецензії на зразок «Кризи роману», що містять основні відправні моменти розуміння ним, приміром, сутності повернення мови в стихію досвіду, і навіть не філософію подібності та мімесису не як естетичні теорії, а як підстави осягнення буття. Залізти в кишеню до Беньяміна, щоб знайти – дзеркало, прозору пасажну мітку, за якою твоя оповідь (як історико-філософський текст, науково орієнтована спроба) або обірветься, або легко перескочить саму себе.
Спроба аналізу спадщини персон, подібних Беньяміну, пов’язана з особливими труднощами: вона неодмінно буде почасти перекладом із концепт-метафоричного мовлення на мову концептів. А так своєрідне вирівнювання, ви-лініювання місць розривів призводить до нових місць подвійності значення. Тут є ще один момент інтриги: Беньямін, привласнений багатьма колами від лівих до постмодерністів, названий предтечею безлічі явищ у філософії та культурі, поміщений у перелік тих, хто попередив десятки явищ, закінчуючи химерною сув’яззю постмодерних акробатик, не був університетським філософом з усіма принадами і відразами цього статусу. Його відхилена дисертація – особлива мітка. Тому кожна спроба говорити про нього в академічному чи напівакадемічному тоні є спробою, що містить тонку нитку іронії. Вона проростає там, де академічний тон гальмує, зазнає не поразки, а чогось гіршого – спантеличення. Це спантеличення перед переходом, перекритим дзеркалом у кишені. Натомість Беньямін не був і тим, хто стовідсотково занурився у антиакадемічне філософування. Балансування, перехідність, неуникність подорожі, де форми споглядання проростають одна в одну. Це радикальні перетини досвіду. І саме такою має бути і зустріч із подібним оповідачем.
Отже, книга про Беньяміна-оповідача приречена сама бути оповіддю, проте це, вочевидь, її автора не злякало, а навіть привабило. Однак «приваблювати» тут не надто точне означування. Йдеться про своєрідне спокушання, котре містять тексти Вальтера Беньяміна. Йдеться про інтригу, що заповідається одразу в момент припущення оповіді про оповідача. Про це свідчать місця, де крізь аналітику, приміром, філософії подібності, статусу слова та імені, метафор аури і сліду починає прозирати саме слід оповіді, котрий, проте, дуже швидко починає приховувати сам автор. Серед аналізованого Володимиром Єрмоленком у спадщині Вальтера Беньяміна виявляються аналогія, неідентичне, історія і пам’ять, оповідь. Але навряд чи робота автора схожа на виписування цитат для формування тексту, прочитавши який, можна витлумачити весь зміст позицій Беньяміна. Володимир Єрмоленко обирає стратегію своєрідної недоаналізованості, не прагнучи все розкидати по визначених місцях. Навіть тоді, коли вдається до ретроспекції, історико-філософського вибудовування контексту, автор залишає своєрідні пробіли, і вони, вочевидь, не трактуються як вади тексту.
На це працює і композиція книги, центральна частина якої постає в оточенні двох форм доступу. Перша являє собою давніший есей про Беньяміна, опублікований автором 2003 року, — він відсилає до суб’єктивності, своєрідної зустрічі автора і Беньяміна, яка спрацьовує як каталізатор. Для такої зустрічі оповідач про оповідача має наново назвати Беньяміна, обравши для цього образи-персони фланера, оповідача, колекціонера. Прикметним є і те, що за вісім років персонаж оповідача виводиться Володимиром Єрмоленком на перший план.
Натомість друга форма доступу, вміщена наприкінці книги, – розділ, присвячений рецепціям та інтерпретаціям ідей і постаті Вальтера Беньяміна іншими дослідниками. Те, що ця частина книги опиняється наприкінці, також показово – традиційне академічне розміщення мало б її зробити початком, але якщо ми мовимо про оповідь, то тут початок – саме в наративі оповідача про оповідача, яким і виступає автор.
Більшість філософських книг схожі на мандрівки духу. Деякі з них схожі на одісеї духу, інші – на короткі прогулянки з тим, кого визнав як провідника з першої сторінки, з першого руху очима по рядках, треті – на туристичні вояжі, про які пам’ятаєш, лише відкривши нотатки, зовсім нестерпні – на путівники на грані академічного кітчу, гранично надмірні – на психоделічний «тріп». Філософська книга не може не бути мандрівкою. Тексти Вальтера Беньяміна – це ніби зумисне бажання заблукати там, де ходив уже безліч разів, вийти через закритий двір на абсолютно іншу частину міста, де верх і низ поміняються місцями. Це схоже на блукання, в якому сам уподібнюєшся на калейдоскоп, де з уламків складається траєкторія, для того, щоб зруйнуватися.
Але чим тоді буде оповідь про самого такого мандрівника – навряд чи блуканням назирці, навряд чи вислідковуванням чи навіть розслідуванням, хоча і не без цього всього. Текст книги Володимира Єрмоленка – це прохід крізь кишеню Беньяміна, бажання зупинитися і дочекатися довершення того, про кого оповідаєш. Так оповідь про оповідача перетворюється на оповідь про оповідача про оповідача.
На це працює і візуальний ряд: вміщені у книзі світлини, що творять саме контекст, той самий «його час», час Беньяміна. Світлина – завше дочасність, час, який триває і часи, які вже минули чи минають, нашаровуючись одне на одного, як це було для Беньяміна у міжвоєнний період спочатку у Берліні, потім – у Парижі. Можна було б обмежитися традиційними вказівками на те, як додають плюсів подібні візуальні ряди виданню із філософії. Однак мова тут про інше – мабуть, цей ряд справляє подвійне враження. З одного боку, він справді творить відчуття присутності, котра вже проминула, присутності, що вийшла за уявні двері. А з іншого – матеріалізує візуальну метафорику.
Взагалі, роль візуальності у Вальтера Беньяміна – окрема тема, окремий маршрут; він проступає у Володимира Єрмоленка лише на берегах його книги. Спокушання оптикою – найсильніше спокушання, тим більше – Беньямін тут виявляється шокуюче сучасним і дійсно попереджає безліч культурологічних спрямувань уже кінця ХХ століття. Його зороцентризм відмінний від модерного зороцентризму і водночас відмінний від антимодерного. Оптичні ефекти, конструювання оптики як місця проростання культури, візуалізація як екзистенціальна передумова. Вальтер Беньямін це сув’язь трьох маршрутів – «оптика-філософія-література» (можете змінити порядок). Своєрідну нитку кадрів, підібрану Андрієм Мокроусовим, можна вважати ще однією оповіддю. Але вона працює і як очікування розриву, вона вказує на кадрованість часів. Мабуть, без цих світлин друга частина назви книги, той самий «його час», не була б такою чіткою і обємною. Мимоволі оповідь про оповідача перетворюється на радикальний перетин оптики і нарації як двох ликів досвіду.
Те, що Володимир Єрмоленко починає із незакінченого Беньяміном «Твору про пасажі», а завершує його філософією мови, є композиційно вдалим ходом. Наприкінці книги, коли знову постає згадка про означування місця Беньяміна в «модерні-антимодерні», здійснюється прикметний поворот – через подвійний рух до минулого і майбутнього до підставової своєрідности осягнення філософом і оповідачем філософії сприйняття, звідки і вириваються гострі промені його інтуїцій – дзеркало у кишені Беньяміна випускає їх назовні.
Логіка проходження кишенею – це не логіка виділення періодів у діяльності, етапів творчого шляху чи тематичних чи методологічних частин у творчій спадщині. Сама оповідь про оповідача Вальтера Беньяміна кружляє довкола самої себе і раптом починає розмотуватися. І пригадуються рядки із тексту самого Беньяміна «Берлінське дитинство на зламі ХХ сторіччя» : «Гадаю, що те “ціле життя”, про яке розповідають, ніби воно йде, минаючи погляди вмираючих, складається з тих образів, які зберігає для себе чоловічок. Вони змінюються блискавично, як ті сторінки книжечки, що була колись попередницею нашого кінематографа. Легко натискаючи великим пальцем, проводимо вздовж країв сторінок – і тоді стають видимими в лічені секунди ті образи, що майже не відрізняються один від одного».
