Якби в сучасній українській літературі проводили конкурс найкращої назви, книжка Вікторії Горбунової здобула б беззаперечну першість, відсунувши далеко назад усі музеї та всіх самашедших, не кажучи про воронів-залишенців. Немає потреби перелічувати, скільки додаткових сенсів несуть для українського ока та вуха оті «Надра банку». З психологічного погляду назву продумано бездоганно, що не дивно, адже авторка – психолог.
Її героїня, природно, теж психолог. Це вона повторить кільканадцять разів, влаштовуючись на роботу до банку не зовсім за спеціальністю, а саме — соціологом (маєте чітке уявлення, в чому відмінність?.. отож бо). Втім, для початку і це непогано. Спочатку Світлану захоплює все, наприклад, ліфт: «Він чудовий. Так, це я про ліфт, який несе мене вгору до того, про що я, випускниця периферійного вишу, і не мріяла, про вишуканий дзеркальний тубус із зручними кріселками і столиком. Я просто мушу їздити на ньому кожного дня. На свою роботу».
«Надра банку» – твір у популярному в Україні жанрі «наша відповідь Керзону». Керзоном у даному разі виступає Лорейн Вайсбергер із її «Диявол носить Prada», тільки замість залаштункового світу глянцевого журналу, куди, прагнучи професійного зростання, потрапляє американська героїня, українська авторка пропонує зазирнути в потаємне життя комерційного банку. Втім, Вікторія цю очевидну (аж до ліфта!) паралель не заперечує і навіть передає «Керзонові» привіт: одного з персонажів, а саме найголовнішого начальника, героїня бачить «Богом у Prada».
Богів та інших античних істот у надрах банку багато: Зевс, Аїд, Сатир, Муза тощо. Ближче до середини книжки читачі дізнаються, що такі назвиська керівна банківська верхівка обрала собі під час корпоративного психотренінгу. А поки ми не в курсі, давньогрецькі імена з короткими психологічними характеристиками сходять за авторську метафорику – у спільному ключі з дотепною «казочкою про банк», що може слугувати читацьким лікнепом: «Жив собі банк. Жив не тужив. (…) При народженні тато-депутат подарував йому металургійний завод-гігант, а тато-інвестор – валютний резерв».
Вікторія Горбунова працювала психологом «в одному з провідних українських комерційних банків» (інформація з обкладинки), отже, добре знає, про що пише. На жаль, тісна обізнаність авторки з темою не йде книжці на користь. Легко й ненав’язливо ввести читачів у вузькопрофесійний світ з усіма його тонкощами, як це зробила Лорейн Вайсбергер (котра теж, як відомо, спиралася на власний досвід), Горбуновій не дуже вдається. Деякі очевидні для неї – але не для нас, читачів, – речі вона залишає без пояснень, натомість інші тлумачить надто прямим текстом; і річ навіть не в конкретних прикладах, а в недотриманні хисткого, проте дуже важливого балансу. Так, щоб усе розуміти, дізнаватися багато нового, але не відчувати, що тебе «просвіщають». Тобто взагалі про це не думати, співчуваючи героям, слідкуючи за сюжетом і дедалі швидше гортаючи сторінки.
Із цим у «Надрах банку» теж не дуже склалося. Страшенно дезорієнтує композиція твору, а саме паралельний виклад у двох часових вимірах – що особисто я, о сором, збагнула ближче до кінця повісті, коли заарештована головна касирка у наступному епізоді з’явилася неушкоджена в касовій залі. А до того я щиро дивувалася, чого це новенька психологиня так зухвало розмовляє з головою правління, а програміст, з яким вона нібито щойно зазнайомилася, робить їй шлюбну пропозицію. Нелінійна побудова твору – це дуже й дуже добре, але ж попереджати треба!.. чи бодай якось це позначати.
У Горбунової легкий стиль, жваві та смішні діалоги (не без проколів: «Знаєш, хто такі сексоти? – Щось із сексуальними домаганнями пов’язано?» – дотепно, але не вірю), багато точних життєвих спостережень, проте як суцільна картина прихованого банківського життя не тримається купи, так і серед персонажів немає жодного, кому вдалося б поспівчувати. Авторка подає розмаїття деталізованих психологічних портретів – але, на жаль, не в літературному, а у вузькопрофесійному сенсі. І всі вони залишаються не більше як функціональними масками.
«Це книга про професійну деформацію особистості», – читаємо в анотації. І справді, описані в повісті банківські керівники являють собою суцільний паноптикум. Із цими грізними, неприємними, недоладними й по-своєму нещасними особами героїня-психолог робить усе, що хоче. Ставить незручні й дуже незручні запитання на тестах. Шикує, як малих дітей, під час тренінгу, виробляючи в них корпоративний дух. Сміливо каже правду у вічі. Знає всі їхні слабкості, а тому запросто може маніпулювати цими людьми, а в потрібний момент і взагалі вдатися до відвертого й безпрограшного шантажу. Немає в банку людини, впливовішої за психолога! – такий висновок зробить кожен читач книжки Вікторії Горбунової.
Що там казали про професійну деформацію?..
…А якби в сучасній українській літературі проводився конкурс на найкращу останню фразу твору, «Надра банку» могли б із честю поборотися за перемогу і в цій номінації. Зацініть самі: «І жили вони довго і… дуже довго. Банк та його іграшка – ще тридцять років, доки не сплив термін іпотеки».
Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».
