6 жовтня світ отримав ще одного нобелівського лауреата з літератури – ним став шведський поет Тумас Транстрьомер. Йому вісімдесят, і він не одне десятиліття фігурував серед фаворитів. Закономірне питання: чому лише зараз і чому саме він? Та й узагалі: кожне нагородження в цій сфері є плідним ґрунтом для роздумів про тенденції, закономірності й непередбачуваності цієї премії. Тим паче, що Транстрьомер як нобеліант відкриває нове десятиліття, і є змога поглянути на десятиліття попереднє.
Поезія. Востаннє Нобелівську премію за досягнення у поезії давали в далекому вже 1996-му польській поетесі Віславі Шимборській. Рішення було вдале з багатьох поглядів: по-перше, жінка (хоч за два роки до цього премію отримала Тоні Моррісон), по-друге, поетеса (хоч за рік до цього був Шеймас Хіні), по-третє, уродженка Східної Європи, полька (до цього у 87-му був росіянин Йосиф Бродський). Комбінація безпрограшна – задоволеною тоді залишилася максимальна кількість скептиків і критиків, які закидають премії настанову на чоловічу прозу й західноєвропейську «орієнтацію» під час обрання переможця. Наступні чотирнадцять років премію давали винятково за прозу. До того ж, елітарність поезії як такої, вибір лауреатом поета має на меті, як здається, хай і часткову, але нейтралізацію закидів щодо надмірної політизації Нобелівки й демонстрацію того, що для комітету важливо мистецтво як таке, мистецтво в чистому вигляді. І тут Транстрьомер – найкращий вибір. Бо ж якби присудили сирійцю Адонісу (Алі Ахмад Саїд Асбар), то це неминуче мало б позалітературний контекст – хвилювання на Близькому Сході. Якби нагородили американця Боба Ділана, то сказали б, що комітет геть збожеволів, даючи премію поетові-співаку, та ще й американцю! Де ви там поезію, мовляв, розгледіли? Одену й Фросту не дали, а Ділану нате?! Хоча, чесно кажучи, багатьох це рішення потішило б. Можна було б говорити про нонконформізм і відкритість комітету до сучасності, а особливо – до сучасних форм побутування поезії. Та попри все, і до шведського лауреата були претензії. І то суттєві.
Швеція. Шведських лауреатів із літератури разом із Транстрьомером уже вісім. Російських – п’ять, але це не так впадає у вічі, бо академія все ж Шведська, і тому скепсису з цього приводу за останні дні було більш ніж достатньо. З іншого боку, востаннє «свої» отримували Нобелівку 37 років тому – у 1974 р. її присудили Ейвіду Юнсону і Гаррі Мартінсону одночасно. До того ж, сам Транстрьомер є таким собі символічним капіталом Швеції, поруч із Берґманом і Стріндберґом. Він один із найвідоміших шведів у світі (мова, звісно ж, про царину культури). «Дали своєму, але найкращому своєму», – таке «алібі» комітету цього року. Хоча відомий російський письменник Дмітрій Биков із приводу нагородження шведа сказав, що «очевидно, це поет кола Бродського, який, хоч і старший за Бродського на дев’ять років, але в багатьох моментах перебував у полі його тем, його прийомів, його роздумів, неодноразово виступав упорядником його збірок, їхнім видавцем, перекладачем. З одного боку, добре, що поет, – це завжди приємно. Добре, що поет культуртрегерського складу, який багато зробив, у тому числі, і для пропаганди російської культури у Скандинавії. Дитячий психолог. Але ті кілька його віршів, які я знаю в перекладах, мене абсолютно не надихають. Це далеко не збурювач Всесвіту». У кожному разі, ця перемога також стала показовою у контексті потужної тенденції останнього десятиліття, коли перемагали жінки-письменниці.
Жінки. Справді, останнє десятиліття було рекордно щедрим на лауреаток. За шість років – три жінки: 2004-го Ельфріда Елінек, 2007-го Доріс Лессінґ, 2009-го – Герта Мюллер. Усього за час існування премії їх було лише дванадцять. І якщо Елінек була більш-менш добре відома широкому загалові (екранізація її «Піаністки» Міхаелєм Ханеке, що здобула гран-прі на фестивалі в Каннах, цьому сильно посприяла), то імена Лессінґ і Мюллер були практично невідомі загалові, принаймні книжками-бестселерами вони похизуватися на той час не могли. «Золотий зошит» Лессінґ, що вийшов у 1956 р., не беремо до уваги. І це лише підсилило скепсис щодо жінок-лауреаток. До того ж, дві з них належать до німецькомовного світу (хоч Герта Мюллер за походженням і румунка). Нобелівка ще раз підтвердила, попри все, статус премії надто елітарної, надто закоріненої в літературу Західної Європи. Після Мюллер чекали на вшанування автора зі світовим ім’ям, чиє нагородження мало би поновити баланс сил й освіжити авторитет найпрестижнішої літературної премії світу. Так і сталося.
Чоловіки. Перемогу в 2010 р. перуанця Маріо Варгаса Льоси сприйняли схвально майже всі. Після давньої перемоги Маркеса й нахабного ігнорування з боку комітету творчості Хорхе Луїса Борхеса, Льоса залишався чи не останнім шансом Латинської Америки на перемогу. Її чекали давно, і, дочекавшись, заспокоїлися: нобелівський комітет, на щастя, прийшов до тями, очікування й результат збіглися, прогнозування знову набувало сенсу. Це був не угорець Імре Кертес (2002) і не француз Жан-Марі Гюстав Леклезіо (2008), про існування яких абсолютна більшість навіть тих, хто сяк-так слідкує за премією, дізналися у день оголошення результатів. Про Льосу кожен хоч щось, та й чув: чи то про товаришування й бійку з Маркесом, чи то про висування на пост президента Перу.
Симптоматична перемога латиноамериканця Льоси підвела символічну риску під десятиліттям 2000-х, що їх відкривав англійський індієць Відіадхар Найпол (Sir Vidiadhar Surajprasad Naipaul). З останнім пов’язана цікава історія: Найпола, відомого критикою ісламу й постколоніальним письмом, розглядали певною зменшеною копією Салмана Рушді, хоча талантом і майстерністю, як і полемічним запалом, він до автора «Опівнічних дітей» аж ніяк не дотягується. І його лауреатство було сприйнято багатьма як своєрідна компенсація за той факт, що після всім відомих подій Салману Рушді Нобелівка, очевидячки, не світить. Хоча Рушді – чи не перший із тих, чиє прізвище згадують, коли заходиться про сучасних письменників, яких комітет із різних причин обділив увагою.
Політкоректність. Утім, не тільки Найпол, уродженець Тринідада і Тобаго, у 2000-х був представником країн третього світу. Лауреат 2003 року – Джон М. Кутзеє (John Maxwell Coetzee) – попри англійську мову своїх текстів, на момент отримання премії був громадянином ПАР. Це той випадок, коли батьківщина переможця не викликала скепсису як головний чинник перемоги, і комітет ще раз не звинуватили у лицемірній грі в лібералізм і рівноправність. Цього розу ніхто не говорив, буцімто премія з певною регулярністю має відходити в неєвропейські держави, не зважаючи на часто сумнівну художню цінність доробку авторів. Кутзеє на той момент був першим автором, якому вдалося отримати аж дві премії Букера (1983-го й 1999-го), а його романи («Очікуючи на варварів», «Життя і час Міхаеля К.», «Містер Фо», «Майстер Петербурґа», «Безчестя») ставали коли не світовими бестселерами, то потужними каталізаторами найрізноманітніших дебатів і дискусій. Тобто, перемога Кутзеє – не просто ще одне вдале рішення комітету по лінії «неєвропейська країна – талановитий і зрозумілий світу у своїй універсальній проблематиці автор»; він, як видається, найсильніший лауреат 2000-х у плані поєднання художньої віртуозності й проблематики, що пульсує сьогоденням.
Наступні два лауреати-чоловіки – Гарольд Пінтер (2005) та Орхан Памук (2006) – були куди відоміші у світі. Пінтер, як зазначено у формулюванні комітету, отримав премію за свої п’єси, бо ж, справді, деякі з них стали текстами-символами, текстами-емблемами епохи («Повернення додому», 1964 р.). Приводом для сумнівів у тому, що Пінтера вибрали винятково за драматургічну майстерність і статус «живого класика», була збірка його віршів «Війна» (2003), у якій він виступив із критикою американсько-британського вторгнення до Іраку. Сумнівів майже не залишилося після його нобелівської промови, основну частину якої Пінтер відвів розгрому політики Джорджа Бужа-молодшого й США. Цікаво, чи отримав би він Нобеля, не відреагувавши своєчасно на ще один близькосхідний конфлікт? Правдиво, міг би, але згодом, пізніше, не 2005-го. Але правдиво й те, що він також міг би до цього просто не дожити, – Гарольд Пінтер помер у 2008 році.
Наступний переможець, Орхан Памук, став одним із наймолодших лауреатів Нобелівської премії. На момент її присудження Памукові було 54 роки. Багато хто вважав, буцімто йому дають зарано, адже найкраще в нього ще попереду й першорядних романів на зразок «Мене називають Червоний» і «Сніг» не досить для присудження премії такого рангу. І знову це рішення отримало політико-суспільний контекст: Туреччина в цей час активно вела переговори з Європейським Союзом, а Памук був у неласці через свою позицію в питанні геноциду вірмен і курдів у рідній країні. Попри це, лауреатство і Пінтера, й Памука було схвально сприйняте в найширших колах. Не в останню чергу – завдяки їхній медійній розкрученості, і, як наслідок, світовій популярності. Нобелівська премія підтвердила свій статус «найголовнішої літературної премії» – вона вшанувала добре знаних публічних інтелектуалів. На цей раз суспільство залишилося вдоволеним.
Україна. Росію цього року в довгому списку представляли Євґєній Євтушенко і Віктор Пєлєвін. Україну не представляв ніхто. Уперше й востаннє за часів незалежності український автор фігурував у хоч якихось списках десь на початку тих-таки 2000-х: тоді Спілка письменників спромоглася оформити заявку на Ліну Костенко. До цього були Іван Франко, Улас Самчук, Павло Тичина, Микола Бажан, Олесь Гончар і Василь Стус, але за час незалежності – тільки Ліна Василівна. Із таким підходом не бачити Україні Нобелівки ще дуже довго.
Має рацію Оксана Забужко, коли каже, що слід щороку подавати заявки. Українську літературу варто просувати хоча б у такий спосіб, не чекаючи, доки світ її відкриє сам для себе. Такого просто може не статися. Після Помаранчевої революції Україна мала непогані шанси отримати заповітну премію, однак щоб її отримати, треба було бодай когось висунути. Отримання Нобелівської премії українським автором – Андрухович, Забужко, Костенко, Шевчук? – не так подарувало б нації «генія й привідця», як відкрило б українській літературі шлях у широкий світ, а не тільки до Польщі і Німеччини. Заради цього Спілка могла б хоч раз на рік докласти зусиль.
Отож, як на мою думку, Нобелівська премія є актуальною й заангажованою (політизованою, кон’юнктурною – на вибір). Найбільш впливова й найбільш тенденційна (Шевченківську премію не розглядаємо). І чому, спитати б, їй такою не бути? Ми сприймаємо її як найголовнішу світову літературну премію й разом із тим – чомусь не сумніваємося в її об’єктивності. Якої – не важливо, головне – об’єктивності.
Та Нобелівка не була такою від початку. Короткі списки з п’яти претендентів, що їх оприлюднюють через 50 років, є найкращим тому підтвердженням: у 1917 році переміг Генрік Понтоппідан, а міг би Роберт Музіль, 1924-го переміг Владислав Раймонт, а міг би Марсель Пруст, 1930 року переміг Сінклер Льюїс, а міг би Франц Кафка, у 1931-му переміг Ерік Карлфельдт, а міг би Генрік Ібсен, 1944-го переміг Йоханнес Йенсен, а міг би Джеймс Джойс. Такі приклади можна наводити ще дуже довго. Очевидно одне: Нобелівська премія жодним чином не відображає – і, певно, не намагається – літературну реальність, не показує її об’єктивно. Можливо, вона репрезентує літературний процес, але зовсім не літературну реальність. А це, погодьмося, досить різні поняття. Від початку демонструючи ангажованість у сфери позалітературні, Нобелівська премія змусила кожного шукати політичні контексти, підводні течії, приховані мотиви, і лише відтак думати про мистецьку цінність і велич того чи іншого автора.
Так є, і це не конче погано. У такому випадку прогнозування рішення може стати – і стає – певним атракціоном, забавкою для філологів і людей, не байдужих до літератури. Премія і її присудження стає такою собі грою з власним набором правил, спираючись на які, кожен наступний крок можна з певною долею вірогідності спрогнозувати, а їх порушення вважати не за винятки, а за початок нових тенденцій.
Смерть схилилась наді мною
я шаховий етюд
вона знає розв’язок
– це хайку нинішнього лауреата Тумаса Транстрьомера.
Можливо, й до Нобелівської премії варто ставитися як до шахового етюду – так цікавіше. І менше розчарувань. І у світлі вище сказаного, спробую зробити власний прогноз на наступний рік. Отже, жінок за останні десять років було чимало, тому я ставлю на чоловіка. Скидається на те, що це буде американець, оскільки Сполучені Штати премії не бачили з 1993-го. Поет отримав Нобеля цього року, тож слід очікувати на прозаїка. Титулованого й широко знаного у світі, адже комітет, як видається, у найближчі роки «запалювати нові зірки» не буде. Потрібен той, хто продовжить «лінію класиків», поновлену Льосою і Транстрьомером. Й у США така фігура є – Філіп Рот.
