В Україні небагато знають про класика англомовної дитячої літератури Френсіс Годґсон Бернет (1849–1924). Донедавна знали ще менше, проте видавництво «Свічадо» опублікувало її найбільш репрезентативні тексти – «Маленького лорда Фонтлероя» і «Таємний сад» у перекладі Наталки Римської. Тож тепер український читач, передовсім дитячий, має змогу ознайомитися зі сповненим віри в добро, ясним світом цієї письменниці. Кому ще рано тішитися, то це дослідникам-філологам: та дещиця літератури, присвяченої Френсіс Бернет, на яку можна натрапити в Інтернеті, заледве компенсує абсолютний вакуум наших бібліотек, де каталоги варто складати за принципом «чого нема і, швидше за все, не буде». Тому наразі дошукуватися джерел творчості Бернет – невдячна річ: ті, хто спробують це зробити, приречені поки що блукати у лабіринтах припущень. Що ж, я спробую таки ризикнути, а як виправдання за можливі неточності слугуватиме моя блага ціль – пробудити жвавий читацький інтерес і спонукати наступників до пошуку своєї Бернет, щоразу нової та оригінальної.
Народжена 1849 року в англійському Манчестері, значну частину свого життя Бернет провела по той бік Атлантики, у Сполучених Штатах. Утім, зв’язків із батьківщиною письменниця не поривала ніколи. Чи не найбільшою любов’ю Бернет на рідних теренах був маєток Мейтем Хол, у якому вона мешкала певний час, завзято займаючись садівництвом. Саме звідси, з цього захоплення, що переросло межі звичайного хобі та перетворилося на справжню пристрасть, бере свій початок найбільш поцінована нині повість Бернет «Таємний сад», що цьогоріч святкує свій столітній ювілей. Хай ця невеличка розвідка буде таким собі скромним нагадуванням про нього.
Перше, що спадає на думку після прочитання тексту – «Таємний сад» є історією не так виховання, як перевиховання, навіть перетворення головних персонажів. Десятилітня Мері Ленокс, утративши в індійській колонії обох батьків, приїздить в Англію до свого дядька Арчибалда Крейвена, котрий сам занурений у глибоку журу по своїй давно померлій дружині. Відлюдькувата і завжди всім незадоволена Мері поступово оздоровлюється і тілом, і душею, вчиться цінувати життя та любити своїх ближніх. Подібна метаморфоза сталася і з хворим сином містера Крейвена Коліном, котрий улаштовував істерику за істерикою, очікуючи на близьку смерть. Ці дива трапляються передовсім завдяки трояндовому саду, що належав покійній місіс Крейвен і був зачинений після її трагічної загибелі. Мері вдається потрапити за садову огорожу, де дівчинка переживає нове народження разом із весняним воскресінням природи. Допомагаючи кузині доглядати сад, Колін цілком повертається до життя. Зрештою, вона втішається після багатолітньої розпуки містер Крейвен, повернувшись із далеких країв додому. Наскрізний образ саду поєднує всі події, що відбуваються то як тло й місце розгортання сюжету, то майже на правах персонажа — сили, котра втручається у долі пов’язаних із нею людей.
У пошуках можливих впливів на творчість Бернет дослідники звертають увагу на численні перегуки між «Таємним садом» і його великим попередником – «Грозовим перевалом» Емілі Бронте. Проте не менш очевидними є відмінності між двома текстами, наприклад, авторський погляд на природу – дику й свавільну в Бронте та гармонійну і лагідну в Бернет. Безкрає йоркширське пустище урівноважується затишним сховком, відокремленим від зовнішнього світу, а отже, простором інтимним і безпечним. Тому природно задуматися: а чим саме надихалася Френсіс Бернет, створюючи свою сміливу альтернативу вересовим обширам «Грозового перевалу». Звідки з’явився її знаменитий сад, осердя тексту та головний рушій подієвості? Версій відповідей може бути кілька, тому зараз доведеться перерахувати їх одну за одною, попри те, що не всі вони є очевидними, подеколи ледь-ледь проглядаються, але все ж мають право на існування.
Передусім треба зазначити, що літературний таємний сад мав свій цілком реальний прототип. Живучи у Мейтем Холі, Френсіс Бернет натхненно працювала поміж трав і дерев садовим інструментом і приладдям для письма. Спостерігати за тріумфом життя, що постає із землі й тягнеться до неба, а згодом передавати свої думки та почуття паперу – в цьому Бернет знаходила особливу втіху. Вважається, що саме трояндовий садок англійського маєтку згодом перетворився на місце дії у бернетівському тексті. Втім, і пізніше, в Америці, письменниця оселилася у будинку, оточеному садом, де, вірна своїй пристрасті, культивувала троянди – квіти, що символізують її батьківщину. Квіти, що надихнули Бернет створити свій Едем.
Зрештою, Едем тією чи іншою мірою був присутній майже в кожному європейському садку ще з часів Середньовіччя. Райська природа Едему, позбавлена ворожих людині, руйнівних сил, воскресає у старозавітній Пісні Пісень, що, на думку дослідників, мала величезний вплив на середньовічне садівництво. Відчутним він був і багато століть опісля. Велику популярність у Середні віки здобуває особливий тип «закритого саду», hortus conclusus, назву якого запозичено з Пісні Пісень. Біблійний образ накладався на давню античну традицію атріумів, «зелених» кімнат без даху, та підсилювався реаліями тодішнього життя, коли сади зростали переважно при монастирях, оточених високими мурами, а також біля замків, власники яких хотіли мати відгороджений від гамору куток для тимчасового усамітнення. У таких садках часто вирощувалися духмяні трави та квіти – щоби хоч трохи перебити постійний сморід житлових помешкань. У часи пізнього Середньовіччя з’являються особливі сади любові – місце зустрічі закоханих, де відокремлений шматочок природи набував особливих еротичних значень. Зайве говорити, наскільки таке уявлення про садовий простір подібне піснепісенному описові любощів пастушки та її милого.
Наскільки живучою виявилася старовинна традиція оточувати сад стіною – справжньою чи живоплотом – свідчить приклад англійського садівництва, що навіть у XIX столітті, після романтичної моди наслідувати дику природу, мінімально позначену людським впливом, таки зберегло інтерес до hortus conclusus. Френсіс Бернет тонко відчувала особливу ауру закритого простору, через це її таємний сад має притягальні властивості тільки тоді, коли він лишається місцем небагатьох. Саме тому, як дізнається читач, містер та місіс Крейвен не дозволяли нікому зі слуг переступати заповітну межу, за якою вони ховалися від зовнішнього світу – чи не схоже це одночасно і на біблійний закритий садок, і на середньовічний сад кохання?
Певна річ, Бернет читала старозавітну Пісню Пісень, оскільки була небайдужа до релігійних справ, змінюючи особисті симпатії від ортодоксального англіканства до захоплень містичними ідеями теософського ґатунку та своєрідним вченням «християнської науки». Однак самого лишень образу огородженого саду замало, аби стверджувати, що Пісня Пісень справила помітний вплив на її книгу. Чи пов’язувала сама Френсіс Бернет своє захоплення садами з Піснею Пісень? Відповідь на поставлене запитання може бути темою для окремого ґрунтовного дослідження, але я все ж ризикну припустити, що так. У своєму останньому творі «У саду», цитату з якого мені пощастило знайти, Бернет описує своє тріумфальне повернення додому після довгої боротьби з бур’янами: «Вириваю їх знову і знову з самісіньким корінцем, і коли після багатьох днів змагань, врешті-решт, здається, що я перемогла бодай на якийсь час, іду, сповнена переможних почуттів, як полки з прапорами». Останнє порівняння здаватиметься трохи дивним, коли не пригадати, що це ніщо інше, як цитата із Пісні Пісень (Пісн. 6:10). Значить, творячи свій трояндовий райок і на землі, і на папері, авторка таки асоціювала власний світ із піснепісенним садом.
Окрему увагу привертають жіночі персонажі, пов’язані з бернетівським таємним садом і, не в останню чергу, їхні імена. Першу господиню саду, місіс Крейвен звали Ліліас, а її нового «відкривача» – Мері. Символіка лілії у європейській культурі має біблійне походження, згадки про долинну лілею трапляються і у Пісні Пісень. В англійському перекладі короля Джеймса там само можна побачити порівняння нареченої зі саронською трояндою. Потужний східний вплив разом із античним культом Венери, символом якої була троянда, породили стійку асоціацію цієї квітки з таємницями кохання, вічною жіночністю та Дівою Марією. Тому не випадково сад, що повниться трояндами, є простором радше жіночим, аніж чоловічим. Місіс Крейвен навіть після смерті невидимо відвідує свій улюблений за життя куточок. Благодатна мати-природа, що наче при початку світу спонукає все з’являтися з нічого, дублюється у тексті образом мудрої селянки Сюзен Совербі, матері дванадцятьох дітей (ось, до речі, ще одне «рослинне» ім’я з Біблії, що у перекладі з івриту позначає лілею або, у застарілому значенні, ту ж троянду!). З уст пані Совербі Мері отримує напівпророцтво-напівблагословення: «І ти розцвітеш, як троянда, коли виростеш, моя люба дівчинко».
Віддавна і західна, й східна християнська традиції послуговувалися символом троянди, коли йшлося про постать Богородиці. У сакральному мистецтві Діва Марія часто зображувалася серед трояндових кущів, що означали найвищий ступінь любові до Бога. Не випадково розарієм (тобто трояндовим садом) називалася католицька практика проказування молитов, присвячених таємницям Діви Марії, до якої вдавалися і деякі англікани XIX століття. Середньовічне богослов’я витлумачувало прекрасну наречену із Пісні Пісень як натяк на Мадонну, через те добре знана Лоретанська літанія до Пресвятої Діви величає її духовною трояндою і Давидовою вежею, компілюючи власне богородичні символи з піснепісенним образом башти зі щитами.
Чи могла католицька символіка мати вплив на творчість письменниці? Беззаперечним є знайомство Бернет із французькою культурою. ЇЇ слід можна помітити, наприклад, у «Маленькій принцесі», де Сара Кру захоплюється французькою історією, уявляє себе в’язнем Бастилії та розмовляє, наче справжня парижанка. Очевидно, тут далося взнаки кількарічне перебування Бернет у Франції, що встигло зародити певні симпатії до багатої духовної спадщини цієї країни. Тому коли й шукати католицьких впливів на творчість Бернет, то саме там, у Франції, позначеній фін-де-секлівським релігійним відродженням. Окрім того, треба не забувати, що власне англіканська церква також зберегла деякі елементи богородичного культу, позначені рослинною символікою. Не випадково в місті Іпсвічі, біля колишнього святилища Діви Марії подосі квітують трояндові насадження.
І насамкінець хочу згадати про ще одне вірогідне джерело образності, що могло вплинути на тексти письменниці. Постійне нервове напруження, життєві потрясіння спричинилися до великої особистісної кризи Френсіс Бернет. Поміж інших ліків, які вона вживала, була поширена тоді теософська доктрина, заснована Єленою Блаватською. Троянда не вважалася головним символом теософських товариств, хоча, коли проглянути заголовки журнальних публікацій першої половини XX ст., то можна зауважити періодичні згадки про цю знакову квітку. Шукаючи своїх ідейних попередників, прихильники Блаватської неодноразово згадували містичний рух розенкройцерів, що поширювався у Європі від початку Нового часу. Розенкройцерівська символіка – хрест, прикрашений трояндою, – цілком імовірно могла спровокувати інтерес до її потаємних значень у середовищі адептів теософії. Наскільки Бернет була ознайомлена з тонкощами теософської доктрини – для мене поки лишається незвіданою темою. Присутність і цього, дещо екзотичного джерела впливу на творчість письменниці, чекає на своє підтвердження. Або й спростування.
Дуже хотілося, щоб ознайомившись із моїми міркуваннями,читач подивився на феномен Френсіс Бернет як на щось значно складніше, ніж просто чергову серію сентиментальних казок. Дитяча література – не означає несерйозна. Дитяча – отже, найменше звідана, як оточений високою стіною трояндовий сад.
