Світло в тумані

Про щойно запроваджену літературну премію «Великий Їжак» так і хочеться сказати: в тумані. По-перше, і премія до часу її безпосереднього вручення – річ дуже примарна, по-друге, нагороджуватимуть, здавалося б, не менш примарну, «несерйозну», «річ» – дитячу літературу, а точніше – літературу для дітей.

Утім, попри всі сумніви, я би радше говорила про те, як Їжак, «Великий Їжак», рішуче взявся вивести з туману цю поки що, як декому видається, досить примарну українську літературу для дітей. Адже в усьому світі запровадження будь-якої премії насамперед свідчить про постановку певної планки, про певний рівень і стандарти – на них би мусили рівнятися ті, хто на цю премію будь-коли хотів претендувати (врешті, якщо не влаштовують рівень і стандарти однієї нагороди – запроваджується нова, з інакшими орієнтирами). І навпаки: відсутність премії (як матеріального (грошей) і нематеріального заохочення (слави)) в певній царині свідчить про нестійкість її стандартів та орієнтирів, про відсутність «зразка», на який – звісно, в ідеалі – слід рівнятися. (Ясна річ, мені наразі не йдеться про ідеологічні пріоритети багатьох із відомих нам нагород, маю на увазі такий стан речей, який би мав бути «в ідеалі».) І якщо на Заході маємо аж дві надзвичайно престижні нагороди в царині літератури для дітей – премії імені Астрід Ліндґрен (про її престиж і статус свідчить уже той факт, що потрапляння до довгого списку на майже 200 осіб для кожного з авторів – уже велика честь) та імені Г. Х. Андерсена (т. зв. «Малу Нобелівську премію»), то в Україні – попри те, що в нас є кілька направду добрих дитячих письменників, які аж ніяк не поступаються авторці «Пеппі Довгої Панчохи» й «Карлсона», – до сьогодні такої нагороди, вважаймо, не було. Є хіба що одна – премія імені Лесі Українки, і та – державна, а всі, либонь, знають, чого чекати від державних премій… У такому разі, її запровадження, імовірно, найперше свідчить про те, що «Великий Їжак» має намір утвердити певні – сподіваюся, високі – стандарти для цієї напрочуд специфічної царини письменства – книжок, написаних для дітей. Ідеться про створення такої потрібної ієрархії, як слушно зауважив 24 жовтня на прес-конференції в УНІАНі один із членів комітету премії Юрій Макаров. А відтак – і нового канону творів для дітей. Упевнена, що говорити про потребу й важливість такої справи в цій статті цілком зайве.

Є ще один аспект, пов’язаний із попереднім. Річ у тім, що досі дитяча книжка в Україні ніколи не ставала приводом для серйозної розмови. Пригадую, як 2008 року до короткого списку премії Бі-Бі-Сі ввійшла книжка Лесі Ворониної «Нямлик і балакуча квіточка». Ніхто не вірив (і, як виявилося, недаремно), що дитяча книжка може перемогти в такому рейтингу – цілком, начебто, «дорослому». І лишень два роки тому, у 2009-му, рейтинг «ЛітАкценту» визначив найкращою книгою року трилогію Володимира Рутківського про Джур козака Швайки.

Здавалося, вже тоді письменник, який пише для дітей, міг би стати справжнім медійним приводом. Утім, чомусь і досі не став. Може, проблема в тому, що випадок обрання Рутківського навіть рік тому на тлі загальної «пущі» в царині дитячої літератури (не «серйозної», не відзначеної поважними рейтингами й преміями, як слід не обговореної публічно в дискусіях, не висвітленої широко в ЗМІ) було сприйнято як поодинокий випадок, «одинокий постріл»? До речі, одне з питань, що прозвучали на прес-конференції з приводу запровадження «Великого Їжака», цілковито підтвердило те, що українська література для дітей нині й справді перебуває, мов у «пущі», «в тумані»: одна журналістка поцікавилася, чи зможуть члени комітету премії назвати кількох сучасних українських дитячих письменників. Виходить, хтось усе-таки сумнівається, що такі справді існують, і цей «хтось» по ідеї мав би належати до категорії, власне, найбільш обізнаного населення… А що ж, питається, тоді робиться в містечках, райцентрах і селах?! Отак і виходить, що Всеволод Нестайко, яким зачитувалося ще покоління моїх батьків, – один із «найсучасніших» дитячих письменників, а після нього, схоже, ніхто й за холодну воду в цій царині не брався. Що ж, прикро.

У такому разі, запровадження премії в царині літератури для дітей може стати виходом на принципово новий щабель: дитячу літературу нарешті сприйматимуть як самодостатню (нині, здається, багато хто просто «бавиться» в дитячих письменників). Є привід обговорити шляхи розвитку цієї специфічної літератури, поміркувати про її адресата, згадати, які тексти ми любили й читали в дитинстві. Варто подумати, як зробити книжку не менш цікавою за інші, альтернативні для сучасної дитини й підлітка, розваги. Зрештою, «рости» разом зі своїми читачами, реагуючи на нові реалії й нову проблематику. Письменниця й перекладачка, творець, президент і член журі премії «Великий Їжак» Маріанна Кіяновська дуже слушно вказала на одну з головних проблем української дитячої літератури (ідеться передусім про «післянестайківську епоху») – брак правдивих життєвих ситуацій, реальних прив’язок до того досвіду, який мають діти у своїх сім’ях, у школах, на вулиці і в колективах. Позаяк змінюються реалії, у яких живе й росте дитина, література має найперше реагувати на ці реалії, – щоб і надалі юні читачі могли знаходити у книжках відповіді на ті питання, що їх хвилюють. Отож, недаремне, мабуть, гаслом премії є слова «Від великого – до малого»: від «великого», «дорослого», письменника – до «малого» читача, особистості, яка тільки формується. У цьому випадку тире я би сприйняла як символічний ланцюг, що його «великий» перекидає до «малого» через книжку.

Нарешті, схоже на те, що головна мета «Великого Їжака» – зацікавити читанням якнайширше коло дітей і підлітків із найдальших куточків України. Цей пункт – привернути увагу дітей, батьків, бібліотекарів, учителів, широких кіл громадськості до найкращих українськомовних книг для дітей – наголошено в положенні, і навколо нього, за великим рахунком, розбудовано весь механізм функціонування нової премії. Заради цього оргкомітет налагоджує тісну співпрацю з бібліотеками (передусім – сільськими й районними), залучає до роботи бібліотекарів та вчителів, організовує роботу ради експертів із різних куточків України (саме вони мають пропонувати твори для довгого списку). Заплановано також читання, автограф-сесії й зустрічі з письменниками, лауреатами «Їжака» й дев’ятьома щорічними учасниками короткого списку. Одне слово, як влучно сказала Мар’яна Савка, йдеться найперше про те, щоб «зробити дитячого письменника героєм нашого часу». Бо ж, як свідчить недалекий досвід однієї з премій, щоби читачі гуртом пішли до книгарень і бібліотек по якусь конкретну книжку, слід насамперед висвітлити її в медійному просторі. Аж тоді попросять не «щось із сучасної української літератури», а тих-таки Забужко, Андруховича, Жадана, Матіос, Шкляра.

Звісно, ніхто не може дати гарантій, що «Великий Їжак», як і та ж, приміром, «Коронація слова» чи «Книжка року Бі-Бі-Сі» 2008, не дасть приводу гірко й багатозначно зітхнути: мовляв, я так і знав(-ла), нічого доброго з цього не вийде. Одна річ – і далеко не остання – організаторам премії вже вдалася: про українську сучасну літературу для дітей відтепер говоритимуть як про факт, як про «серйозну» й гідну літературу. А що буде далі – побачимо влітку 2012 року.