Будь-який масовий захід із закосом під Революцію породжує свою літературу. Пафос Майдану зродив чимало текстів, ціна яким така сама, як і горам «комуністичної» писанини. Буває, загальне піднесення спонукає митця творити. А буває… Гора паперу породжує мишу думки. Щиро: вже стомився (і ще, запевне ж, стомлюватимусь) від помаранчевореволюційних шедеврів. Так мені й треба… Було не йти у критики!
Чим відрізняється виданий майже через сім літ після знаних подій 2004 року «революційний» твір Володимира Яворівського від маси подібного творива? Якщо вірити четвертій сторінці обкладинки, то тим, що це «неймовірної художньої сили, державної глибини, шекспірівської трагедійності […] повість». Цей пасаж підписано іменем відомого прозаїка й не менш знаного в літколах іроніста й жартівника Анатолія Дімарова. Черговий крутезний жарт Майстра? Чи в пана Дімарова збився критичний приціл?..
«Знаю, вам хочеться впізнаваності. Застерігаю: все тут вигадано. Крім факту виборів». Ця припочаткова авторська репліка за доброю традицією свідчить насамперед про те, що у творі слід шукати прозорі та до горя впізнавані прототипи. І вони не ховаються, вони стирчать, як середні пальці!
Як загалом, кількома словами, можна схарактеризувати цей твір? Танець на могилі? Політична сатисфакція? Інформінурез? Прочитавши цю книжку, я вкотре переконався: Володимир Яворівський – сильний публіцист, златоуст і трибун, але аж ніяк не письменник. Принаймні, не той, хто може тримати планку художньої літератури, якою бачить її народжений у нібито-незалежній Україні читач.
Звернімося до репліки А.Дімарова, винесеної на обкладинку. В чому майстер прози побачив «неймовірну художню силу»? В тому, що автор твору зводить свій псевдохудожній конструкт на вбогому чергуванні любовної та політичної ліній? У тому, що автор будує твір із «цитат» персонажів, то влазячи у шкуру Майбутнього Президента, то прибираючи личину Діючого (а треба б – Чинного) глави держави, то висловлюючись від імені звабленої та покинутої дівчини, а то – прости Господи! – від імені самої Богородиці?.. Де тут «шекспірівська трагедійність»? У тому, що голгерой ціле літо користав дівчину на сіннику, а тоді здимів у напрямку до світлого майбутнього?.. Зрештою, яким чином «державна глибина» тулиться до гротескно виписаного «президента», котрий, ідучи на другий термін, присягається перед іконами: «І я створю повноцінний український народ!»?.. Зауважте: не націю, а – народ, що є абсурдним висловом уже на лексичному рівні…
Наприкінці 2010 року (див. журнал «ШО» №11-12) Ю.Андрухович, С.Жадан, Оксана Забужко, О.Красовицький, брати Капранови, Світлана Пиркало, Тетяна Трофименко, Яна Дубинянська, Світлана Скляр, Ю.Володарський, Марина та Сергій Дяченки, Марія Матіос, А.Курков та К.Родик шукали формулу великого українського роману. В.Яворівський маркував свій твір як «маленький роман». А.Дімаров (листовно?) пойменував його текст повістю. А я цей артефакт можу назвати хіба що нотатками на серветках із парламентського буфету, зібраними під одну обкладинку. Із присмаком «Берестечка» Ліни Костенко, де Хмельницький, на час убравши спідницю алкоголю, рефлексує про (без)надійно втрачене…
Рефлексує й персонаж В.Яворівського – Павло… Але – доволі самовпевнено: «А я – буду! Буду два терміни! А тоді відпочину і знову – буду!!!» (Не пам’ятаєте подібного за пафосом виступу одного з недавніх кандидатів у президенти перед студентами N-ського реґіонального університету?) Вам треба розшифровувати, хто такий Павло, хто такий «напівосвічений» Артур (він же Алігатор), хто така Янаконда, що заґарбала під себе газ (він же ґас)?.. Цирк під назвою «Вибори президента» ще пам’ятаєте? Цирк, який, на жаль, від нас не їде…
Книжка Володимира Яворівського спонукає до одного лиш запитання: чому добродій автор вирішив подати свої особисті знання окремим виданням? Закрили радіопрограму «Двадцять хвилин із Володимиром Яворівським», яку я, хай музи ридають, слухав із превеликим задоволенням? Перекрили кисень у «Літературній Україні», котра нині виходить ледь не в підпіллі? Бо ж книжчина таки не художня, оскільки має не виписану, а прямо висловлену інтенцію… Тут напрошуються порівняння із «Записками українського самашедшого» Ліни Костенко та збіркою придибенцій Антона Щегельського «Сезон паломництва в парламент». Причому «Найдовша ніч Президента» проти п’яних рефлексій Хмельницького в «Берестечку» Ліни Костенко значно програє. Чим? Прямоговорінням, якого художня проза не терпить. І публіцистичністю пафосу, якого мистецтво не визнає взагалі!
Якщо вам хочеться зануритись у виборну (не вибрану!) гидоту минулих літ, якщо ви не маєте під рукою преси-досраківки того часу, – беріть свіженьку книжчину Володимира Яворівського. Нічого нового ви звідти не черпнете. Хіба що вкотре переконаєтеся в публіцистичному, а не художньолітературному таланті автора. І наїстеся стилістичних перлин на кшталт: «любуйтеся нами», «облачилася», «слабодухих», «достовірну», «пролився дощ», «протрухлий», «окинув поглядом», «вивертає навиворіт», «від помаранчевої саранчі», «сніжний замет», «мама принесла мені листа, кумедно затиснувши його між зубів – ГОЛУБКА В ДЗЬОБИКУ», «Павло боявся, що, залишившись на самоті, Богородиця-Покрова знову почне його виховувати», «із БРИГАДИРОМ її БРИГАДИ ОБЛИЦЮВАЛЬНИКІВ ПЛИТКОЮ – Петром», «ПРИТУЛИЛА руки до грудей, млосно ЗАТУЛИЛА очі», «не ВМИКАЮЧИ канделябрів»…
Чому ж, – спитаєте ви, – ніч президента найдовша? Відповідаю: бо це ніч виборів. Коли претендент на найвищу посаду в нашій країні (Павло) намагається себе переконати, що він для України незамінний. В.Яворівський послідовно переконує нас у протилежному. А також у тому, що він (Яворівський В.О.) – не банальний газетяр, а таки письменник.
Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.
