На порталі ZAXID.NET перекладач Наталя Іваничук розповіла про нові переклади, право перекладача на стиль, сучасну мовну ситуацію у Скандинавії та багато інших серйозних та не дуже речей.
– Пані Наталю, над чим Ви працюєте зараз?
– Зараз у мене дуже цікава робота – хоча кожна робота цікава – перекладаю «Ґолема» Густава Майрінка – австрійського письменника початку 20 століття. Це була ідея Василя Ґабора (упорядника «Приватної колекції» – ред.). Майрінк сучасник Кафки і писав десь у такому ж руслі – видно, такий час був: містика, фантасмагорія, змішання реальності з внутрішнім світом людини. Книжка досить велика – понад 300 сторінок, робота над нею зайняла майже чотири місяці, але як мені було цікаво! Я дуже люблю «порпатися» в Інтернеті, розшукуючи реалії, а там дія відбувається в єврейському гетто, згадуються різні історії, містичні вчення і єврейські легенди, яких я не знаю. Тому треба когось шукати, щоб розповів про них, пояснив – отак я вглиблююся у єврейський світ. Мушу визнати, переклад давався важко…
– Андрій Содомора вважає, (навіть книжку свою так назвав «Під чужою тінню»), що перекладач завжди залишається ніби в тіні автора. А як Ви це сприймаєте і відчуваєте?
– Чи я чуюся в тіні автора? Звичайно. Мимоволі відчуваєш, що це не твоя книжка. Хоча я її переживаю як свою: коли книжка виходить, я тішуся, як своєю, вона і є моєю, але наполовину. Слава Богу, в Україні починає усталюватися думка, що перекладач є співавтором, автором перекладу, а не просто ремісником, який механічно перекладає. Художній переклад нелегка праця, специфічна, бо треба не просто перекласти книжку з однієї мови іншою, а й вжитися у чужий текст, відчути автора, його стиль, відчути мелодику речення, щоб твір українською читався так, як його написав автор, щоб зберігся його стиль. Мені потрібно не раз більше часу на якусь книжку, а видавці підганяють, їм треба скоріше. Перекладач з видавцем перебувають у нерівноправній ситуації: перекладач хоче довше перекладати, а видавець – скоріше видати і вже заробити. Я ж бачу, якщо «жену» переклад, то просто відпускаю себе у свій стиль, і він починає домінувати. Я хоч ніколи не писала, не пишу і писати не буду, але все одно свій стиль виробляється, якийсь лексичний набір, характерний для мене, мені вже не раз казали, що мене пізнають. От найближчі друзі кажуть, що коли розгортають книжку і навіть не дивляться на перекладача, але як прочитають сторінку-дві, то бачать, що то перекладала я, тобто вловлюється якась моя специфіка. А не можна, не варто себе відпускати у свій стиль, бо мусить відчуватися голос письменника, його нотка.
– Чи є в скандинавських мовах таке явище, як в українській зараз простежується, – засилля англійських слів, зокрема технічних термінів, чи вони мають свої відповідники?
– Англійська мова в Скандинавії ледь не друга державна… Тому скандинави легко запозичують. Та, зрештою, вони запозичували споконвіків, історично так складалося. Шведська – більше з німецької, норвезька – з англійської. А от, скажімо, Ісландія категорично не допускає до себе жодних нових слів. Кожне слово, яке приходить з технікою, з новинками якимось технічними, вони обіграють і роблять свій варіант ісландською. Мова ісландська взагалі завмерла в своєму розвитку на рівні 9-10 століття. Це єдина жива древня мова в світі, збережена до наших днів праскандинавська мова, пранорвезька. Норвезькі королі висилали в Ісландію розбійників, придворних, тобто це був острів-тюрма у 9-10 столітті. І вони там залишилися, осіли, народжувалися їхні діти, приходили нові покоління, а мова збереглася, ота, що перші поселенці завезли.
– А ви читаєте сучасних українських авторів, хто подобається вам?
– Може, соромно зізнаватися, але я не маю достатньо часу для читання, звичайно, я читаю, але не так багато, як хотіла б. З авторів мені подобається Степан Процюк, Таня Малярчук, Оксана Забужко мені чужа, новий роман Ліни Костенко не читала, тож не буду нічого казати.
Повний текст інтерв’ю – zaxid.net
Улюблений сайт літературної критики
