Празьке відродження Шекспіра

Традиційно Прагу вважають кафкіанським містом. Проте з липня цього року її також можна назвати й містом шекспірівським. Саме тут, у Празі, у серці колишньої імперії Габсбургів, відбувся ІХ Міжнародний шекспірівський конґрес (IX World Shakespeare Congress) під цьогорічною назвою «Renaissance Shakespeare: Shakespeare Renaissances» («Ренесансний Шекспір: шекспірівські ренесанси/відродження»). Конґрес, що відроджується  кожні п’ять років у різних країнах і університетах світу, цього разу відбувся у славетному Карловому університеті й зібрав понад п’ятсот учасників із різних країн світу від Бразилії до Японії, від США до України.

Головним організатором нинішнього Конґресу був відділ англійських літератур і культур Карлового університету під керівництвом професора Мартіна Прохаски (Martin Procházka), який є також директором маґістерської школи Карлового університету. Світовий шекспірівський Конґрес започатковано 1974 року, коли науковий симпозіум відбувся у Ванкувері. Спочатку Конґрес мав відбуватися щодва роки, проте з часом хронологія шекспірівських зустрічей змінилася: Вашинґтон (1976), Стретфорд-на-Ейвоні (1981), Берлін (1986), Токіо (1991), Лос-Анджелес (1996), Валенсія (2001), Брісбен (2006) і нарешті – Прага (2011). Поки що не відомо, у якій країні відбудеться ювілейний Х Конґрес у 2016 році. Як зазначив один із організаторів Конґресу д-р Нік Волтон, «2016 р. — надзвичайно важливий для Шекспіра, оскільки ми відзначатимемо 400-річчя з дня його смерті. Десь упродовж місяця чи двох після цього Конґресу ми зможемо оголосити місце чергової зустрічі через 5 років». Отже, місце проведення Х Конґресу досі є інтригою для шекспірознавців.

Як зауважив у вступному слові професор М. Прохаска, «вперше за всю історію пострадянська країна змогла зібрати провідних шекспірознавців світу. Деякі заходи під час конґресу мають нагадати, наскільки важливою була роль Шекспіра в Чехії у процесі здобуття незалежності і відторгнення совєтського спадку». Цікаво, що саме театр (передовсім у Празі) став простором вільнодумства, і саме Шекспір зробився своєрідним призвідцем і «рупором» у національному відродженні Чехії. Учасники конґресу неодноразово говорили про постановки «Макбета». Ця трагедія максимально наближено резонувала з чеськими подіями вже майже п’ятдесятилітньої давнини. Перша постановка цієї трагедії була знаменна: її здійснили чеські дисиденти 32 роки тому. Таємна поліція, ніби в часи Костомарова й Шевченка, увірвалася до кімнати, де розгорталося дійство, й заарештувала «незгодних», які за допомогою Шекспіра висловлювали свій протест, своє неприйняття радянської дійсності. Згодом ця подія стала визначальною в одноактівці Тома Стоппарда «Cahoot’s Macbeth» (постановка 1979 року). Свого часу трупа «Англійських комедіантів» Роберта Брауна (Robert Browne) відвідала Прагу в 1596 і 1603 рр. Чеські аристократи неодноразово бачили шекспірівські вистави в англійському «Глобусі». Відомо також, що до середини XVII ст. у Празі стало напрочуд багато адаптацій шекспірівських п’єс. У 1650-ті «Зимову казку» було поставлено у Празі під назвою «Трагікомедія винахідливого крадія». А за рік вулицями Праги можна було спостерігати лялькові вистави за творами Шекспіра. Аудиторія 1790-х рр. аплодувала постановці «Гамлет, або Принц ліліпутів».

Проведення Конґресу передбачало пленарні засідання, роботу в секціях і семінарах, театральні постановки, майстер-класи провідних шекспірознавців (акторів, режисерів, науковців). На різних поверхах філософського факультету Карлового університету було представлено також і провідні британські видавництва: Оксфордського та Кембриджського університетів, «Johns Hopkins University Press», «Wiley-Blackwell’s», «Manchester University Press», «The Arden Shakespeare», «Ashgate Publishing» тощо — отже, учасники могли за пільговими цінами придбати для себе найновіші інтерпретації шекспірівського дискурсу.

Украй цікавим фаховим шекпірознавчим журналом є презентований на Конґресі часопис «Multicultural Shakespeare: Translation, Appropriation and Performance» (редактори: проф. К. Куявінська-Кортні, Польща; проф. Йошико Кавачі, Японія; проф. К. Квапіш Вільямз, Польща). http://multicultural.online.uni.lodz.pl.

Конґрес не відбувся би без підтримки британської Шекспірівської асоціації у Стретфорді, виконавчим директором і підскарбієм якої є вже згадуваний д-р Нік Волтон (Nick Walton). Саме фінансова підтримка з боку Асоціації допомогла потрапити на Конґрес багатьом молодшим дослідникам творчості Шекспіра. Серед почесних гостей Конґресу були проф. Стенлі Веллс (доповідь мала назву «Шекспір: людина європейського Ренесансу»), проф. Мартін Гільскі («Шекспірівський театр і мова: чеський досвід»), проф. Марйорі Ґарбер («Чеські побратими: коли Шекспір зустрів Кафку»), Джанет Сірз, Роберт Стуруа (знаний грузинський режисер, світову славу здобули його постановки «Ричарда ІІІ», «Бурі», «Гамлета», а також театральні інтерпретації Чехова) та ін.

Часто лунала тема перекладів. Говорили про перекладацьку традицію щодо текстів драматурга в Румунії, США, Бразилії, Іспанії, про специфіку перекладацьких стратегій та зв’язок перекладацького методу із витворенням канону в національній літературі.

Професорка Дж. Сірз прочитала лекцію на пленарному засіданні про трансформації «Отелло» в сучасному американському театрі на основі феміністичної та постколоніальної реконструкції Шекспіра, зосередивши увагу на темах, які ніколи не були «нормальними» для «порядних шекспірознавців». Це почасти досі табуйовані в деяких літературознавчих традиціях теми раси, статі, політики й релігії в шекспірівському дискурсі. Дослідниця звернулася до кількох «канонічних» постановок великої трагедії «Отелло» у США, які вважалися такими в сер. ХХ ст. У тих інтерпретаціях найнезрозумілішим персонажем видається сам Отелло: режисери показували його то інфантильним, то просто пришелепуватим у незбалансованих рухах, поведінці, навіть колір шкіри був якимсь абстрактно-чорним, як сказала Д. Cірз (дослідниця звернула увагу на те, як режисери використовували для конструювання образу Отелло стереотипну «колоніальну тріаду»: «emotional, excitable, and unstable»). Отелло завжди був «іншим» в інтерпретаціях цієї трагедії, якщо за неї бралися «білі» режисери; вони втілювали тут усі наявні власні стереотипи щодо чорношкірих. Сучасні театральні версії «Отелло» у США прагнуть переінакшити класичну трагедію. Так, одна з них використовує структуру блюзу як важливий композиційний і сюжетотворчий принцип у постановці (1-й музичний «ряд» у блюзі позначає тривогу і занепокоєння, другий — це повторення першого, 3-й — висновок без жодного чіткого висновку). «Сьогодні важливо ставити запитання на кшталт: «Хто такий Отелло у моїй культурі?» Лише в такому разі Шекспір буде оживлений і адекватний нашому часові. «Отелло» — це не «чорна п’єса», тобто не п’єса для «чорних», це п’єса людського гуманізму, п’єса про цивілізаційні цінності, а отже, вона постійно має переосмислюватися», — зауважує Сірз. Її доповідь викликала неабияку дискусію, дехто наважився заперечити такому «ідеологічному прочитанню» (зокрема, представники марксистської теорії): мовляв, творчість Шекспіра більша за цю колоніально-ґендерну проблематику. Проте Джанет нагадала, що навіть у часи написання й постановки «Отелло» (1603-1604 рр.) в Англії було видано кілька «королівських пактів» проти «неґрів», пов’язаних із директивним виселенням усіх чорношкірих за межі Лондона (королівські укази 1596 та 1601 рр.). Зрештою, дослідниця підсумовує: «Ми, чорношкірі, не кращі й не гірші від інших людей». І Шекспір у постколоніальному прочитанні має допомогти це унаочнити, а отже, крім постколоніальної деконструкції, потрібно також робити й нові переосмислення Шекспіра, розставляючи акценти, проте беручи за основу психологічну матрицю шекспірівського театру.

Одними з найпоширеніших методів сучасного літературознавства, до якого зверталися дослідники Шекспіра, можна назвати такі: репрезентизм, історицизм і конвенціоналізм. Проф. Брюс Сміт (США) зупинився саме на висвітленні цих трьох теоретичних концепцій. На його думку, Шекспір нині може бути прочитаний лише як «сучасний автор». Зрештою, вихідна аксіома презентизму — «лише те, що існує сьогодні, існує». У такому разі презентизм виступає як антипод до історицизму, подібно до інших антагоністичних пар: структуралізм — деконструкція, матеріалізм — ідеалізм. Сміт зазначає, що художня література завжди тільки сучасна, інакше вона є архівом ідей минулого. Якщо ми здатні співпереживати героям Шекспіра, якщо ми бачимо нині їхні аналоги, то це означає, що Шекспір не є історичним спадком, який треба вивчати тільки з позиції історичного контексту.

Багато промовців говорили про те, що теоретичний дискурс навколо Шекспіра такий потужний, що часто ми забуваємо про сам художній текст, його психологічне наповнення. Так, нині важливо знову відходити від «-ізмів», оскільки читацька рецепція, зрештою, «наше мислення не визнає розподілу на -ізми», — зауважила проф. Лінда Чарнз (Linda Charnes) з Університету Індіани (США). На її думку, «говорити про щось і говорити про те, як говорити про щось — дві великі відмінні стратегії, які зовсім по-іншому реконструюють шекспірівську дійсність у сучасних літературознавчих і культурологічних студіях» (цитую: «Shakespeare is not objective but objectified» — тобто йшлося про те, що сьогодні в дослідженнях «Шекспір уже не такий, як він є насправді, а підігнаний під рамці сприйняття або теорії»).

Украй цікавою була зустріч із американською акторкою та режисером Тіною Пакер (Tina Packer). Американська постановниця провела своєрідний майстер-клас, який мав навчити глядачів-шекспірознавців краще розуміти одне одного й довіряти одне одному так, як мають довіряти одне одному актори, які грають у п’єсах Шекспіра. На її думку, в шекспірівських текстах унікально поєднано «тілесність і розум».

Останнє пленарне засідання зібрало режисерів, які мали розповісти про власний досвід діалогу з Шекспіром. Спочатку на цьому засіданні мав виступити Вацлав Гавел разом із режисером Томом Стоппардом на тему «Shakespeare and Political Change» («Шекспір і політична зміна»). В останній момент стан здоров’я колишнього чеського президента й письменника погіршився, тож цей захід довелося скасувати. Проте не менш цікавою була розмова з чеськими режисерами (такими, як Власта Ґаллерова), а також усесвітньо відомим Робертом Стуруа (Драматичний театр ім. Шота Руставелі у Грузії). Промова Стуруа мала особливу психологічну принадність (Так, після цієї лекції багато науковців ділилися враженнями: найчастіше можна було почути те, що вони просто не могли відвести очей від цього чоловіка, який випромінював особливу магію.) Те, що розповідав грузинський режисер, близьке й для України, яка мала той самий радянський колоніальний досвід у минулому, а сьогодні так і не змогла подолати цю травму, що унеможливлює мистецький розвиток. Роберт згадав відомий епізод на кремлівській зустрічі Сталіна з «представниками творчої інтелігенції» (такі вечори Коба любив влаштовувати раз на кілька місяців). На одній із них він сказав, що Гамлет — якийсь «не радянський герой». Наступного ранку всі постановки Шекспіра, передовсім «Гамлета», були зняті й заборонені. Справді, якщо пригадати образ Гамлета, який створив «не радянський» актор і поет Володимир Висоцький, то реакція Сталіна цілком зрозуміла: таких персонажів не могло бути в радянському часі, оскільки тоді державна машина навіть хотіла створити іншу людину — «радянську». А чи піддався б Гамлет таким трансформаціям?

На думку режисера, «в радянський час свобода часто народжувалася у в’язниці. Але сталінське насіння таке потужне, що воно може вистрибнути будь-якої миті сьогодні в будь-кому з нас, хто має стосунок до радянської доби». Роберт Стуруа доволі скептичний в оцінці сучасних культурних проекцій. На його думку, ми живемо в цинічному світі, навіть політкоректність — одна з форм такої цинічної самоомани. «Театр не може змінити світу, але він може привнести у світ якусь моральну оцінку». У шекспірівському театрі навіть «погані» персонажі наприкінці трагедії замислювалися над своїми вчинками, вони починали рефлексувати. А в сучасному театрі такої критичної рефлексії стосовно себе вже чомусь немає. Мені спали на гадку слова професора Д. Чижевського, який писав, що Шекспір був «однаково зацікавлений у хорошому й поганому, у чеснотах і пороках». Його художній простір не обмежується чіткими морально-етичними демаркаційними лініями, і герої Шекспіра не мають чіткого бінарного розподілу на «чорно-білих». Саме переходи, психологічна трансґресія викликають куди більший інтерес, оскільки вони показують, що людина здатна до змін упродовж життя. Стуруа поділився своїм сприйняттям «Ричарда ІІІ»: «Я замислювався над тим, як горбун може стати королем Англії? У такий спосіб він і прямує спокійнісінько на трон. Хто ж із конкурентів очікує, що горбун може стати державцем? Це мімікрія. Але він уже не може згодом звільнитися від горба — це стає частиною його душі». Не менший резонанс спричинили фрази режисера про те, що «Ричард ІІІ виростає в кожному з нас», що «Шекспір не мав за плечима страшного ХХ століття». Режисер завершив свій виступ віршем Ж. Превера «Пікассо та яблуко», у якому різні мистці — кубісти, імпресіоністи — дискутують: як намалювати яблуко, що вони бачать перед собою. У цей час ішов Пікассо, який просто взяв яблуко і з’їв собі. «Так і Шекспір з’їв усе і залишив для нас життя, яке сам придумав», — сказав Р. Стуруа.

Шекспірівський тиждень добіг кінця. Завершальна подія відбулася в резиденції Посла США в Чеській Республіці (його дружина — також шекспірознавець). Конґрес був украй інформативним і результативним. Протягом чергових п’яти років матеріали учасників будуть опубліковані в окремих збірниках за підсумками конференції. Було приємно почути, що Українське шекспірівське товариство має пошану серед європейських та американських колег (так, скажімо, британські шекспірознавці часто в розмовах згадували професорку Н. Торкут, яка очолює Шекспірівський центр у Запоріжжі). Залишається вірити: імпульси від Шекспірівського конґресу, який вважають одним із найпотужніших подій у світовому літературознавчому житті, розійдуться в різних країнах, у різних академічно-наукових спільнотах. Головне, щоб Шекспіра було прочитано й пережито, позаяк його досвід, його психологічна цивілізаційна модель може бути не просто цікавою, а й повнішою, ніж наш теперішній психологічний і соціокультурний досвід.