Та, яка розповідає історії

Коли йдеться про літературу корінного населення Америки – індіанців, мені (і вочевидь не тільки мені) найперше уявляється славнозвісна «люлька миру»: багаття, навколо якого зібралося зо два-три десятки людей; вони спілкуються, сміються, їдять, по черзі курять одну й ту ж люльку й розповідають історії. Також по черзі. Серед них багато жінок, але жінки не курять – нічого ґендерно упередженого, така традиція. Я би сиділа в тому колі, передавала б люльку, не торкаючись її вустами, і не мала би права записувати. Нічого особистого – це теж традиція. Індіанські історії не можна записувати, їх можна тільки слухати й переповідати. І тому вже саме існування літератури корінних американців – ледь не парадоксальна, чи радше навіть магічна річ. І навіть сама поява цієї статті – трохи парадоксальна: адже мені доведеться розповідати про жінку, яка, власне, і є насамперед тією, хто розповідає історії. Безліч магічних історій.
Її ім’я – Леслі Мармон Сілко.

Навряд чи ім’я індіанської письменниці Леслі Мармон Сілко (Leslie Marmon Silko), однієї з найперших жінок-авторок в індіанській літературі – і, по правді, однієї з найкращих у цій літературі – буде знайоме широкому колу українських читачів. Навряд чи знайоме воно й читачеві російському. Не беруся судити про причини такого стану речей, хоча навіть поверхове ознайомлення з тематикою творів Сілко дає багато підстав для роздумів: корінне населення Америки, колоніальна травма, і досі непрості стосунки «колонізатора» й «колонізованого», витіснення з віковічно індіанських земель до резервацій, викорінення індіанської ідентичності й зокрема – легенд та оповідок, що зміцнюють та оберігають цю ідентичність. Гадаю, цього цілком достатньо, щоб мати бодай певні здогади на тему: чому англомовні бестселери, видані понад сорок років тому, досі не перекладено ні в нас, ні в Росії…

Отож, Леслі Мармон Сілко, народжена 1948 року в Альбукерке, Нью-Мексико (США) в родині відомого фотографа, мексиканця Лі Мармона, і європейки Марі Вірджинії Леслі. Жінка, як тепер кажуть, зі змішаною ідентичністю – на чверть індіанка, не своя ні серед «білих», яких не влаштовував її колір шкіри, ні в індіанському селищі Лаґуна Пуебло, де вона зростала і вбирала ці всі легенди, що їх згодом виповість у своїх книжках. І все ж, очевидячки, індіанське коріння переважило: у кожному разі, слухаючи малою в резервації довгі розповіді бабці й тітки – про Жінку-Павука, яка плете сіті історії, про Матір-Землю, про колібрі, яке врятувало людей від голодної смерті, про Лаґуну й віковічну боротьбу «білої» та індіанської магії, – Леслі Мармон сповнилася відчуттям гордості за свою індіанську ідентичність, і відтак по виході в 1977-му свого найвідомішого роману «Церемонія» стала однією з ключових постатей т.зв. «індіанського Відродження» 60-70-х рр. ХХ ст. «Білі етнологи стверджують, буцімто усна традиція серед корінних американців вимерла, – пояснювала письменниця, – це все тому, що, маючи справу зі спільнотами корінних американців, білі завжди шукають поміж музейних експонатів та артефактів… Я ж натомість зростала в Лаґуні – слухаючи; і я чую давні історії, я чую їх дуже виразно в історіях, які ми розповідаємо тепер. Та найважливіше, я відчуваю силу, що її історії мають і досі, – силу тримати нас разом, особливо тоді, коли ми відчуваємо втрату чи смуток». Як видно, йдеться про усну традицію в літературі, що її намагалися й досі намагаються зберегти на письмі індіанські письменники.

Уже перше, ще студентське оповідання Леслі Мармон «Чоловік, який посилає дощові хмари» (The Man To Send Rain Clouds) здобуло визнання у літературному середовищі й відтак увійшло до численних антологій індіанської літератури. За нього письменниця отримала ґрант Національного фонду гуманітарних досліджень. Протягом 1968-1974 рр. Леслі Мармон Сілко багато пише – як правило, невеличкі оповідання й вірші, що в 1974 р. склали її першу книжку – поетичну збірку «Жінка Лаґуни» (Laguna Woman). Довгий час ніхто не вірив, що цій авторці, яка на той час уже досконало володіла майстерністю оповіді, опанувала коротку прозову форму, ритмізовані оповідки й вірші, може вдатися велика ґрунтовна прозова річ. Та вже за три роки після появи «Жінки Лаґуни», у 1977 р., Леслі Мармон Сілко публікує свій перший роман – «Церемонія» (Ceremony), що приніс їй славу й визнання, а читачам – довгождану «церемонію» зцілення від моральних воєнних і колоніальних травм. Події у романі відбуваються одразу по Другій світовій війні. Головний герой Тайо – як і сама авторка, напівкровний індіанець – щойно з війни на Філіппінах, де він на власні очі бачив тисячі безглуздих смертей (там помер і його брат Рокі), де він мусив би вбивати (та не вбивав!) чужих ворогів на чужій, американській війні, за чужі – «білі» – цінності. Додому Тайо повернувся хворим на т.зв. «воєнну втому», емоційно й психічно розбитим, абсолютно кволим і немічним. Намагаючись забути й викинути з голови ті всі смерті, що мали місце в нещодавньому минулому, ще зовсім молодий ветеран війни катастрофічно заплутався в тому, хто він є. Лікарі не спроможні допомогти Тайо, його недуга виявилася непіддатною дії пігулок і морфію. У результаті, єдине, що зарадило, – повернення до культурної пам’яті, духу предків, до природи й землі, на якій народився й виріс, – Лаґуни, а відтак – цілковите занурення у світ індіанського міфу й питомої американської культури з її легендами, історіями, ритуалами й церемоніями. Тільки в розбитій урановою бомбою (достоту як Тайо – війною) Лаґуні, з допомогою легенд старого шамана Бетоні й жінок свого роду (які, зрештою, як  і в «НепрОстих» Тараса Прохаська, все більше видаються однією й тією ж Жінкою в різних іпостасях) Тайо віднаходить довгожданий спокій, оновлення і зцілення.

Критики схвально відгукувалися про «Церемонію»: рецензії рясніли компліментами – мовляв, ось він, рецепт і панацея для всього другого «втраченого покоління», літературознавці присвячували романові Сілко книжки й статті. Одне слово, це була справдешня слава серед критиків і любов у читачів. Далі були ще два романи, не так радісно сприйняті критиками, – «Альманах мертвих» (Almanac of the Dead, 1991) і «Сади в дюнах» (Gardens in the Dunes, 1999). «Альманах» гостро критикували через те, що в ньому надто просто зображено непрості стосунки «цивілізованого» Заходу й «природного», «справжнього» індіанського світу. А крім того, кілька антагоністів у романі були гомосексуалістами, що також не додало популярності авторці. «Сади…» ж навпаки – зустріли прихильно, ба навіть вказували на синтез головних світових релігій у книзі. Втім, успіху «Церемонії» ці два романи попри гучні обговорення так і не перевершили. Решта книжок письменниці – як правило, збірники коротких ритмізованих оповідок і віршів. Один із таких збірників – «Оповідач» (Storyteller) 1981 року (за нього письменниця одержала ґрант «Геній» від Фонду Мак-Артурів) – остаточно закріпив за Леслі Мармон Сілко славу майстерної оповідачки й блискучого стиліста. В «Оповідачі» письменниця записала – поетично й прозово – історії власного роду й Лаґуни, доповнивши їх світлинами з родинного архіву – кошика дідуся Гопі. (До слова, в українській літературі лиш порівняно недавно, в останні 10-20 років, з’явилася потреба прописувати історію власного роду, як і Сілко, ілюструючи її фотокартками з родинних архівів.) Сілко розповіла про тітку С’юзі, яка «була з того покоління, / останнього покоління тут, у Лагуні, / що пройшло через цілісну культуру / через слово, що його зродили вуста, / і цілісну історію / цілісне бачення світу / що спиралося на пам’ять / і що його переповідали з покоління в покоління», про бабцю А’муг, справжнє ім’я якої було Марія Аная Мармон, про бабцю Лілі й тітку Алісу, про дідусів, про знайомих і про себе саму – якою вона себе пам’ятає і якою хоче, щоб її запам’ятав читач. Із часу появи «Оповідача» Леслі Мармон Сілко – єдина з жінок-авторок – входить до четвірки «майстрів індіанської літератури» поряд зі Скотом Момадеєм, Джеральдом Візенором і Джеймсом Велчем.

Досконало знаючи закони захопливої оповіді, письменниця від книжки до книжки намагається змінювати оповідну манеру, лишатися цікавою для свого читача. (До того ж, читача, як можна завважити, – з різних аудиторій, оскільки Сілко пише англійською. Одна – англомовні індіанці, які мають змогу пройти «церемонію», долучившись до стародавніх історій Лаґуни, як Тайо; друга – ті, для кого книжки Сілко здаватимуться екзотикою, або ж третя – ті, які шукатимуть і знаходитимуть паралелі. До таких, гадаю, належимо й ми з вами.) Леслі Сілко пише просто – достоту так, як би мала розповідатися історія. Прості речення, що, втім, вражають читача добре продуманими деталями, епізодами, дрібницями, картинками й образами. Пам’ятаю, як мене вразив один момент у «Церемонії»: чоловік зраджує дружині, вона йде за ним до бару, вона все знає, він натомість знає, що вона знає, він стоїть і не може звести на неї очей, бачить тільки її босі ноги – у холодну пору року вона, розхвилювавшись, навіть не взулася. І це все – прості оповідні речення. Увесь психологізм авторка сховала поміж рядками, в таких епізодах, як ці босі ноги обманутої дружини.

Нині Леслі Мармон Сілко пише книжки, викладає англійську в коледжі племені Навахо, університетах Нью-Мексико й Аризони й… розповідає історії. У тому, що індіанська письменниця – блискучий оповідач не лише на письмі, а й наживо, я переконалася, переглянувши кілька інтерв’ю на You Tube. А тимчасом поза увагою лишився один важливий момент у творчості Леслі Сілко – церемонія, до якої долучається кожен із читачів. Очевидячки, щось таки є направду магічного в її текстах, щось універсальне й водночас глибоко інтимне – таке, що лишається в пам’яті, як світлина з родинного альбому.