Від редакції: рецензія Ярини Цимбал. – другий «підхід» авторів «ЛітАкценту» до нової прозової книжки Марії Матіос (див. також статтю Яни Дубинянської «Матриця Армагедона»). При чому – «підхід» вельми критичний. «Намагаючись розкрити складний душевний світ (Івана Олексюка), письменниця сама не може звести кінці з кінцями», – приходить до висновку Я.Цимбал. І з її аргументами важко не погодитися: Олексюк явно не тягне на роль «шекспірівського» – внутрішньо конфліктного – героя. Тому його філософування, як і його його «публіцистика», провисають, не переконують. Та й із мелодраматизмом вийшов перебір: із нас витискують сльозу, а вона не тече.
Втім, можливі, звісно, й інші думки та оцінки.
Що для вас осінь? Кілька тижнів поспіль це питання користувалося чималою популярністю серед фейсбучної спільноти. Варіантів відповідей пропонувалося заледве не сотня і на всі смаки: від бадьорого «сезон натхнення і нових відкриттів, романтичного «дощ за вікном, тепла ковдра, запашний чай і улюблена книга» до тверезого «пора року» і прозаїчного «опалювальний сезон».
А для мене осінь, крім усього, — це ще Форум видавців у Львові і, безперечно, нова книжка Марії Матіос. Ба більше, нова книжка неодмінно з автографом авторки для моєї мами, її відданої шанувальниці і постійної читачки. Іноді я щиро заздрю мамі: мої улюблені автори якось дуже довго думають і повільно пишуть, на їхні нові книжки доводиться чекати роками, а тут щоосені новий бестселер. Книжки Матіос на ятці «Піраміди» покупці хапають як гарячі млинці, і вони справді нагадують млинці — такі всі однакові.
Останньою із письменницького конвеєра Марії Матіос зійшла повість із дещо претензійною назвою «Армагедон уже відбувся». Претензійною, бо читач, спокусившись на популяризоване Голлівудом слово «армагедон», на «Судний день», згаданий у листі Амоса Оза, який передує власне тексту, вже чекає на кінець часів, грандіозну останню битву добра зі злом, масштабне протистояння й космічні пристрасті. Але під обкладинкою нічого цього немає.
Взагалі, під обкладинкою довго нічого немає в прямому сенсі. Тобто є згаданий лист Амоса Оза до авторки і напівпорожні сторінки, по яких недбало розкидано сфотографовані скіфські монети, карпатський ґердан, розколоті ґудзики та намальовані кубики й цифри. Ілюстративний ряд — ключові слова до сюжету. Так само вавилонська вежа на контртитулі, сяк-так перемальована у Пітера Бройгеля. До власне тексту роздражнений читач добирається аж на нещасливій 13-й сторінці.
У кожній своїй книжці Марія Матіос має три козирі — реалізм, міфологізм і мелодраматизм. Тут вона так само викладає їх перед читачем, але раптом з’ясовується, що замість козирів у прикупі мізер, і тільки винова краля — мелодраматизм — лукаво підморгує любителям серіальних пристрастей. А читач, котрий на другому десятку книжок уже добре вивчив правила гри й авторські прийоми, чекає від письменниці чогось більшого.
У новій повісті перед нами у зворотному порядку — від смерті до гріха смертовбивства і грошолюбства (а про дитинство ми так нічого й не дізнаємося) — розгортається життя Івана Олексюка, земне пекло, мандрівка яким нарешті скінчилася. Небіжчик лежить у труні, а його жадібні сини шукають батькові гроші.
Зовні немає в цій життєвій подорожі нічого надзвичайного. Колись молодому парубкові — «яструбкові» — Іванові Олексюку дали в руки залізний щупак і наказали шукати. І він шукав, і знайшов хованку у стіні сільської хати, і простромив людині груди. Смерть не була дивиною в часи, «коли всі полювали на всіх, коли будь-якої хвилини, обернувши голову назад, кожен міг наткнутися на око зброї, націленої в потилицю чи скроню». Якби я не вбив, мене убили б — це було б найпростіше виправдання для Олексюка. Він наполягає, що хотів жити, і здається, саме тут має бути заховано ключ до розуміння й прощення вбивці, який із лихого Мінотавра ось-ось обернеться на самотнього Астерія.
Проте нормальне для молодої людини бажання так і залишається порожнім словом: повторене не раз, воно звучить як закляття, як самозапевнення. Задля чого Олексюк хотів жити? Заради жінки, дітей, батьків? Своєї родини він ще не мав, а батьки вже померли. Заради якоїсь справи? Випливає, що ходити по обійстях односельців і шукати — це й було його одинокою справою на той момент. Просто з тваринного інстинкту? Ніде жодним словом не сказано, що доти він насолоджувався повнотою буття чи розкошував принадами цього світу. Хіба заради скриньки з грішми, яку йому передав батько? Зрештою, герой і сам визнає, що збрехав про «охоту жити», і потреба вигадувати для нього психологічні мотивації відпадає сама собою.
Про життя і смерть цей доморослий Гамлет не задумувався, але сам складався з суцільних суперечностей. Читати Іван Олексюк не читав, у Бога не вірив і з ним не розмовляв, але Біблію знав. Хоча про Вавилонську вежу, з якою у нього власне життя асоціювалося, дізнався не з Біблії, а розповіла йому одна особливо добра жінка. З церковної незрозумілої мови він подумки глузував, але сам дедалі краще опановував величний, якийсь аж біблійний стиль: «з’явилася в Івана потреба говорити якщо не до Бога, то бодай до себе, але словами не простими, а отими словами — вибраними, подеколи дивними, подеколи незрозумілими, гейби теперішніми словами церковними». Під кінець повісті його посмертний монолог узагалі набуває пророчих інтонацій: «Упав на людей якийсь безум, так, наче наступив мор розуму, ніби напилися люди перед тим отруйної дурленини, що одібрала їм здатність мислити: і почали люди віру свою ділити, в заморських церквах хреститися, чорних пасторів і проповідників на стадіонах замість у храмі слухати, до Бога говорити по-всякому, лише не по-своєму…» — моралізує Іван.
На людей Олексюк злостився, дружину не любив, до дітей йому жодного діла не була, тільки продавав бички-телички-молоко-масло, складав одна до одної купюри та ховав фамільний скарб. Гроші, нанизані батьком у коштовну прикрасу, — єдине, що викликало у нього емоції: «жар золото-срібного ґердану збурював уяву більш пристрасну, ніж найпалкіша і найдобріша жінка». Все це не викликає подиву, якби тільки не глибока філософічність, яка хтозна й звідки взялася у приземленої, ба навіть примітивної, душевно вбогої людини.
Рефлексувати Олексюк почав після того ненавмисного вбивства. А може, й не тоді. А може, він і взагалі не думав — спробуй у цьому розібратися.
«Бог йому в поміч не йшов ніколи, а люди тим більше. І з тим Іван змирився давно. Тому ніколи й не забивав собі голову дурним думанням. Жив — як жив» (с. 34). Ага, таки не думав!
«Робив щоденну вранішню роботу — голився, снідав, годував худобу, муштрував пса — а невідступно думав про майбутній крах. Усе мало колись завалитися потворно і страхітливо, як завалилася Вавилонська вежа…» (с. 37). Отже, таки думав і не лише думав, а й боявся, бо кінець уявлявся йому потворним і страхітливим.
І особливо добру жінку покинув, бо вона розповіла йому про «вавилонський безлад і хаос», який лякав його й «без того заціпенілу і стерплу від страху душу». Хоча саме біля особливо доброї жінки «відступив йому холод у грудях від іншого щоденного думання — про тих двох у бункері» (с. 38). Думання про власний кінець і думання про двох ним забитих людей — це дві різні думки Івана Олексюка. Хоча після заподіяної смерті він уже не боявся своєї: «Думати про неї — думав невідступно.
А боятися — не боявся.
Страх перед смертю утратив свій сенс ще в безвихідній Івановій молодості…» (с. 39).
Але боявся Олексюк людської помсти і цей страх тримав його в житті: «Не годен був далі тривати Іван: як уже не було кого боятися — то зникла й напруга життя» (с. 71).
Про яку цілісну життєву філософію можна говорити, якщо авторка кожні дві сторінки сама себе заперечує? Може, Олексюк — це гамлетівський тип, особистість, сповнена суперечностей? Ні, це звичайний, простий селянин, не надто вчений, як визнає сама авторка, — типова «маленька людина», яка жила-жила і ні з того ні з сього по смерті у неї настало просвітлення, прозріння. На відміну від Довженкового діда Семена, який розмовляв з усім на світі, персонаж Марії Матіос ні до кого не говорив: ні до Бога, ні до людей, — а вже з труни раптом почав свій псевдофілософський повчальний монолог.
Письменниця хоче показати іншу правду — правду вбивці, однак її підводить те, що за ціле своє сіре й безбарвне життя її герой замість покаяння придумав собі виправдання, яке звучить непереконливо, тож хочеться гукнути йому вслід за Станіславським: «Не вірю!» Психологічний реалізм вийшов із гри — психологічний портрет Олексюка блідий, непереконливий, невмотивований. Авторка прагне наділити його життєвою мудрістю, якій нізвідки взятися, бо герой не здатен осмислити найпростіше: потрощена шиферина, розчахнута груша чи загризена курка наштовхують його на роздуми про минущість усього сущого, а спогад про людей, яким він простромив щупаком груди, існує окремо від думок про смерть. Намагаючись розкрити складний душевний світ, письменниця сама не може звести кінці з кінцями.
Просвітлення в Олексюка настає, коли він здогадується перекласти свою вину на інших — його обдурили, йому дали в руки щупак і змусили шукати. Авторка старанно курсивить слово «шукати», хоча логічний наголос давно перейшов на «змусили». І вже зовсім смішно читати гнівні інвективи Олексюка на адресу власть імущих. Громадянська позиція самої авторки просто лізе з усіх дірок, які вона старанно затикає міфологемами вавилонського стовпотворіння й армагедону: «з кожним роком чорноротих спекулянтів прибуває і прибуває, ніби і справді встають вони з мертвих — і безустидно сунуть на народ, як саранча».
Не думав Олексюк про ближніх своїх, так хоч про народ під кінець подумав. Важко зрозуміти, як неосвічений малокультурний старий чоловік здогадався ототожнити тих, хто дав йому в руки щупака, і тих, хто тепер говорив до нього з президій і телевізорів, — не інакше, як авторка «підказала». Згадкою про адвоката, котрий захищав «колядників», письменниця й зовсім видає себе. Настирлива злободенність, публіцистика, якої вона не може позбутися, підважує серйозний тон і біблійні алюзії.
Врешті-решт, претензії на філософію і міфологізм обертаються набором утертих цитат і банальних максим на зразок «тепер судити легко, а таврувати вигідно», «навіть дерево непідстрижене зле виглядає», «люди рахують гроші — і не рахують дні» чи «мав особливу судимість: засуджений на життя — не на смерть засуджений».
А як же лист Амоса Оза — спитаєте ви. Гм, він мало тичеться до сюжету повісті. Може, те, що відбувається довкола Івана Олексюка, і є армагедоном, але серце його самого не стало ареною боротьби Добра зі Злом. На молодих він гніву не тримає, а от «винуватців усіх своїх бід» ненавидить і проклинає точнісінько тими словами, що й «плескаті на язик» сусідки, які пащекували і про його життя, і про смерть. Міфологізм у цій грі теж не козир.
Залишився в колоді один тільки мелодраматизм, і ним письменниця традиційно щедро приправила свою повістину. Крім трьох синів-рекетирів, у Івана Олексюка виріс янгол — донька з «говорящім» іменем Світланка: чиста й невинна, як просто Марія чи бідна Настя. Світланка татка боялася, але любила. Поїхала бідна дитина на заробітки в Грецію, а дбала тільки про бездушного татуся, який зроду до неї уваги не проявляв. І дбала не тільки про його тіло, а й про душу, бо, крім щомісячних 300 євро, прислала душоспасного листа в дусі новітніх проповідників, над яким батько ридав і носив його на шнурочку біля серця.
Під кінець авторку просто понесло, аж вона попередила тонкосльозих читачок, які люблять «жизнєнні» пристрасті: «Далі — як ви й передбачали, було кіно: серіал». Сини-рекетири у залізній скриньці замість золото-срібного ґердана знайшли закривавлений ґудзик з бункера, а сільські хлопчаки вивчили нове для них слово «педераст» (ще один відступ від реалізму, бо в житті це слово вимовляється не зовсім так, але поганих слів письменниця взагалі старанно уникає, зазначаючи тільки першу літеру). В другій серії були похорони. Найцікавіша серія — оголошення заповіту: троє непритомних у канцелярії нотаріуса засвідчують силу не тільки художнього слова, а й офіційно-ділового.
У видавничому жаргоні є такий вислів — «розганяти» книжку. Це коли автор написав мало, а книжку хоче мати солідну. Тоді дизайнер починає викручуватися: поля робить ширшими, щоб можна було не тільки нотатки, а й новели на них писати; кегль вибирає більший — як у лікаря-окуліста в горішньому рядку таблиці, щоб видно було з іншого кінця кімнати; друкують «нєтлєнку» на пухкому папері та ще й опоряджають неодмінно в палітурку.
Дивлюся на книжку Марії Матіос — і закрадається сумнів, що армагедон таки відбувся. Щось перемогло авторський самоконтроль — можливо, біс популярності? З ким ведеться це невидиме змагання, якщо творчість — це гонка озброєнь? Замість штампувати однакові прісні млинці краще призупинити конвеєр, адже до графоманії вже зовсім недалеко. Останні кілька років шанувальникам Марії Матіос у відповідь на питання, що для них осінь, залишається хіба зітхнути: «Засмутлива пора! Очей розчарування…»
