— Таню, де Ви тепер і ЯК Ви тепер?
— Хороше запитання. На нього я сама собі ще не дала відповіді. Фізично я вже рік живу в Австрії. Як? Добре, напевне, дивно, всіляко. Пізнаю вповні принади іммігрантства. Мій переїзд ніяк не пов’язаний з політичною ситуацією в Україні. Тому конфлікт, яким зараз мучаться багато українців, – «втекти зі страху і безнадії чи залишитися із самопожертви» – обійшов мене стороною.
— Як впливає існування в іншомовному середовищі на Ваші тексти? Чи змінилося після переїзду до Австрії відчуття-себе-в-мові (маю на увазі, в українській) і чи зросла потреба в писанні?
— Іншомовне середовище, хоч це, може, й абсурдно звучить, примушує постійно і безперервно самовизначатися, хочу я того, чи ні. Очевидно, так мій мозок захищається від чужого. За останній рік я обдумала і обписала свою національну, політичну і культурну приналежність більше, ніж за все попереднє життя в Україні. Результат цих мук у дещо дивній формі вийде книжкою — ймовірно, навесні. Мені вже повідомили, причому багато разів, зі співчуттям, а деколи й зі зловтіхою, що іншомовне середовище негативно вплине на мене, що я забуду українську, що вже її забуваю, що не зможу більше писати тощо. Поки що я цього не відчуваю. Навпаки, стала уважнішою до мови. Відповідальнішою. Потрохи вбиваю в собі «падонківський» сленг, вірус якого я підчепила, живучи в Києві та в Інтернеті. Потреба в писанні не зросла, змінилося ставлення до писання. Я зрозуміла банальну, але дуже важливу для себе річ. Що українська мова – це мій дім.
— Трохи спогадів: що то була за історія, коли Павло Загребельний висував Ваше оповідання – одне-єдине! в журнальній публікації! – на здобуття Шевченківської премії?
— Вже десять років минуло, а ви ще пам’ятаєте… Я до цієї історії нічого більше додати не можу, бо сама мало що знаю. Я ніколи не зустрічалася з Павлом Загребельним і ніколи з ним говорила, про що, між іншим, дуже шкодую. Те, що він висунув мою публікацію в журналі «Березіль» на Шевченківську премію, було його рішенням. Чим Павло Загребельний керувався, я не знаю, але дуже хочу вірити, що йому просто сподобався текст. Мені особисто це було приємно. Не через премію, до якої мені абсолютно байдуже, а через те, що на мене звернули увагу ті, кого я поважаю. У 18 років це важливо, хоч і не обов’язково.
— Нині з’являється чимало «жіночих» романів, і часом видається, що писати їх дуже просто: достатньо авторці «застенографувати» свій, скажімо, останній рік життя – і роман готовий! А як у Вас із автобіографізмом? В одному з інтерв’ю Ви казали, що в своїй прозі колекціонуєте історії. «Книга страхів», для прикладу, – це Ваш безпосередній досвід, а героїня – Ваше друге «Я»?
— В моєму житті нема чого стенографувати. Я нудна і живу нудно. Не знаю, як і коли це стається в інших людей, але на свої 28 років я вже вибудувала статичний плин буття, визначилася з тим, що люблю і чого не люблю, витягла, а потім знову надійно заховала в підсвідомість комплекси і фобії, і живу так, «ніби вже все знаю». Це я називаю нудьгою. Мене вже мало що дивує, а тішить тільки те, до чого я звикла, що воно тішить. Єдине, що у цьому житті мене ще тримає, це час. Мені подобається за ним спостерігати. Як випадкові незначущі події з роками складаються в цілісну історію. І завершення цієї історії, на мій превеликий жаль, можна дізнатися лише дійшовши до кінця. Власне, заняття літературою трохи втамовує це нестерпне бажання дізнатися кінець власної історії тут і тепер, уже, негайно. Я отримую свій наркотик, починаючи і закінчуючи вигадані історії у вигаданому часі.
А автобіографізм – останнє, що мене справді цікавить. Ви вживаєте це слово у трохи негативному значенні, яке я би все-таки назвала просто «невмінням писати». Літературу часто використовують із природнього, хоч і не найкращого людського бажання стати відомим, потішити чортика в собі, щоб люди сказали – о, який розумний! Одним такий трюк вдається і вони навіть пишуть добрі книжки. Іншим ні, і з’являються погані. Але до автобіографізму це не має жодного стосунку. Вся література – це автобіографія, просто по-різному оформлена. Я — не виняток. Все, що я пишу, це я і це мій досвід, фізичний чи, перепрошую за банальність, духовний.
— Недавно Ви зізналися, що є «відданим фанатом українського бароко». Трохи детальніше про це. І чи позначається це захоплення на Вашій прозі? А ще пригадую, що Ви начебто маєте намір написати щось альтернативне до бароко…
—Я люблю ігри розуму і не вірю в можливість об’єктивної історії. Тому, напевне, епоха українського бароко така мені близька. Старі тексти через малозрозумілість видаються загадковими, а фактична недослідженість українського бароко дає змогу фантазувати і будувати альтернативні історії скільки завгодно. Я обожнюю копирсатися в назвах і біографіях, вони розростаються і розбудовуються, як стежки в саду Боргеса. Через деякий час я успішно всі ці даремні знання забуваю, щоб невдовзі вивчати їх заново. Тому бароко для мене безкінечно нове і безкінечно цікаве. Я вживаю слово бароко не зовсім у літературознавчому значенні. Для мене це Україна з кінця ХVІ століття по середину ХVІІІ. Образно кажучи – від початку книгодрукування до «Малоросії».
Є чудова книжка Олександра Оглоблина «Люди Старої України». Непогана назва для роману або якогось безкінечного серіалу. Саме ця книжка, видана у Мюнхені, здається, у 1956-му, наштовхнула мене на думку написати про ті часи і тих людей. Я навіть кілька разів бралася, але на якійсь двадцятій сторінці розуміла, що ще не можу. Ще задурна. Не впевнена, чи таки колись втілю свій задум, бо тоді, боюся, доведеться вчити старогрецьку і латину й роками сидіти по бібліотечних архівах, аби почитати першоджерела. А потім одного дня я просто з’їду з глузду і про мене із сумом скажуть: вона хотіла написати щось альтернативне про бароко.
— Ваша книжка «Згори вниз» видається кінематографічною. Чи свідомо Ви писали її так, щоб за нею хотілося знімати кіно?
— Ні, в мене такий стиль мислення. Або дуже схоластичний або дуже уявний. Коли пишу, то ніби дивлюся кіно.
—Тема усамітнення – чим вона для Вас вона важлива?
— Швидше не усамітнення, а втечі. Я поки що сама не зовсім розумію, чому часто повертаюся до цієї теми. І в писанні, і в житті. Коли здається, що ситуація безвихідна, я і багато моїх героїв просто йдемо геть із гордо піднятою головою чи, навпаки, підібгавши хвіст. Не знаю, чому так. Може, через боягузтво чи слабкість. А можливо, тому, що тільки втікаючи розумієш, що насправді втекти не вдасться і що доведеться терпіти себе такою, як є. І навіть спробувати те, що є, полюбити.
— У деяких Ваших оповіданнях відчувається сентимент за 1990-ми. Це через бажання виговоритися, щоб позбутися, чи прагнення зафіксувати час свого дитинства?
— Це сентимент не за власне 90-ми, а за дитинством. Тоді я була найщасливіша, як і всі у своїх дитинствах. Десь колись прочитала, що людина живе задля того, щоб жити лише тоді. Далі вона живе, щоб своє дитинство згадати і зрозуміти. Можливо, саме це і було мені важливим. Згадати, зрозуміти, прийняти, щоб могти рухатися далі. Бо насправді 90-ті були страшними часами. Вони зробили з мене каліку, поруйнували багато в чому життя моїх батьків і моїх близьких. Єдиний сентимент тих часів, який і досі чомусь залишається лише сентиментом, це здобуття незалежності у 1991-му.
— Чи «дорослішання» в літературі якось пов’язане для Вас із «простішанням» у письмі і мисленні? І як розумієте слово «наївність» у стосунку до літератури?
— Я не знаю, чи простішання є ознакою дорослішання. Можливо. З часом лише прості й старі як світ речі залишаються так само цінними. Мені подобається та простота, що йде з великого розуму, а не з маленької глупоти. Мені подобається, коли пишуть щиро і без претензії на участь у ток-шоу «самий умний». Коли пишуть те, що є важливим, а не те, що гарно звучить і гарно виглядає. Коли пишуть не з любові до себе, а з любов’ю до інших і до іншого. Такий стиль письма дехто може вважати наївним. Але наївність у літературі – це спроба подивитися на світ неупереджено, незарозуміло, без осуду, без дидактичного нав’язування, що ось, мовляв, це добро, а це зло, це любов, а це ненависть. Під таким кутом зору можна знайти інші відповіді.
— У Вашому письмі окремим персонажем можна вважати гори. Вони настільки для Вас важливі?
— Мені важливі не стільки гори, скільки те, що, видряпавшись на них, можна побачити.
— Як ставитеся до критики? Чи вважаєте свої твори достатньо прочитаними?
— До критики ставлюся болісно, як і всі люди. Особливо, коли вона влучна. Тоді хочеться плакати від власної безпорадності й недовершеності. Хочеться кинути все і зайнятися важкою фізичною працею зі словами «ну то пишіть собі самі». З часом і досвідом, щоправда, я навчилася хитрувати. Тепер приймаю критику як продовження існування книжки. Коли щось робиш, будь готовий, що комусь це не сподобається. Болісна реакція на критику, як не крути, це крик ущемленої гордині. 
Слава Богу, я це розумію і борюся з собою. Було би добре також, щоб українські критики теж боролися з гординею, пишучи свої тексти. На жаль, чи на щастя, я зробила свій вибір. Пишу і буду писати, бо це єдине, що приносить мені задоволення. І – це вже точно на щастя – я не обдумую ступінь прочитаності власних творів. Із комплексом генія, якого не зрозуміли, – це не до мене. Мені вистачає своїх комплексів по горло.
— Що нового пишеться, що готується до друку?
— Навесні наступного року, ймовірно, вийде нова книжка. Її робоча назва —«Біографія випадкового чуда». Я спробувала змінити свою облюблену форму коротких історій на одну історію, але довшу. Колись, щоб написати оповідання, мені вистачало кількох днів. Цей текст уже забрав два роки. Маю надію, що не дарма.
Запитання ставили Володимир Панченко, Ірина Троскот і Роксоляна Свято
Улюблений сайт літературної критики
