Час смертохристів та помідори-вбивці

Я реготав мало не над кожною сторінкою. Юрій Щербак написав дуже смішний роман, феєричну пародію на жанр антиутопії. Підозри, що сам автор про це навіть не здогадується, підтвердилися у кількох інтерв’ю, в яких він активно коментував свій новий твір. Виявляється, «Час смертохристів: Міражі 2077 року» – це «роман-тривога», «роман-попередження». На відміну від пана Щербака, я зовсім не поділяю думки, що література може про щось попередити. Попередити може дорожній знак, або напис «Пофарбовано» на лавці в парку. А у випадку «Часу смертохристів» подібну роль виконує хіба обкладинка книжки, що так і промовляє: «Тримайся на відстані!».

Зате цей роман – добре розважальне чтиво. Якщо сприймати його за суцільний фейк, начинений сарказмом і написаний зумисно дилетантським стилем, то треба визнати – це шедевр. Якщо ж читати, довірившись словам автора про тривогу й попередження, а також компліментам відомих в українському літпроцесі особистостей («роман, якого нам не вистачало», «твір “на рівні партитур” Орвелла, Гакслі», «страшна картина світу після великої Темряви» і подібні відгуки), то отримаємо цілковите мистецьке фіаско: спроби футуристичних передбачень, сюжетні колізії, авторська мова, постаті персонажів та діалоги між ними, окремі сцени роману настільки сміховинні, що їх дуже важко прийняти за «чисту монету».

Аби не здаватися голослівним, схематично перекажу зав’язку роману. 2077 рік. Український розвідник в Америці Ігор Гайдук опиняється в скрутній ситуації. Невідомі підставляють його, звинувативши у злочині. За ним полюють, і лише втручання першої леді Конфедерації Держав Північної Америки Ширлі Ван Лі допомагає Гайдукові врятуватися. На перших сторінках ми також дізнаємося, що в студентські часи між Гайдуком і Ширлі був роман. Трохи пізніше стає відомо, що вона від нього завагітніла та змушена була вийти заміж за американця китайського походження Ендрю Ван Лі, який згодом став Президентом Конфедерації. Ситуація, м’яко кажучи, комічна. Якщо ж додати до цього, що Ігор Гайдук веде подвійну гру, заробляючи на таємних військових проектах великі гроші й, аби приховати їх, спить із касиркою банку «Контіненталь» Ліндою Кенворсі, то масштаби катастрофи стають більш зрозумілими.

Але справжній диявол ховається в деталях. Юрій Щербак, мабуть, забув про це, коли «передбачав» світову ситуацію в 2077 році. Маю на увазі навіть не Білий Дім під бетонним саркофагом, і не те, що Америка віддала свою економіку китайцям, і не арабський халіфат, який захоплює Париж та знову перейменовує його у Лютецію. Як на мене, є проста логіка: а) якщо Третя Глобальна Війна була ядерною і Детройт був знищений ракетами, то світ би просто не дожив до Четвертої Глобальної війни, б) якщо світ перебуває у стані перманентної «повзучої війни», то злиття економік країн і введення світової валюти глобо малоймовірне, в) світова валюта навряд чи буде готівковою – банкнота в 20 глобо із портретом Біла Гейтса викликає в мене гомеричний сміх, г) якщо китайці захоплять економіку США (що хоч малоймовірно, але можливо), то вони не будуть перейменовувати Кока-Колу в Чайна-Колу, хоч би з тих причин, що це збитково. Перераховувати подібні промахи алфавіту не вистачить. Спробую зосередитися на головній проблемі, про яку попереджує нас Юрій Щербак у новому романі.

Отож: «Україна гине!». В 2077 році Україна спокійненько собі продовжує гинути, ніби й нічого не сталося. Дещо таки змінилося: маємо тепер Гетьмана Кузьму-Данила Махуна, посади Генерального Писаря та Головного Військового Отамана, а замість СБУ – Державну Варту, але ця показна українізація – не послідовна політика влади, а лише бутафорна шароварщина. Щоб у нас не залишилося сумнівів, Щербак пише про це із безжальним сарказмом: «Його Ясновельможність Гетьман України, генерал армії Кузьма-Данило Махун важкими кроками міряв кабінет гетьманського палацу, бетонна, схожа на гігантську літаючу тарілку споруда якого угніздилася на легендарній горі над Дніпром, у кількох кілометрах від Трипілля. Археологи знайшли тут перше поселення українців, які прийшли сюди з Індії шість тисяч років тому. Археологи стверджували, що саме в цьому місці було зварено перший український борщ, через що село, яке споконвіку існувало на цій горі, мало назву Борщів, а гора звалася Борщихою» (с. 80-81). З’являється сподівання, що автор таки іронізує і заграє з читачем, проте оповідач убиває цю надію майже одразу. Виявляється, українське сало, зроблене в Китаї, засвідчує безповоротний занепад України: «Божена знайшла також упаковку з апетитним написом Ukrainian salo і вже хотіла нарізати тонкими пелюстками, як вчила її мати, але побачила напис: Made in China – і передумала» (с. 87). «Шароварність» не чужа і головному героєві роману Гайдукові, на якого покладено місію врятувати країну, що ілюструє епізод його зустрічі з Гетьманом після втечі з Америки. Сцена, де Махун із Гайдуком п’ють «Козацьку-Гетьманську» горілку, поїдають борщ і вареники з вишнями (чи ці страви часом не з Китаю, автор замовчує) та вирішують справи державної ваги, нагадує сюжети з популярного шоу «Файна Юкрайна» (особливо місце, де вусатий гетьман кричить: «Олексо!», а тоді входить ад’ютант. – С. 121) і не залишає читачеві надій на те, що далі буде щось інше, крім кітчу. Навіть збірний образ Гетьмана важко назвати цікавою сатирою на всіх минулих, теперішніх та майбутніх президентів, оскільки він не вимагає від читача жодних інтелектуальних зусиль, а пропонує йому пародію рівня телешоу. До речі, при нагоді хочу запитати в пана Щербака, чому в згаданому епізоді Гетьман раптово призначив Гайдука радником із національної безпеки, хоча ще зовсім нещодавно бажав йому смерті? Це було справді несподівано, Юрію Миколайовичу.

Взагалі автор непослідовний у всьому. Наприклад, він може забути, що на 19 сторінці Гайдук здогадався, що в пакунку від Першої Леді «шкатулка» (про русизми в романі окрема мова). На 35 сторінці доблесний розвідник розгортає подарунок і мучиться питаннями: «Що там? Китайська фарфорова ваза? Чи кам’яний божок іннуїтів?». Варіанти гідні програми «Поле чудес».

Ігор Гайдук – дуже показовий персонаж у цій книжці, бо незважаючи на те, що він головний герой, це не заважає йому бути таким же картонним і мертвим, як і решта персонажів «Часу смертохристів». Мотивація його вчинків не зрозуміла, часто просто відсутня, міркування – примітивні та непереконливі. Наприклад, на сторінці 18 Гайдук пригадує свої стосунки із Ширлі і при цьому шпетить себе за те, що забув усі настанови капітана контррозвідки Мережка: «Перший приятель-студент, перша дівчина у ліжку будуть агентами». Або інший приклад – на сторінках 50–62 (!) наш герой у літаку читає статтю про появу смертохристів, декілька разів відривається від читання, називає прочитане «божевільною гидотою», але зі словами «Доведеться читати цю маячню далі» повертається до тексту.

Автор постійно наголошує, що Гайдук – особа прагматична, технократ, замість того, щоб показати це діями героя, його поведінкою. Щербак послідовно ігнорує одну з важливих заповідей прозаїка: «Не розповідай того, що можеш показати». Він може довго й нудно змальовувати нам обличчя персонажа чи його костюм, але від цього персонаж не оживе, а залишиться восковим манекеном із виліпленим лицем «технічного інтелігента», вдягненим у детально описане шмаття. Все це тільки засмічує текст, і читачеві доводиться продиратися крізь хащі безглуздих рядків. Іноді трапляються просто феєричні фрагменти, як от опис опозиціонерки Індіри Голембієвської: «Зблизька вона здавалася набагато молодшою, ніж на телеекранах, незважаючи на повноту. Чорне довге плаття зі сміливо відкритим декольте. Штамп бульварних газет – «Найбільші і найпривабливіші груди України» – відповідав тому образу, що його старанно створювала Індіра та її іміджмейкери: українська мати чотирьох дітей, годувальниця, сексуально приваблива продовжувачка українського роду, щедро наділена фізичними та інтелектуальними принадами, ніжна і водночас смілива, мужня наддніпрянська берегиня» (с. 244). До цього можна додати лише, що мати Індіри – біженка з індійського штату Пенджаб, а батько – «кріпак з Броварів». А ось так Юрій Щербак описує відверто другорядного, якщо не епізодичного персонажа: «Він був старшим за віком і добряче обважнів від регулярних випивок з незліченними друзями і доброї закуски – обов’язкове сало з часником, білий пшеничний хліб, солоні огірки й домашня смажена ковбаса; проте ніколи не дозволяв собі не виконати наказ чи ухилитися від операції» (с. 132). Знати раціон та звички Григорія Невінчаного мені зовсім необов’язково, він запам’ятався мені хіба тим, що був помічником Гайдука, але Щербак впевнено «тулить» додаткову інформацію про всіх найнезначніших персонажів, навіть якщо їх уб’ють уже за дві сторінки.

Іншою причиною, чому цей роман важко назвати «гостросюжетним політичним трилером» (так сказано в анотації), є нагромадження в тексті всілякого роду таємних і не дуже документів. Хоча й тут автор залишився непослідовним, і в «цілком таємних шифрограмах» від перших осіб держав трапляються фрази: «Пам’ятай: ніколи Президент Конфедерації не повинен стати рогоносцем, ніколи Перша Леді і сенатор не повинна підозрюватися у тому, що вона хвойда (hore)» (с. 125), — а навіщо потрібне уточнення англійською я так і не здогадався. Та ці масиви публіцистичного тексту таки гальмують розвиток сюжету, що інтерес до наступних подій у романі втрачає пульс і дихання. Очевидно, численні документи – ще один спосіб детально розповісти читачеві про те, що автор неспроможний показати. Юрій Щербак повсякчас розжовує, пояснює щось читачеві і цим несвідомо виказує своє ставлення до нього. Позиція автора в цьому тексті відверто месіанська, перед нами такий собі лектор, учитель. Читач має всотувати дорогоцінну інформацію і дякувати. Ознаками такого авторського підходу стають, наприклад, часті пояснення в дужках у ситуаціях, де без цього цілком можна обійтись: с. 10 – «Гайдук зробив ледь помітний рух лівою рукою (стріляв з лівої) до подушки, під якою лежав старий, але надійний штурмовий пістолет»; с. 28 – «У темряві салону (назовні також панувала ніч) було легше зосередитись»; с. 28 – «Вогняна Сара не тільки зосередила у своїх руках (вірніше, в руках чоловіка, товстуна-індіанця з племені ірокезів) всю торгівлю наркозамінними речовинами» і т. д. Окремий цікавий симптом із погляду нарації – риторичні запитальні речення оповідача в дужках: с. 11 – «Він звик до покірливої й мовчазної Лінди Кенворсі (а може й любив її?)»; с. 22 – «Тихий голос (водія? Чи того, хто відповідав за його безпеку?) пролунав згори»; с. 23-24 – «… Хтось (хто?) не дорахувався грошей на офшорному рахунку, як було обіцяно (або сплатили сповна, але жадібність схопила когось (кого?) за горло». У тексті роману ми маємо послідовно всезнаючого наратора, але у подібних моментах Щербак надає перевагу тому, щоб озвучити хід думок героя. На ці часто риторичні запитання читач може хіба знизувати плечима. Залишається лише сподіватися, що перед нами таки невласне-пряме мовлення персонажа (а втім?).

Ще один прийом-пояснення, яким просто рясніє текст, – кумедні виділення слів у тексті: с. 16 – «Вона майже не змінилася з тих часів»; с. 29 – «…без затвердженого кимось плану гри не мали права вкидати таку інформацію»; с. 47 – «Він похвастався своїм новим, президентським вбранням»; с. 64 – «сіла зверху – й прийняла його»; с. 68 – «зображення Білого дому – ще стародавнє зображення, без нависаючого над ним склепіння»; с. 148 – «примусити його виконувати потрібну їм роль у п’єсі» і т. д. Подібні пояснення, уточнення Щербак намагається також вставити в чи не найслабшу частину своєї прози – діалоги. Складається враження, що персонажі «Часу смертохристів» – актори-початківці з третьорядного малобюджетного фільму, які навіть найпростішу фразу не можуть сказати без штучності і перегравання. Причина – в атрибутивних прислівниках, які безнадійно псують і без того не блискучі діалоги. Ось кілька прикладів: с. 109 — «– Я слушаю, – тихо і приречено мовив Надзвичайний і Повноважний посол, уявивши, як вручає в Сьєра-Леоне вірчі грамоти генералу Мгуанбо – людоїду і трансвеститу, який закохувався у чужоземних послів будь-якої статі»; с. 121 – «Нарешті гетьман жорстко подивився у вічі Гайдука: – Треба працювати, Ігоре. Держава гине. Допоможеш?»; с. 169 – « – Стривайте, – роздратовано перервав паузу гетьман. – Про що конкретно йде мова? – Мова йде про наступне, – жорстко втрутився Мохамад-бек»; с. 223 – « – Прошу до столу, – гостинно метушився Крейда. – Може, по чарочці? – Що ви, Іване Оврамовичу, – непідробно жахнувся Гайдук. – Дивитися не можу» і т. д. Виполоти прислівники – і навіть тоді ці діалоги не стануть живими й блискучими, але хоча б не будуть виглядати такими претензійними і бездарними. Якщо ж Юрій Щербак і далі писатиме таким стилем, то я придумав парочку фраз для можливого продовження роману: « – Мочіть його! – сухо наказав гетьман», « – Злізьте з мене, – зверхньо розпорядилася Божена».

Окремо хочу сказати про нездорову пристрасть автора до творення різноманітних абревіатур. Спочатку це здається кумедним, але швидко переростає в справжню патологію. Вигадливими скороченнями Юрій Щербак, як правило, називає різноманітні громадські та політичні об’єднання. І якщо сепаратистські ЗУД (Західноукраїнська Держава) і ДУР (Донецько-Українська Республіка) ще якось можна прийняти, зважаючи, що в недавній історії ми вже мали ПІСУАР, то УСРАН (Українська Секція Російської Академії Наук) і СУКА (Східноукраїнська Комуністична Асоціація) – це вже перегин. А є ще УРОД (Українсько-Російська Об’єднана Держава), ЗЕК (Зона Етнічної Консолідації), ЄДРОН (Єдиний Державний Російський Народ), УРА (Українська Революційна Армія), ЛУК (Ліга Устима Кармелюка), СОР (Союз Офіцерів Росії), МОРД (модифікована ритуальна демократія) тощо. Автор так захопився цим заняттям, що назвав визвольну організацію, яку очолює Гайдук, абревіатурою ФВУ, яку швидше можна розшифрувати не як Фронт Визволення України, а як Федерація Волейболу України. Економний хід, оскільки у Федерації Волейболу вже і сайт є, і герб, і сформована команда.

Інший ляп стосується так званих ЗЕКів. За задумом Щербака, це своєрідні резервації, куди переселено досі не асимільовану частину українців. В епізоді, де Гайдук із помічником відвідують ЗЕК, мою увагу привернула раптова зміна аномальних кліматичних умов, які автор «створив» у Києві, хоч резервація знаходиться дуже близько від столиці. Зокрема, на сторінці 161 зустрічаємо текст: «Після травневих заметілей і морозів літо в Києві почалося раптово за один день. Як казав Григорій Невінчаний – від ранкового «Ш» до вечірнього «Ш», від шуби до шортів. Сталося це у четвер, 10 червня 2077 року. Температура повітря, принесеного з Сахари, вночі піднялася до 32ºС і зростала… Останні вцілілі каштани на неспаленому і незруйнованому боці Хрещатика… викинули перші бруньки». Якщо я правильно зрозумів, Третя Глобальна Війна принесла потужні кліматичні катаклізми. Про каштани, які вціліли в цьому божевільному світі й навіть здатні «викидати перші бруньки» в перший день спеки після морозів, промовчу. Це просто поза межами мого розуміння. Так само, як і опис цілком утопічної, без префікса «анти», резервації українців у Пирогово-Феофанії. Незважаючи на клімат, земля там родить щедро, поля колосяться, а вітряки знай собі крутяться: с. 177-178 – «Залишивши джип на внутрішньому паркінгу, де не було інших автомобілів, і проминувши ще один КПП, Гайдук і Невінчаний ступили на вузьку стежину, прокладену серед пшеничного поля, визолоченого небувалою спекою. Стояли на пагорбі, з якого відкривався ідилічний краєвид, як на картинах українських малярів ХІХ століття: лани і тихі левади, ставки, узвишшя з білими церквами, вітряки в полях та сільські путівці обсаджені тополями.

Невінчаний, побачивши цю неземну красу, зупинився і захоплено вигукнув:
– Яке повітря, Ігоре Петровичу! Його ж можна як сіно скиртувати!
Гайдук нічого не відповів, бо відчув щем у серці й незрозумілу тугу за чимось навіки втраченим. Це було нове відчуття, бо як людина урбанізована й космополітична, Гайдук не мав жодних сентиментів до принад сільського життя, до уповільненого, примітивного, як йому здавалось, ритму, визначеного не технологіями та засобами комунікації, а обертанням землі навколо сонця.
Вони мовчки рушили далі. Здалеку чулася музика – вірніше, уривки гопака, який звучав під диктовку бубонів. Підійшовши поближче, Гайдук і Невінчаний побачили на майдані перед церквою сільські недільні танцюльки: малі діти – дітей було дуже багато – у смішних солом’яних брилях витанцьовували щось незрозуміле, здіймаючи куряву і викликаючи щасливий сміх батьків й дідів, котрі й самі хвацько відбивали чобітьми ритм танцю».

Цей епізод, звісно, дуже смішний, але справжній апофеоз настане трохи згодом, і десь за сім сторінок автор майстерно підведе нас до нього. На 179 сторінці ми зустрінемо Аскольда О’Коннела, брата Божени, у футболці з малюнком: «перед старим козаком у синіх шароварах стояв на колінах молодий козак у шароварах червоних – мабуть, син. Він тримав у руках меч. Батько сина благословляв. І напис: «Ukrainian volunteers against Moskal aggression». Нижче: «Сини України. Cleveland, Ohio, post 24». Коли всі персонажі познайомляться, то сядуть за стіл, вип’ють по чарчині і провадитимуть кухонні розмови про причини всіх бід України-неньки, заспівають «Ой, чий то кінь стоїть», а посеред другого куплету — «розчулений піснею Гайдук, наче в машині часу, поринув у далеке минуле цієї землі, він раптом побачив, що метрів за двадцять на старій груші, серед голих без листяних гілок, ховається дрон – удвічі більший, ніж вашінгтонський, сталево-сірий безпілотний розвідник винищувач серії «Яструб» (Hawk), виробництва київського заводу «Артеміда» (с. 186). Як вам? Не чекали такого повороту?! І я не чекав. Не хвилюйтеся, Гайдук упорається з дроном за допомогою реактивного пістолета «Кліппер» із самонавідними малими ракетами «Оса». Рай буде врятовано так швидко, що селяни навіть доспівати не встигнуть.

Комічними в Щербака виходять не лише гостросюжетні сцени, але й еротичні. Проте найкумедніша «сцена в ліжку» в цьому романі обходиться без участі героя-мачо Гайдука та його чотирьох жінок: «Бідна Ніколь так спрагла за чоловіком, що застогнала, торкнувшись твердої частини Давидова тіла. Вона подумала, як прекрасно, коли кохається єврейська жінка з єврейським чоловіком, і їй захотілося народити дітей від Давида, щоб ніколи не загинув Ізраїлів народ. Потім вони поринули в темряву й упали в короткий сон, а коли повернулися в реальність 2077 року, у Вашінгтоні ще не запала темрява: стояли довгі світлі весняні вечори» (с. 154). «Вони поринули в темряву», яка «ще не запала» – ось вони парадокси від Щербака. Чи варто казати, що після цього Бейлін «вдягнув білий халат, став на коліна на ліжку і витягнув кинджал морської піхоти»? Чи варто описувати детально, як «він грубо роздвинув її товстенькі ніжки і поставив сторчма кинджал там, де починалося лоно»? Чи варто повідомляти, що процедура допиту Ніколь закінчиться зовсім пікантно: «– …Пустіть мене я хочу пісяти. – Пісяй у ліжко, – дозволив Бейлін» (с. 157)? Думаю, не варто, хоча фройдистам цей матеріал придався б.

У цьому контексті доволі дивним і випадковим виглядає персонаж Ксенія – всесвітньовідома письменниця, філософ, феміністка, автор текстів «Лесбійська парадигма України», «Останній оргазм у Києві» і найновішого бестселера «Велика дірка». Ксенія з’являється у сюжеті роману зовсім невмотивовано, стає героїнею однієї сцени, отримує свою порцію сарказму та критики від автора і раптово зникає. Таке враження, що в когось зуб на цю Ксенію, прототипа якої сучасний читач може легко впізнати. Деякі версії появи цієї колоритної столітньої жіночки в «Часі смертохристів» з’являються на 213 сторінці: «– Ти думаєш, мені ця… ця шизда рвана… дуже потрібна? – продовжував свій двогодинний гіркий монолог Гетьман. – Але вона єдина, кого ще читають у цій країні. Нікого більше! Наливай!». Звідси висновок, що Юрія Щербака у 2077 році не читають.

Отже, додайте докупи безглузді описи людей і приміщень, греблі публіцистичних фрагментів, фанерних персонажів, кальковані діалоги й отримаєте приблизне уявлення про стиль Юрія Щербака. А дати на останній сторінці роману – 18/07/2010 – 19/02/2011 – доповнять це враження: на мою думку, майже неможливо написати добрий роман обсягом 470 сторінок за такий короткий термін.

Якість «Часу смертохристів» як продукту книжкового ринку, на жаль, теж не потішила. Про «промовисту» обкладинку я вже згадував. Текст рясніє русизмами, редакторськими і коректорськими ляпами. Вітання колективу видавництва.

Але повернемось від форми до змісту: Україна гине. Не скажу, що для українців 2012 року це якась новина. Чим же збирався нас здивувати Юрій Щербак, про що попередити? У 2077 році ситуація критична: зі сходу суне страшна Чорна Орда, в українців криза довіри, віри та моралі, секта смертохристів поширює свій вплив, всюди борделі, наркопритони, злочинність, допомоги з Європи чекати марно – там свої проблеми, а в нас мажори на іномарках збивають людей пачками, повернулося кріпацтво, у владних колах назріває переворот, який врешті виллється у визвольну війну (під керівництвом Федерації Волейболу України). За подібним синдромом акумуляції негативних вражень під девізом «Апокаліпсис наближається!» український читач уже мав можливість спостерігати в романі «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко. Той текст теж просякнутий безнадією і страхом перед глобалізованим майбутнім, паралелі з романом Юрія Щербака виникають самі собою. В романі Костенко хіба що немає такого яскраво вираженого ніцшеанського мотиву «Бог помер», хоч, звісно, у Щербака він зовсім буквальний, дарма що замаскований під метафору. Наведу для ілюстрації ще один фрагмент: с. 116 – «Гайдук… потрапив на територію Байкового кладовища. Пішов у напрямку «польської» ділянки, де лежав батько, але невдовзі вражено зупинився: тепер через територію кладовища прокладена була шестисмугова автострада, на східному боці якої сяяв рекламою розважальний центр «Байк»: десятиповерхова скляна споруда у вигляді єгипетської піраміди, всередині якої можна було одержати будь-яку земну розвагу – від плавання, боулінгу до сексу – відволіктися від думок про вічність». Якщо коротко – герой роману Костенко боїться, щоб такого не сталося в майбутньому, а в романі Щербака це майбутнє вже настало, і його герой бачить усе на власні очі.

Тож немає нічого нового під сонцем. Деякі проблеми «ожили» зі сторінок української історії – татаро-монголи, кріпацтво, феодалізм, міжусобиці. Інші актуальні сьогодні – занепад моралі, злочинність, зловживання посадовців. Разом усе це складає гримучу суміш, що загрожує існуванню української державності та нації. Але чого ж тут бракує? Відчуття, що список загроз неповний, не покидало мене від розділу до розділу. Врешті, я здогадався. Помідори-вбивці!!! Все у цьому романі: і гротескність ситуації, і згущені фарби, і футуристичні мотиви (забув сказати, що Божена, четверта кохана Гайдука, літала на Марс і знайшла зброю, від якої там всі вимерли), стилістика оповіді – підводило до думки, що тільки пошесть зубатих помідорів-мутантів розставить крапки над «ї». Може, помідори перемогли б Чорну Орду в криваво-томатних боях, або їхній напад змусив би людство консолідовано виступити єдиним фронтом, або ж Гайдук нарешті проявив би свої геройські здібності та знищив би мутантів за допомогою пісні Павла Зіброва (пам’ятаєте першу частину трилогії?). Але на мене чекало розчарування: помідори не з’явилися навіть на останніх сторінках. Юрій Щербак, залізною логікою скеровуючи свою нестримну фантазію, довів роман до завершення – серії потужних ядерних вибухів, після яких світ знову вцілів. Що ж, він автор — він має право. Я навіть радий, що все так закінчилося, бо це дає нам надію. Надію на продовження історії Ігоря Гайдука. І вірю, що цього разу без помідорів не обійдеться.

Від редакції. Див. також статтю Євгенії Кононенко «Великий досвід і велика гра».